В свою останню годину - Сторінка 9

Раптом зривається злива, без грому, без будь-якої перестороги. Тата вона загнала на краєчок ганку, Кеша в одну мить змочила до рубця. Але рух пилки не затнувся, так наче пилка й рука діяли в твердій переконаності, що злива — це тільки омана. Потім Кеш опускає пилку, підходить і нахиляється над ліхтарем, приг криваючи його власним тілом — худа й кістлява спина випинається під мокрою сорочкою, немов його рвучко вивернуло на другий бік, разом із сорочкою й усім.

Тато повертається. На ньому Джуелів плащ, у руках плащ Дьюї Делл. Присівши над ліхтарем, Кеш простягає руку назад, дістає чотири жердки і втикає в землю, тоді бере у тата плащ і натягує на тих жердках, ліхтар опиняється під дашком. Тато дивиться на Кеша.

— А що тобі робити, я й не знаю,— каже він.— Дарл узяв свого плаща з собою. '"■ оі"< іцоиго слон

І*

83

— Мокнути,— відказує Кеш.

Він знову береться за пилку, і знову вона рухається взад-вперед, туди й назад у своїй неквапливій неприступності, як-то поршень ходить у мастилі, а сам він змоклий, кістлявий і невтомний, з худеньким тільцем, як у хлопчика чи дідка. Тато стежить за ним, кліпає очима, лице стікає дощем, тоді знов підводить погляд угору з виразом німого й понурого обурення і водночас без осуду, неначе він нічого іншого й не сподівався. Час від часу він ворухнеться, зрушить з місця, довготелесий і промоклий, підніме то дошку, то інструмент, який зразу ж і покладе назад. Тепер і Верной Талл тут, і Кеш накинув плаща його дружини, вони з Верноном шукають пилку. Аж це бачать, що вона в руках у тата.

— Чом ти не підеш з дощу в хату?— каже Кеш. Тато дивиться на нього, з обличчя поволі спливає вода. Це обличчя таке, немов його вирізьбив безжальний карикатурист, як страхітливу пародію на всіляку можливу спустошеність.— Іди всередину,— каже Кеш.— Ми з Верноном самі скінчимо.

Тато дивиться на них. Джуелів плащ закороткий для нього в рукавах. На обличчі його струмінці дощу, ледь рухливі, мов холодний гліцерин.

— Я не дорікаю їй, що промокну,— каже тато.

Він знову зрушує з місця, нахиляється, піднімаючи дошки і тут таки й кладучи так обережно, ніби вони скляні. Він підступає до ліхтаря і смикає напнутого плаща, аж поки все звалює, і тоді підходить Кеш і поправляє накриття.

— Іди в хату,— каже Кеш.

Провівши тата до хати, він повертається з плащем, згортає його й кладе під Дашком, де ліхтар. Верной усе працює. Він підводить погляд, не перестаючи пиляти.

— Треба було тобі зразу його відвести,— каже він.— Ти ж бачив, що починається дощ.

— Це все його збудження,— каже Кеш. Він дивиться на дошку.

— Ай правда,— каже Верной.— Однаково він би вийшов.

Кеш міряє примруженим оком дошку. На довгій її боковині тисячами скалок прискає дощ, безупинний і мінливий.

— Я хочу тут накосяк сточити,— каже він.

— Це забере більше часу,— каже Верной.

Кеш ставить дошку на ребро; Верной хвильку дивиться на нього, тоді подає йому рубанок. Він міцно тримає дошку, а Кеш знімає фаску на ній, працюючи з педантичною ретельністю ювеліра. На ґанку з'являється місіс Талл і гукає чоловіка.

— Ви там скоро? — питає вона. Верной не підводить погляду.

— Вже недовго. Ще трохи.

Він дивиться на Кеша, схиленого над дошкою,— при кожному порусі на його плащі химерно зблискують відсвіти ліхтаря.

— Сходи візьми кілька дощок з клуні та кінчайте, щоб уже скорше з дощу в хату,— каже вона.— Ви обоє застудитесь на смерть.— Верной не озивається.— Верноне,— додає вона.

