Вершник без голови - Сторінка 45

Лежачи отак долілиць, він уловив вухом тихий, ледь чутний звук, якого ніколи не почув би на ногах. І хоч він майже губився серед тиші, чоловік упізнав той звук, бо саме його так прагнув почути. То було дзюрчання води!

Радісно скрикнувши, він підхопився на ноги, так •наче й не був скалічений, і рушив туди, звідки долинав

звук.

З подвоєним завзяттям переставляв він свій важкий костур. Навіть забита нога начебто допомагала йому йти. Сила духу та любов до життя змагались із зневірою й страхом смерті.

Любов до життя переважила, і за десять хвилин, лежачи на траві, біля кришталево чистого струмка, той чоловік тільки дивувався, як могла завдати йому таких неймовірних мук звичайна спрага.

Розділ XLIII КЕЛИХ І БУТЕЛЬ

Ми знов у хатині мустангера. Знов його вірний слуга сидить на табуретці посеред хатини. Знов його собака лежить на постілці перед коминком, устромивши носа в теплий попіл.

Чоловік і собака на тих самісіньких місцях, що й тоді, і майже в тих самих позах, а загалом у хатині багато що змінилось, і це одразу впадає в око.

Оббиті кінською шкурою двері, як і раніш, тримаються на шкіряних завісах, і гладенькі шкури мустангів так само вилискують на стінах. Стіл з юкових обапол-ків також стоїть на місці, і нехитре ліжко, і дві табуретки, і постіль слуги. Та не видно на стіні рушниці; десь поділися срібний кубок, мисливський ріг, свисток; не висять на своїх місцях сідло, вуздечки, ремінці, серапе; зникли книжки, чорнило, пера, папір.

З першого погляду можна подумати, що хакале пограбували індіанці. [234]

Та ні. Коли б так, то Фелім не сидів би спокійно на табуретці й на голові в нього не було б його рудої кучми.

Хоч із стін' усе знято, проте нічого з хатини не винесено. Всі речі там, але в інших місцях, і кілька перев'язаних мотузкою пакунків, скиданих. купою на підлозі,— серед них і шкіряна скриня,— свідчать про готування до переїзду.

Спаковано ще не все, але видно, що день від'їзду наближається.

Та, незважаючи на ці переміни, одна річ і досі стоїть на своєму звичному місці — це заповітний бутель. І Фелім бачить його частіше, ніж будь:що інше в хатині, бо хоч куди б він дивився, а очі його незмінно повертаються до тієї посудини в лозовому плетиві, що так спокусливо виставлена в кутку.

— Ах ти ж мій скарбе, ось ти де! — уже вкотре звертається він до бутля.— В твоєму благословенному лоні більш як дві кварти чудового трунку, а тобі хоч би що. Якби бодай десяту частинку його та в мій шлунок, ото була б йому користь! Правда ж, Таро?

Почувши своє ім'я, собака підвів голову й озирнувся навколо, немовби запитуючи, чого від нього хочуть. Та побачивши, що Фелім говорить сам до себе, він знов поклав голову на місце.

— Ет! Мені не треба відповіді, друже. Я й сам добре знаю. Мені б і скляночки звідти вистачило, але ж панич сказав — ні краплі, то я вже й не смію. Хоч після всього того пакування в мене аж язик до рота прилипає, наче я туди пластир упхав. Ну просто ганьба, їй-Богу, що панич Моріс узяв з мене слово не чіпати питва, та ще й тепер, коли воно йому ні до чого. Він же сам казав, що повернеться сюди тільки на одну ніч, то не вип'є ж він за вечір дві кварти! Хіба що отой старий гріховодник Стамп з ним приїде. А то справжня прірва, хай йому абищо! Він може влити в себе стільки віскі, що й паничеві нічого не лишиться... Та, хвалити Бога, є хоч одна втіха — скоро ми поїдемо звідси в наш рідний старий Баллібаллах. Отам уже я вип'ю на радощах! І не якоїсь американської погані, а справжнього ірландського! Гіп-гіп ура! Сама вже думка про це тішить серце. Гіп-гіп ура!

