Вбивство у Східному Експресі - Сторінка 9

Після вечері двері між звичайними вагонами та спальними були зачинені.

– Ви особисто спускалися з потяга у Вінковцях?

– Так, мсьє, я вийшов на платформу, як зазвичай, і стояв при вході. Інші провідники стояли так само.

– А що з передніми дверима – тими, що поблизу вагона-ресторану?

– Вони завжди зачинені зсередини.

– Вони зараз не зачинені.

П'єр Мішель був ошелешений. "Можливо, хтось із пасажирів відчинив їх, щоб поглянути на сніг".

– Можливо, – відповів Пуаро.

Він задумливо постукував пальцями по столу хвилину чи дві, а потім сказав:

– Мсьє не звинувачує мене в цьому?

Пуаро посміхнувся.

– У вас була прекрасна можливість, друже, – відповів він. – А, ще одне! Забув запитати. Ви сказали, що коли стукали в купе містера Ретчетта, пролунав інший дзвінок. Я теж його чув. Хто це кликав вас?

– Це була княгиня Драгомирова. Вона просила покликати її покоївку.

– І ви це зробили?

– Так, мсьє.

Пуаро уважно розглядав план вагону. Потім, піднявши голову, сказав:

– Це все. На даний час.

– Дякую, мсьє.

Провідник встав з-за стільця. Він поглянув на мсьє Бука.

– Не засмучуйтеся, – люб'язно сказав останній. У ваших діях не було жодної необачності.

Задоволений, П'єр Мішель покинув вагон.

2. Свідчення секретаря

Хвилину чи дві Пуаро перебував у роздумах.

– Я думаю, – нарешті сказав він, – було б добре далі поспілкуватися з містером МакКвінном, зважаючи на те, що ми знаємо тепер.

Молодий американець негайно прибув.

– Отже, – розпочав він. – Як рухається справа?

– Не так вже й погано. Після нашої останньої розмови ми дещо дізналися – особу містера Ретчетта.

Гектор МакКвінн виглядав дуже зацікавленим. "І хто ж це?" – запитав він.

– Ретчетт, як ви й підозрювали – це лише прізвисько. Людина, що його використовувала – Касетті, відомий викраденням маленьких дітей, серед яких – Дейзі Армстронг.

Вираз обличчя молодика різко змінився. Здивування різко перейшло в похмурість і зневагу. "Клятий мерзотник!" – вигукнув він.

– Ви здогадувалися про це, містере МакКвінн?

– Аж ніяк, – відповів він. – Якби знав, то відтяв би собі правицю перед тим, як стати його секретарем!

– Ви так болісно на це реагуєте?

– У мене є для цього всі підстави. Мій батько був прокурором, який вів дану справу, містере Пуаро. Я бачив місіс Армстронг лише один раз – вона була чарівною жінкою. Приємна і з розбитим серцем. – Він спохмурнів. – Ця людина – Ретчетт або Касетті – отримала своє. Я радий його смерті. Такі люди не повинні жити.

– Ви так кажете через почуття, що вас переповнюють, а чи зробили б ви це самі, якби знали, хто це?

– Так, зробив. І… – він зупинився, і продовжив винним голосом, – виглядає, ніби я свідчу проти самого себе.

– Я підозрював би вас більше, містере МакКвінн, якби ви показували неймовірний смуток через кончину вашого працедавця.

– Не думаю, що цим я себе віддаляю від електричного стільця, – насуплено відповів МакКвінн. – І, якщо я здамся вам занадто допитливим, як ви про це дізналися? Ідентифікували Касетті я маю на увазі.

– За шматком листа в його купе.

– Але, безумовно, це було досить необережно з його боку.

– Це залежить від того, – відповів Пуаро, – як на це поглянути.

Молодик виглядав, наче не зрозумів цієї фрази. Він дивився на Пуаро, сподіваючись зрозуміти його слова.

– Моє завдання, – продовжив Пуаро, – дізнатися про пересування всіх пасажирів вагону. Нічого незвичайного. Звичайна марудна праця.