— Нам недовго,— каже він.— Ще якусь часинку і вже.

Місіс Талл дивиться на них з хвилину. Тоді вертається до хати.

— Якщо не вистачить, можемо взяти з он тих дощок,— каже Верной.— Я допоможу тобі прибрати їх назад.

Кеш перестає стругати й примружено змірює дошку, обтерши її край рукою.

— Дайте ту, що далі,— каже він.

Ближче до світанку дощ пересідається. Ще й день не настав, як Кеш забиває останнього цвяха, натужно випростується й оглядає закінчену труну, а всі інші дивляться на нього. У відблиску ліхтаря обличчя його спокійне й задумливе; він звільна оправляє на собі плаща — стриманим, розважливим і завершальним рухом. Тоді вони четверо — Кеш, тато, Верной і Пібоді — беруть труну на плечі й рушають до хати. Вона легка, а проте ступають вони поволі, порожня, а проте несуть ЇЇ обережно; нежива, а проте рухаються вони, притишено застерігаючи один одного перед необережним кроком, немовби труна щохвилі може прокинутися зі своєї дрімоти. На темній підлозі ноги їхні незграбно човгають, наче вони бозна-як давно ступали на неї.

Вони ставлять труну біля ліжка. Пібоді тихо каже: — Треба б трохи перекусити. Вже майже світає. А де Кеш? Кеш вернувся до кобилиці, знов схилився при благенькому світлі ліхтаря, збирає інструмент, дбайливо витирає ганчіркою і складає у скриньку з шкіряним паском, щоб носити через плече. Потім бере скриньку, ліхтаря й плаща і вертається до хати, його блідий силует проступає на тлі порожевілого неба на сході, коли він підіймається сходинками ґанку.

Заснути в незнайомій кімнаті можна тільки зовсім спустошившись. Якщо ти не спустошений, ти існуєш. А коли тебе спустошило, ти вже не існуєш. Коли ж тебе здолав сон, ти й узагалі не існував. Я не знаю, хто я. Я не знаю, є я чи мене нема. Ось Джуел знає, що він є, боне знає, що він не знає, є він чи ні. Він не може спустошити себе для сну, бо він не той, ким здається, він здається не тим, ким є. За неосвітле-ною стіною мені чути, як дощ створює підводу, яка належить нам, дерево, яке вже не належить тим, що спиляли його й порізали на дошки, але ще не стало належати й тим, хто його купив, та й не наше воно, дарма що лежить на підводі у нас, бо це просто вітер і дощ його створюють для нас із Джуелом, адже ми не спимо. А оскільки сон — це те, чого нема, а дощ і вітер — це те, що було, то й підводи нема. Хоча підвода таки е, бо якби вона — це те, що було, тоді Едді Бандрен не буде. І Джуел є, отож повинна бути й Едді Бандрен. І я теж повинен бути, бо інакше я б не міг спустошити себе для сну в незнайомій кімнаті. Отож якщо я ще не спустошився, я є.

Як часто я лежав дощової пори під незнайомим дахом і думав про домівку.

КЕШ

Я зробив її з укосами.

1. Так більше місця, щоб трималися цвяхи.

2. Кожний стик вийшов удвічі ширший.

3. Вода стікатиме по скісних боках. Воді легше бити вгору й падати вниз або ж розливатись по рівному.

4. У домі люди дві третини часу у вертикальному положенні. Через це стики й з'єднання підігнано згори вниз. Бо тиск же згори.

5. У ліжку люди весь час лежать, тому стики й з'єднання тут бічні, адже тиск розходиться по боках.

6. Окрім.

7. Тіло ж бо не прямокутне, як шпала.

8. Тваринний магнетизм.

9. Через тваринний магнетизм мертвого тіла тиск іде під нахилом, тому стики й з'єднання труни зроблено з укосами.

10. На старих могилах кожен може побачити, що земля просідає по боках.

11. Тоді як у природній ямі вона просідає посередині, бо тиск згори вниз.