Підкидаючи капелюха до стелі й ловлячи його на льоту, —повеселілий ірландець ще кілька разів вигукнув своє сміховинне гасло. Потім угамувався і якийсь час [235] сидів мовчки, як видно, наперед смакуючи подумки ті втіхи, що чекали на нього в Баллібалласі.

Та невдовзі думки його повернулися до ближчих речей, а головне — до бутля в кутку хатини. Фелім прикипів до нього поглядом, і в очах його дедалі Увиразніте блищав жадібний вогник.

— Ах ти, моя золота посудинко! — знову звернувся він до бутля.— Яка ж ти все-таки й гарна! Так і тягне тебе поцілувати. Ти ж не викажеш мене, як я тебе цмокну разочок? Не викажеш, правда? Тільки один разочок. Шкоди з того нікому не буде. Та й панич, напевне, нічого не скаже, як дізнається, скільки пороху я тут наковтався, пакуючи всі оті речі. Мабуть, він і не сподівається, що я дотримаю слова, бо тепер усе не так, як раніш,— ми ж бо їдемо звідси. То як же не випити за щасливу дорогу. Недарма кажуть: сухо поїдеш — ні з чим приїдеш! Я так і поясню паничеві, коли він вернеться, то він і гніватись не буде. Є і ще одна причина: ось уже десять годин, як він мав приїхати, а його й досі нема. Ото й скажу, що випив лиш малу крапелиночку, бо дуже тривожився за нього. Він і словом мені не дорікне, клянуся святим Патріком! Я тільки нюхну, а там хай буде як буде... Лежи, Таро! Я нікуди не йду,— заспокоїв він собаку, що побачив, як він рушив до дверей, і теж підхопився.

Тварина не зрозуміла Фелімового наміру: він визирнув з дверей на стежку, аби тільки подивитись, чи не їде господар, що міг завадити йому прикластися до бутля.

Пересвідчившись, що на обрії ясно, він шаснув у куток, відіткнув бутля, підніс його до рота й ковтнув аж ніяк не "малу крапелиночку". Тоді поставив бутель на місце, повернувся й сів на табуретку.

Кілька хвилин він сидів тихо, потім знову заговорив сам до себе, проте час від часу звертався й до своїх слухачів — то до собаки, то до бутля в кутку.

— 0 Боже, і де ж це запропав панич? Казав, буде тут о восьмій ранку, а тепер уже, як вірити техаському сонцю, не менш за шосту пополудні. Мабуть, щось там його затримало. Як ти гадаєш, Таро?

Цього разу Тара зволив ствердно чмихнути, засунувши носа надто глибоко в попіл.

— Сили небесні! Чи не сталося з ним якогось лиха? Бо що ж тоді робити нам з тобою, старий ти собацюро? Як ми дістанемося до нашого рідного Баллібаллаха? [236] Хіба що продамо паничеві речі. Отой келих — він із щирого срібла, то самого його нам вистачить, щоб доїхати... Ах ти ж чорт9 ось про що я раптом згадав: я ж ніколи ще не пив з тієї прегарної посудинки. А з неї, мабуть, і питво смачніше. Цікаво, чи справді так? Та й саме час покуштувати.

Кажучи це, ірландець дістав із шкіряної скрині срібний келих, знов одіткнув бутля й налив собі, мабуть, з півсклянки.

Вихиливши віскі одним духом, він поцмокав губами, так наче хотів упевнитись, чи то справді добрий напій.

— Хай йому чорт, просто не знаю, чи так смачніше,— мовив він, усе ще тримаючи в одній руці келих, а в другій бутель.— Як я пригадую, то, мабуть, таки смачніше з бутля. Але отак, зі спогаду, не можна судити — я ж так давно прикладався до бутля, що вже й забув, як воно з нього смакує. Треба покуштувати разом з того і з того. Ось ми зараз це й зробимо.

