Венера в хутрі - Сторінка 20

— Востаннє застерігаю тебе: не чини мені опору. Тепер, коли я зайшла так далеко, я можу зайти ще далі... Я відчуваю до тебе своєрідну ненависть, я могла би зі справжньою втіхою дивитися, як він шмагає тебе до смерті, але я поки що стримуюся, ще стримуюся...

Майже не тямлячи себе, я схопив Ванду за руки і кинув на підлогу так, що вона упала навколішки мені до ніг.

— Северине! — скрикнула вона, на її обличчі вимальовувалися лють і страх водночас.

— Я уб'ю тебе, якщо станеш його дружиною! — пригрозив я, голос хрипко й приглушено вирвався з моїх грудей. — Ти моя, я тебе не відпущу, я кохаю тебе! — я обхопив її за стан, міцно притиснув до себе й правою рукою мимоволі потягнувся за кинджалом, який стримів у мене за паском.

Ванда упилася в мене спокійним, незбагненним поглядом великих очей.

— Отаким ти мені подобаєшся, — незворушно мовила вона. — Тепер ти справжній чоловік, і цієї миті я розумію, що ще кохаю тебе...

— Вандо... — від зворушення мені виступили на очах сльози. Я укрив поцілунками її вродливе личко, а вона... вона раптом вибухнула голосним реготом:

— То ти вже переситився своїм ідеалом? Задоволений мною?

— Що?.. — затнувся я. — Сподіваюсь, ти жартуєш...

— Та ні, не жартую, — весело відповіла вона. — Не жартую, що кохаю тебе, тебе і більше нікого, маленький, довірливий дурнику! А ти навіть не помічав, що все було тільки грою; не помічав, як важко бувало мені заносити на тебе батога, тоді як мені

жадалося взяти твою голову в долоні й обціловувати твоє обличчя. Але тобі вже досить, правда? Я виконала свою страхітливу роль ліпше, аніж ти сподівався. Може, тепер щасливо обіймеш свою маленьку розумненьку дружиноньку? Правда ж? І ми заживемо розсудливим життям...

— Ти станеш моєю дружиною! — щастя переповнювало мене.

— Так, твоєю дружиною, коханий, вірний мій муже... — прошепотіла Ванда. — Тепер ти знову станеш моїм коханим Севери-ном, моїм чоловіком...

— А він? Ти його більше не кохаєш? — запитав я схвильовано.

— Як ти міг повірити, що я покохаю такого брутального чоловіка? Але ти був цілком засліплений... я боялася за тебе...

— Я ледь не наклав на себе руки через тебе...

— Справді? Ах! Я тремчу від самої лише думки, що ти вже входив в Арно...

— Але ти мене врятувала, — ніжно сказав я. — Ти наче витала над хвилями й усміхалася мені... Твій усміх повернув мене до життя...

* * *

То було дивне відчуття — тримати її у своїх обіймах; вона ж мовчки горнулася до моїх грудей, дозволяла себе цілувати й ніжно усміхалася. Мені здавалося, ніби я раптом виринув зі своїх ли-хоманних фантазій, або, наче той потерпілий після кораблетро-щі, що довгі дні змагався з хвилями, котрі щомиті загрожували його поглинути, нарешті вибрався на суходіл.

* * *

— Я ненавиджу Флоренцію, де ти був таким нещасним, — мовила Ванда, коли я бажав їй на добраніч. — Я хочу негайно поїхати звідси геть, уже завтра... Будь такий ласкавий, напиши за мене декілька листів, а доки писатимеш, я пощу до міста, попрощаюся зі знайомими. Гаразд?

— Ясна річ, моя кохана, добра дружино...

* * *

Рано-вранці вона постукала в мої двері й поцікавилася, чи добре я спав. її люб'язність була справді зворушливою. Я ніколи не думав, що ніжність так їй личить...