12. Отож через це я й зробив її з укосами.

13. Так воно зграбніше.

ВАРДАМАН

Моя мама — рибина.

ТАЛЛ

Було десять годин, коли я вернувся з кіньми Пібоді, прив'язаними ззаду до підводи. Бричку вже приволокли звідти, де Квік знайшов її перекинутою в канаві, за милю від джерела. її стягли з дороги, де джерело, і після того вже більше десятка возів там проїхало. Знайшов її Квік. Він сказав, що вода в річці піднялася й далі прибуває. І що вона вже покрила найвищу позначку на опорі мосту, це вперше на віку він таке бачив.

— Міст не витримає такої великої води,— сказав я.— Хто-небудь говорив про це Енсові?

— Я говорив йому,— озвався Квік.— Він гадає, що хлопці, мабуть, чули про це й досі вивантажились і вже їдуть назад. Він сказав, що вони зуміють перебратися через річку з нею на підводі.

— Одвіз би та поховав її у Новій Надії,— сказав Армстід.— Цей міст старий. Я б із ним не ризикував.

— Він затявся відвезти її до Джефферсона,— сказав Квік.

— Тоді чим швидше він вирушить, тим краще,— зауважив Армстід.

Енс зустрів нас на порозі. Він був поголений, але недбало — довгий поріз на підборідді. На ньому вихідні штани й біла сорочка з кра-ваткою-метеликом. Сорочка щільно обтягнена, через що горб ще дужче випинається, та й вираз на обличчі інший. Він дивиться людям в очі з гідністю, лице його трагічне й умиротворене, він потис кожному руку, коли ми піднялися на ґанок і витерли черевики, трохи незграбно почуваючись у вихідній одежі, вона шурхотить, ми не дивимось прямо на нього, коли він зустрічає нас.

— Бог дав, бог узяв,— кажемо ми.

— Бог дав, бог узяв.

Малого немає. Пібоді розказав, як він з криком вбіг на кухню, накинувся на Кору і став її шарпати, коли побачив, що вона смажить ту рибину, і як Дьюї Делл відвела його до клуні.

— Мої коні цілі? —спитав Пібоді.

— Цілі,— відповів я.— Я нагодував їх уранці. І бричка ваша наче ціла, нічого їй не сталося.

— І ніхто в цьому не винен,— сказав він.— Я б дав десять центів, щоб дізнатись, де був цей малий, коли коні понесли.

— Якщо там що-небудь поламалося, я полагоджу,— сказав я.

Жінки йдуть до хати. Чутно, як вони гомонять і обмахуються віялами. Віяла тільки вжж, вжж, вжж, і стоїть гул від їхньої розмови, як від бджіл, що гудуть у відрі. Чоловіки поставали на ґанку, стиха перемовляються, не дивлячись один на одного.

— Добридень, Верноне,— чую я.— Добридень, Талле. •— Дощ наче знов буде.

— Таки факт.

— Атож, чоловіче. І ще й дужчий сипоне.

— А вода так швидко піднялась.

— Але сходить повільно. Вона довго тримається.

Я йду по другий бік хати. Там Кеш закладає дірки, що малий наколупав у віку. Він обтісує по клинцю для кожної дірки, а це ж морока, бо дерево мокре. Можна було б нарізати кружечків з бляхи і позакривати, ніхто б і не помітив різниці. Та й яке то має значення! Я бачив, як він цілу годину провозився з одним клинцем, наче скло обточував, коли міг би назбирати скільки хоч цурпалків і позатикати отвори, і було б нормально.

Коли з цим упорались, я повернувся до ґанку. Чоловіки одійшли вже трохи далі від хати, посідали на дошках і на кобилиці, там, де ми вночі майстрували труну,— хто сидів так, а хто накарячки. Уїтфілда ще не було.

Вони обернули на мене погляди, в очах запитання.

— Майже готово,— сказав я.— Можна б і забивати.

Поки вони попідводилися, на поріг вийшов Енс, подивився на нас,

і ми вернулись на ґанок.