Вершник без голови - Сторінка 46

Надумав, бач, покепкувати [238] з нас!.. Боже, а й справді чудно! Так наче в нього нема голови. Та таки й нема! Ой лишенько, що ж це воно? Пресвята Діво! Коли б не знати, що це панич, то й злякатися можна!.. А чи справді це панич? Якийсь він ніби замалий... А голова? Святий Патріку, спаси нас і помилуй, де ж голова? Сховав під серапе? Та ні, не видно! 0 господи, щось воно не те! Що б це могло означати, Таро?

Тепер у Фелімовому голосі бринів уже мало не жах; те саме було написане й на його обличчі.

Вигляд і поза собаки також свідчили про неабияке збудження. Тара стояв трохи попереду, весь підібгавшись, наче от-оя. мав зірватися з місця; очі його світилися диким вогнем і не відривались від вершника, що був уже не більш як за двісті ярдів.

У відповідь на Фелімове запитання, яким він закінчив свій довгий монолог, собака похмуро завив. Потім, неначе щось його підштовхнуло, кинувся вперед і помчав назустріч тій дивній постаті, що так вразила його супутника, та не менш вразила і його самого.

Щодуху женучи вперед, він пронизливо повискував; те дивне повискування було зовсім не схоже на басовитий гавкіт, яким він звичайно зустрічав господаря.

Фелім і так уже був переляканий усім побаченим, але ще дужче вжахнуло його те, що він побачив далі.

Коли собака, так само повискуючи, підбіг ближче, гнідий кінь, у якому колишній помічник стайничого давно вже впізнав мустанга свого господаря, круто повернув і поскакав назад у прерію.

І в ту хвилю, як він повертав, Фелім побачив — чи, може, йому привиділось — таке, що вразило його наче громом, від чого кров захолола у нього в жилах і все тіло пронизав нестримний дрож.

Він побачив голову — голову чоловіка, що сидів на коні,— але не там, де їй належало бути, не на плечах вершника, а в нього в руці, біля передньої луки сідла!

А поки кінь був до нього боком, Фелім побачив — чи то йому здалося — і обличчя, мертвотно-бліде, поплям-лене засохлою кров'ю обличчя, що визирало з-за сідельної кобури.

Більше він нічого не бачив. У наступну мить він повернувся спиною до прерії і стрімголов помчав униз виярком.— так швидко, як тільки могли нести його обімлілі від жаху ноги. [239]

Розділ XLIV ЧЕТВЕРО КОМАНЧІВ

Ірландець тікав, не спиняючись і не озираючись назад, його вогненно-руда чуприна стояла сторч і трохи не піднімала на голові капелюха. Нарешті він вскочив у хатину, захряснув за собою двері й привалив їх кількома найбільшими пакунками, що лежали на підлозі.

Та навіть тоді він не відчув полегкості. Хіба ж могли двері, нехай би й узяті на засув, захистити його від привида?

Адже те, що він бачив, напевне було потойбічною з'явою! Кому ще коли випадало дивитись на таке видовище: людина їде верхи на коні й тримає в руці власну голову! Хіба чув хто коли про таку дивовижу? Тільки не він, не Фелім О'Нійл.

Жах не полишав його, і він метався по хатині: то сідав на табуретку, то знов підхоплювався й скрадавсь до дверей, хоча й не наважувався не те що відчинити їх, а навіть виглянути в шпарку. Час від часу він висмикував з чуба волосину, стукав кулаком по голові й тер кулаками очі, ніби хотів допевнитися, що не спить, а справді бачив ту прояву, що нагнала на нього такого жаху.

Тільки одне давало йому якусь розраду, хоча й мізерну. Коли він тікав виярком і голова його була ще над краєм схилу, він таки раз озирнувся назад і тепер втішався тим, бо побачив, що вершник без голови був уже далеко в прерії і гінким чвалом скакав геть від Аламо. Коли б не ця згадка, ірландця, що не знаходив собі місця зі страху, мабуть, тіпало б ще дужче.

Довго він і слова вимовити не міг — та й не знав, що казати,— і з уст його злітали тільки мимовільні недоладні вигуки. Але поступово до нього повернувся коли й не спокій, то здатність міркувати, і язик став знову коритись йому. Отоді й посипалися нескінченні запитання та вигуки.

Тепер Фелім звертався тільки до самого себе: собаки в хатині не було, і він не міг брати участі в тій розмові. Говорив ірландець тихо, майже пошепки, так наче боявся, щоб його хтось не почув за стінами хакале.

— О Боже! О Боже! Ні, то був не він! Святий Патріку, оборони мене!.. Але що ж воно тоді було? [240]

Геть усе ж як у нього — і кінь, і смугасте серапе, і гетри на ногах... Та й сама голова... Геть усе, крім обличчя. Я ж його таки бачив, хоча й не дуже роздивився. А хто б роздивився, коли воно всеньке в крові!.. Ні, то не міг бути панич Моріс! Ні, ні! То все мана. Мабуть, я заснув, і ото мені й наснилося... Чи, може, все воно од віскі? Та ні, я ж не стільки його випив. Два ковточки з келиха та ще два з бутля — ото й тільки. Це мені однаково що нічого. Я випивав і двічі по стільки — і то нічого, навіть язик не заплітався. Таки ж правда. А як я тоді був хмільний, то чого ж тепер тверезий? Не минуло ж іще й півгодини, як я оте бачив, а я ж таки тверезий, як суддя в своєму кріслі... Хай йому чорт, оце б мені якраз і не завадило лизнути крапелиночку. Бо як ні, то я й заснути не зможу. Так і лежатиму цілу ніч, про все те думаючи... О Боже, Боже! І що ж воно таке було? І де панич, коли то був не він? Святий Патріку, зглянься на мене, бідолашного грішника, що лишився тут сам-один, а кругом тільки духи та привиди!..