її не було понад чотири години. Я давно вже понаписував усі листи, сиджу на галереї і дивлюся на дорогу — чи не з'явиться вдалині її бричка. Я трохи хвилююся за неї, та, бачить Бог, я не маю більше жодного приводу для сумнівів чи страхів. Однак на душі чогось важко, і я нічого не можу з цим вдіяти. Можливо, це страждання минулих днів кидають тінь...

* * *

А ось і вона — променіє щастям, вдоволенням.

— То що — усе так, як ти хотіла? — запитав я, ніжно цілуючи їй руку.

— Так, серденько! — відказує вона. — Ми від'їжджаємо сьогодні вночі. Допоможи мені спакувати валізи.

* * *

Надвечір вона просить мене власноруч відвезти листи на пошту. Я беру її бричку і за годину повертаюся.

— Господиня питала за Вами, — каже, усміхаючись, чорношкіра служниця, коли я піднімаюся мармуровими сходами до будинку.

— Хтось приїжджав?

— Ніхто, — відповідає схожа на чорну кішку мулатка, сідаючи на сходинку.

Я поволі минаю залу й зупиняюся перед дверима її спальні.

Чому мені затерпає серце? Я ж такий щасливий...

Тихо відчиняю двері, відгортаю портьєру. Ванда лежить на канапі і, здається, не помічає мене. Яка ж вона гарна в сукні з сіро-сріблистого шовку, який огортає її розкішне тіло, звабливо оголюючи ніжні перса та руки. Волосся перехоплене чорною оксамитовою стрічкою. У коминку палає яскравий вогонь, червоно світить лампадка — уся кімната немов купається в крові.

— Вандо! — окликаю я її.

— О, Северине! — радісно вигукує вона. — Я чекала тебе з таким нетерпінням! — вона зістрибує з канапи й обіймає мене, потім знову опускається на пишні подушки, хоче притягнути мене до себе, я ж м'яко зісковзую до її ніг і кладу голову їй на коліна.

— Чи знаєш, що я нині дуже закохана в тебе? — шепоче вона, відгортаючи пасмо волосся з мого чола і цілує мені очі.

— Які гарні ти маєш очі, вони завжди найбільше подобалися мені в тобі, але сьогодні я просто хмелію від них... Млію... — Ванда потягається чудовим тілом і ніжно підморгує мені з-під примружених вій. — А ти... ти холодний... ти обіймаєш мене, наче якийсь цурпалок... Ось зажди-но, я тебе розворушу й закохаю по-справжньому! — вигукнула Ванда і знову улесливо та ніжно припала до моїх уст. — Я тобі більше не подобаюся... Мушу знову стати до тебе жорстокою... Щось я надто добра до тебе сьогодні! А знаєш що, дурнику, я тебе трохи відшмагаю...

— Дитинко...

— Я так хочу!

— Вандо!

— Ходи, дай-но я тебе зв'яжу... — вела вона далі, весело застрибавши кімнатою. — Я хочу бачити тебе по-справжньому закоханим, розумієш? Ось мотузки... Ось тільки чи зумію я іще...

Ванда заходилася в'язати мені ноги, потім міцно скрутила за спиною зап'ястя, а тоді й руки, немов якомусь злочинцеві.

— Ось так, — тішилася вона. — Ще можеш поворухнутися?

— Ні.

— Чудово!

Потім вона зробила з товстої мотузки зашморг і накинула його мені через голову, пропустила попід мотуззям на спині до стегон, стягнула вузлом і отак прив'язала мене до колони.

Тієї миті мене охопив незбагненний жах.

— Мені здається, наче мене мають стратити, — мовив я ледь чутно.

— Сьогодні ти й скуштуєш батога сповна! — крикнула Ванда.

— Але одягни хутряну кацабайку, будь ласка, — попросив я.

— Це я радо зроблю тобі на догоду, — погодилася Ванда, принесла кацабайку, усміхаючись, одягнула її, а тоді стала переді мною зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на мене з-під примружених повік. — Знаєш історію про бика Діонісія? — запитала вона.

— Щось ледь пригадую... А що таке з тим биком?