– Зрозуміло. Тоді дозвольте мені "відбілити" моє ім'я.

– Спершу я маю запитати у вас номер вашого купе, – посміхаючись, запитав він, – після того, як ми з вами одну ніч були в одному купе. Це були місця другого класу з номерами 6 та 7, після чого я перейшов у своє теперішнє купе, а ви залишилися самі.

– Правильно.

– А зараз, містере МакКвінн, я хочу, щоб ви мені розповіли про всі свої дії минулої ночі, після того, як ви покинули вагон-ресторан.

– Це просто. Спершу я повернувся в своє купе, трішки почитав, вийшов на платформу у Белграді. Там було дуже холодно, тому я швидко повернувся назад. Я перекинувся декількома слова з молодою леді з Англії, яка розташовується в купе біля мого. Потім я поговорив з англійцем, полковником Арбетнотом – доказом цього є те, що ви особисто нас бачили. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, пішов писати листи, які потрібно було відіслати. Я побажав йому гарної ночі та пішов. Полковник Арбетнот стояв у коридорі. Його купе було підготоване до сну, тому я запропонував піти до мене. Я замовив декілька склянок алкоголю для нас. Ми балакали про політику, індійський уряд та інші проблеми – Сухий закон в США та Велику кризу. Я взагалі-то не сильно полюбляю британців – вони дуже зарозумілі – але не цей.

– Чи можете ви сказати, о котрій годині він вийшов від вас?

– Дуже пізно. Десь близько другої години.

– Ви помітили, що поїзд зупинився?

– О, так. Ми дещо здивувалися. Ми виглянули та побачили велику товщу снігу, але не думали, що це серйозно.

– Що сталося після того, як полковник Арбетнот побажав вам доброї ночі?

– Він пішов у своє купе, а я попросив провідника розстелити моє ліжко.

– Де ви були, поки він цим займався?

– Я стояв у коридорі та курив.

– А потім?

– Потім я пішов до себе і спав до самого ранку.

– Ввечері ви покидали потяг?

– Ми з Арбетнотом вирішили вийти у – як це місто називається – Вінковцях, розімнути ноги. Було дуже холодно, тривала завірюха. Згодом ми заскочили у вагон.

– Через які двері ви покинули поїзд?

– Через ті, що найближчі до мого купе.

– Відразу за вагоном-рестораном?

– Саме так.

– Ви пам'ятаєте, чи були вони зачинені?

МакКвінн дещо задумався.

– Пригадую, що так, були. Там було замкнено, а ручка стояла поперек. Ви це мали на увазі?

– Так. Повернімося до того моменту, коли ви відкрили ручку дверей?

– Чесно кажучи, ні. Я цього не пам'ятаю. Я не можу цього згадати. – І згодом він додав: – Це дуже важливо?

– Можливо. А тепер, містере, я припускаю, що коли ви сиділи з полковником Арбетнотом і балакали, двері вашого купе були відчинені, так?

Гектор МакКвінн ствердно кивнув.

– Я хочу, щоб ви мені сказали, хто проходив коридором після того, як потяг покинув Вінковці і до того, як ви пішли спати?

МакКвінн звів брови докупи.

– Думаю, що провідник проходив, з вагону-ресторану. В інший бік йшла жінка.

– Яка жінка?

– Не можу сказати. Я її не помітив. Розумієте, ми з полковником сперечалися. Я лише помітив проблиск багряного шовку, який промайнув крізь двері. Я не дивився туди, тому й не помітив її обличчя. Як вам відомо, після мого купе знаходиться вагон-ресторан, тому жінка, яка йшла, повинна була б повернутися назад.

– Я так розумію, вона йшла в туалет?

– Думаю, що так.

– Ви бачили, як вона поверталася?

– Чесно кажучи, ні. Але я думаю, що вона повинна була б рухатися туди.

– Ще одне питання: ви курите трубку?

– Ні, сер, не курю.