Фелім підніс до рота бутель і, кілька разів ковтнувши, поставив його на місце. Тоді з глибокодумним виглядом, як справжній знавець, знову поцмокав губами.

— Ет, лиха година, знов я домилився! — сказав він, хитаючи головою.— Зовсім навпаки. Із срібла пити смачніше. Чи, може, це мені тільки здалося? Треба, мабуть, ще раз покуштувати з келиха. Я ж пив із нього тільки раз, а з бутля двічі. Виходить несправедливо. А справедливість має бути над усе. Не годиться кривдити цей гарненький срібний келишок. Ні, хай йому чорт, не годиться!

Срібний келих знову пішов у діло, і знову добряча порція рідини з бутля опинилася в ньому, щоб ту ж мить зникнути в ненаситному череві вельми тямущого знавця.

Чи виніс він присуд на користь келиха, чи все-таки віддав перевагу бутлеві — невідомо. Як видно, покуштувавши вчетверте, він розважив, що на якийсь час з нього досить, і облишив обидві посудини.

•Та, перше ніж він встиг повернутися на свою табуретку, йому сяйнула нова думка: вийти з хатини й подивитися, чи не видно десь на дорозі господаря.

— Ходім, Таро! — гукнув він, рушаючи до дверей.— Піднімемось нагору й поглянемо, що діється на рівнині. Якщо панич Моріс десь там їде, ми його ще здаля [237] вгледимо. Ходімо, старий собацюро! Паничеві буде приємно, що ми з тобою так турбуємося за нього.

Перейшовши стежкою вкриту заростями долину, ірландець із собакою піднявся виярком у крутосхилі й опинився на краю прерії. Звідти йому добре видно 'було майже голу рівнину, що розлягалася перед його очима більш як на милю на схід.

Сонце було в нього позаду, над самим обрієм, але ще яскраво світило з безхмарного неба. Ніщо не заслоняло Фелімові огляду, лиш подекуди над пласкою зеленою прерією стриміли поодинокі кактуси чи стовбури юки. Тією відкритою рівниною й койот не пробіг би непомі-■ чений. І тільки ген-ген удалині бовваніла темна смуга заростей по берегах струмка, що перетинав прерію.

Ірландець стояв і мовчки видивлявся туди, звідки мав приїхати його господар.

Невдовзі його терпіння було винагороджене. З віддалених заростей виїхав вершник і попростував до Ала-мо. І хоч він був ще далеко, десь більш як за милю, вірний слуга одразу впізнав свого господаря. Хіба міг він не впізнати смугастого серапе — справжнього виробу індіанців навахо,— що його мустангер завжди брав із собою в дорогу? Воно весело вигравало барвами у промінні призахідного сонця, і на зеленому тлі рівнини чітко вирізнялись його червоні, білі й сині смуги.

Тільки одне здивувало Феліма: чому такого гарячого надвечір'я господар надяг серапе на плечі, замість згорнути його і приторочити позад себе до сідла.

— Ти бачиш, Таро? Ну чиста тобі чудасія, правда ж? Пече так, що хоч м'ясо смаж на камінні, а нашому паничеві начебто й байдуже. Чи він, не дай Боже, не застудився в тій Дофферовій норі? Там же тільки свиням жити. Наша халупа проти неї — і то мов панський палац.

Ірландець якусь хвилю помовчав, не спускаючи з ока вершника, що вже проїхав половину дороги від заростей і щомить наближався.

Коли він озвався знову, тон його помітно змінився. В голосі, як і раніш, звучав щирий, майже веселий подив, але водночас у ньому чулися й притамовані нотки тривожного сумніву.

— Боже милий! — вигукнув він.— І що це таке панич вигадав! Мало йому було серапе на плечах, то ще напнув його на голову!.. Та він, мабуть, просто жартує, Таро, хоче нас із тобою здивувати.