— Один придворний винайшов для правителя Сіракуз нове катівське знаряддя — залізного бика, у якого садили засудженого на смерть, самого ж бика обкладали велетенським багаттям. Розпачливий крик засудженого у розжареному череві нагадував рик бика. Діонісій милостиво усміхнувся винахідникові і, щоб негайно випробувати знаряддя, звелів замкнути в череві залізного бика самого майстра. Дуже повчальна історія...

Це ти привив мені егоїзм, пихатість та жорстокість і ти станеш їхньою першою жертвою. Я направду одержую втіху від усвідомлення своєї влади над людиною, яка думає і почуває так само, як я; над чоловіком, який духовно та фізично перевершує мене, а понадто над чоловіком, який мене кохає.

Чи ще мене кохаєш?

— До нестями! — скрикнув я.

— То ліпше! То більше насолоди зазнаєш від того, що я тобі наготувала.

— Що ти надумала? — запитав я. — Я тебе не розумію. У твоїх очах сьогодні, справді, виблискує жорстокість, а ти сама надзвичайно вродлива, справжня Венера в хутрі.

Нічого не кажучи, Ванда заклала мені руки на потилицю і поцілувала. Мене вмить знову охопив фанатичний шал.

— То де батіг? — нетерпляче запитав я. Ванда засміялася і відійшла на два кроки.

— То ти неодмінно хочеш скуштувати батога! — вигукнула вона, пихато тріпнувши головою.

— Так!

Раптом Вандине обличчя невпізнанно змінилося, наче спотворилося люттю — тієї миті вона навіть видалася мені огидною.

— То відшмагайте його! — голосно крикнула вона.

Несподівано з-поза заслони її ложа-шатра виткнув свою чорняву кучеряву голову красень-грек. Спершу я закляк, онімів. Ситуація видавалася комічною у своїй жахливості. Я би й сам розреготався, якби вона не була водночас розпачливо сумною та принизливою для мене.

Реальність перевершила мої фантазії. Мені похолола спина, коли я побачив свого суперника у високих чоботях для верхової їзди, вузьких білих рейтузах, ошатному оксамитовому камзолі — я не міг відірвати погляду від його атлетичної статури.

— Ви й справді жорстока, — мовив він, обертаючись до Ванди.

— Та ні, лиш жадібна до насолоди... — відповіла вона з моторошним гумором. — Лише насолода сповнює сенсом буття. Тому, хто уміє насолоджуватися, важко розлучатися з життям, а хто страждає та поневіряється, вітає смерть, наче ліпшого друга. Хто прагне насолоди, мусить життя сприймати весело — в античному дусі — і не боятися зазнавати утіх коштом інших, не мати милосердя до інших; сміливо запрягати їх до своєї брички, до свого плуга, наче тяглових тварин; чуттєвих, ось як він, людей, що прагнуть насолоди, обертати на своїх рабів, використовувати їх на свою користь, собі на радість без каяття і не запитувати, чи це

їм на благо, а чи на загибель. Він мусить завжди пам'ятати: якби вони повелівали мною, так як я повеліваю ними, вони б учинили так само, а я мусила би своїм потом і кров'ю, своєю душею платити за їхні утіхи. Таким був світ давніх: насолода і жорстокість, свобода і рабство завжди йшли поряд. Люди, що прагнуть жити, наче боги Олімпу, повинні мати рабів, щоб кидати їх до ставків з хижою рибою; повинні мати ґладіаторів, щоб посилати їх у бій під час своєї пишної учти, і не зважати, якщо їх трохи забризкає кров'ю.

її слова повернули мене до тями.

— Розв'яжи мене! — гнівно закричав я.

— Хіба Ви не мій раб, не моя власність? — лукаво запитала Ванда. — Може, показати Вам угоду?

— Розв'яжи мене, інакше... — голосно пригрозив я, щосили шарпнувшись.

— Він може звільнитися? — запитала Ванда. — Бо ж погрожував убити мене...

— Не турбуйтеся, — заспокоїв її грек, перевіривши мої пута.

— Я покличу на допомогу! — не здавався я.

— Ніхто Вас не почує, — сказала Ванда.