– Я думаю, що це все. – сказав Пуаро після декількох секунд роздумів. – Зараз я хочу побачити камердинера містера Ретчетта. До речі, ви двоє завжди подорожуєте другим класом?

– Він так. Я зазвичай їжджу першим класом – у купе, що з'єднується з купе Ретчетта. Тоді він увесь багаж залишав у моєму купе і міг дістатися до нього чи до мене у будь-який зручний момент. Але, на жаль, у цей раз усі купе першого класу були зайняті, окрім одного, яке він взяв собі.

Зрозуміло. Дякую вам, містере МакКвінн.

3. Свідчення камердинера

Американець був замінений на невиразного англійця з непримітним обличчям, яке за день до цього підмітив Пуаро. Він акуратно стояв у очікуванні. Підійшовши до нього, Пуаро запропонував йому сісти.

– Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?

– Так, сер.

– Ваше ім'я?

– Едвард Генрі Мастерман.

– Ваш вік?

– Тридцять дев'ять років.

– Домашня адреса?

– Клеренвелл, Фрайр стріт, 21.

– Ви чули, що ваш господар був убитий?

– Так, сер. Надзвичайно неприємний випадок.

– Чи можете ви мені сказати, коли ви востаннє бачили містера Ретчетта?

Камердинер дещо замислився.

– Десь близько дев'ятої години, сер. Або дещо пізніше.

– Розкажіть своїми словами, що трапилося?

– Я підійшов до містера Ретчетта, як зазвичай, і запитав про його побажання.

– Якими були ваші обов'язки?

– Вішати та знімати одяг, сер, класти його зубний протез у воду та слідкувати, щоб усе було підготовлено до сну.

– Він вів себе так само, як і завжди?

Камердинер знову трохи замислився.

– Так, сер. Хоча він був дещо схвильований.

– Як саме схвильований? Через що?

– Через лист, який він прочитав. Він запитав, чи це не я поклав його в купе. Звісно, я відповів, що нічого не робив, але він облаяв мене і звинуватив у всіх гріхах.

– Це було незвично?

– Аж ніяк. Він дуже легко скаженів.

– Чи приймав ваш господар снодійне?

Доктор Константин дещо нахилився вперед після цих слів.

– Лише коли їхав у поїзді, сер. Він казав, що інакше він не міг заснути.

– Ви знаєте, що саме він зазвичай приймав?

– Не можу точно сказати, сер, я не впевнений. На пляшці не було жодної назви, лише – "Снодійне приймати перед сном".

– Минулої ночі він його приймав?

– Так, сер. Я налив його в склянку і залишив на туалетному столику.

– Ви особисто бачили, як він його пив?

– Ні, сер.

– Що трапилося потім?

– Я запитав, чи будуть іще якісь побажання та спитав, о котрій годині його вранці збудити. Він відповів, що не хоче, щоб хтось його турбував, поки він сам мене не покличе.

– Так часто бувало?

– Майже завжди. Коли він готувався підніматися, він зазвичай дзвонив провіднику та просив його покликати мене.

– Він зазвичай прокидався з самого ранку чи пізно?

– Це залежало від його настрою. Інколи він прокидався до сніданку, проте іншого разу він спав аж до обіду.

– Тобто ви не здивувалися, що вранці ніхто вас не покликав?

– Ні, сер.

– Чи знали ви, що ваш господар мав ворогів?

– Так, – він відповів дуже спокійно.

– Звідки ви знали?

– Я чув, коли він обговорював деякі листи з містером МакКвінном.

– Ви були з ним у хороших стосунках, Мастерман?

Лице камердинера стало ще більш спокійним, ніж було до того.

– Мені важко відповісти на це запитання. Він був доволі щедрим.

– Але він вам не подобався?

– Я вам відповім, що мені не дуже подобаються американці, сер.

– Ви коли-небудь там були?

– Ні.

– Ви чули колись про випадок із викраденням дитини Армстронгів?

– Так, звісно.