Після цього звертання до католицького святого ірландець не менш ревно звернувся до іншого божества — відомого ще за давніх-давен Бахуса.

І там він дістав сподівану допомогу. Не минуло й години, відколи ірландець схилив коліна перед вівтарем того поганського бога, за який йому правив бутель з мононгахільським віскі,— і він звільнився коли й не від гріхів, то від усіх своїх страждань і лежав на підлозі хакале, забувши не тільки про страшне видиво, що так недавно нажахало його до денця душі, а й про саму свою душу.

У хатині Моріса-мустангера не чути ані звуку — навіть годинник не нагадує своїм безугавним цоканням про те, що час спливає в небуття й що землю оповила нова ніч.

Звуки чути надворі, але такі, як завжди. Дзюрчання недалекого струмка, шерех листя на нічному вітерці, дзвінкі співи цикад, самотній крик якогось звіра — звичайні звуки нічного лісу.

Настала північ, але місяць робить її схожою на ранок. Його сріблясте світло заливає землю, пробивається в темні лісові хащі й широкими скісними пасму-гами лягає між деревами. [241]

Серед тієї мінливої гри світла й тіні, видимо уникаючи освітлених місць, їде група вершників.

Хоч їх і небагато — всього четверо,— вигляд у них досить страхітливий. Яскраво розмальовані червоною фарбою оголені тіла, татуйовані обличчя, багряні пера на голові, блиск зброї в руках — усе говорить про дику й грізну силу.

Звідки вони взялися?

На них воєнне вбрання команчів. Про це свідчать і їхні розмальовані тіла, і шкіряні пов'язки на головах із застромленими під них орлиними перами, і голі груди та руки, і грубі штани з оленячої шкіри. То все певні прикмети, за якими можна впізнати цих знедолених господарів країни, що вирушили в розбійницький набіг.

Отже, ці четверо — напевне команчі, а коли так, то вони з'явилися з заходу.

Куди вони їдуть?

На це запитання відповісти ще легше. Вони саме наближаються до хатини, де непробудно спить знайомий нам п'яниця. Цілком очевидно, що саме ця хатина — хакале Моріса-мустангера — і є метою їхнього походу.

А що вони їдуть туди не з дружніми намірами, видно і з їхнього воєнного вбрання, і з того, як вони скрадаються в темряві, а потім на деякій віддалі від хатини злазять з коней і, припнувши їх під деревами, рушають далі пішки.

Вони йдуть обережно, намагаючись не шарудіти опалим листям і по змозі ховаючись у тіні, часто спиняються, видивляються вперед і наслухають, і все те без жодного слова, тільки за мовчазними знаками одного з них — мабуть, ватажка. Судячи з усього, вони хочуть підкрастися до хатини непомітно для тих, хто може бути всередині.

І вони таки досягають свого — принаймні коли дивитися збоку. Вони вже стоять біля самої хатини, і ніщо не свідчить про те, що їх хтось побачив чи почув.

Усередині хатини панує така ж непорушна тиша, як і в їхньому гурті. Звідти не долинає ані звуку, навіть сюрчання цвіркуна.

А проте хатина не порожня. Та, виявляється, можна допитись до того, що втратиш здатність не тільки говорити чи там хропти, а й голосно дихати,— і саме в такому стані тепер той, що спить у хатині. [242]

Четверо команчів підкрадаються до дверей і тихенько розглядають їх.

Двері зачинені, але по боках є шпари. Індіанці притуляють до них вуха й усі разом пильно дослухаються.

Ні хропіння, ні віддиху, анічогісінько!

— Може, він ще не повернувся,— шепоче ватажок команчів чистісінькою іспанською мовою.— Хоча з того, коли він виїхав, йому давно пора бути тут. А може, знов кудись поїхав?.. Стривайте, я згадав: за хатиною має бути повітка для коней. Якщо він удома, його кінь напевне там. Заждіть тут, а я піду подивлюся.

Щоб оглянути ту нехитру стайню, досить і кількох секунд. Коня там немає.

Стільки ж часу йде на те, щоб придивитися до стежки, яка туди веде. Свіжих відбитків копит на ній теж не видно.

Пересвідчившись у цьому, ватажок повертається до своїх супутників, що й досі стоять перед дверима.

— Прокляття! — вигукує він уже голосно.— Його тут немає і сьогодні не було.

— Мабуть, треба зайти в хатину й подивитися,— каже один з індіанських воїнів так само по-іспанському.— Побачимо, як той ірландець тут влаштувався. Шкоди від цього нікому не буде.

— Певно, що ні! — озивається третій індіанець, також добре знайомий з мовою Сервантеса.— А заразом заглянемо і до його комори. Я так зголоднів, що ладен їсти сире м'ясо.

— Клянуся Богом! — додає останній із четвірки тією ж таки милозвучною мовою.— Я чув, що він має і спиртний припас. А коли так...

Та ватажок не дає товаришеві закінчити розпочатої фрази. Згадка про спиртне дає йому потужний поштовх до негайної дії.

Він штурхає ногою оббиті кінською шкурою двері, сподіваючись їх відчинити.

Двері не подаються.

— Прокляття! Замкнено зсередини. Щоб не залізли якісь непрохані гості — леви, тигри, ведмеді... а може, й індіанці. Ха-ха-ха!

Ще один удар ногою в двері, вже дужчий. Двері не відчиняються.

— їх підперто чимось важким, так не відчинити. Та дарма, зараз побачимо, що воно там таке. [243]

З піхов видобуто мачете, і ось уже в кінській шкурі, набитій на легку дерев'яну раму, зяє велика діра.