Вершник без голови - Сторінка 47

Ватажок застромлює в неї руку й помацки знаходить

перешкоду.

За хвилину пакунки відсунуто, і двері розчиняються.

Індіанці заходять, а поперед них до хатини вливається широкий потік місячного сяйва, освітлюючи їм дорогу й даючи змогу роздивитися навколо.

Посеред хатини просто на підлозі лежить якийсь чоловік.

— Прокляття!

— Він спить?

— Коли не почув нас, то, мабуть, мертвий.

— Та ні,— каже ватажок, нахилившись над лежачим чоловіком:— Просто п'яний, як чіп! Це мустанге-рів слуга. Я колись бачив його. З того, який він зараз гарний, можна напевне сказати, що його господаря немає і давненько не було. Сподіваюся, цей паскудник не вижлуктив увесь припас, щоб дійти до такого блаженного стану... А, осьде бутель! І пахне, мов троянда! Щось там ще хлюпотить, хвала Пресвятій Діві!

Кілька секунд — і рештки рідини в бутлі поділено на чотирьох. Кожному припадає ковтнути по разу, а ватажкові — й ще раз, і, хоч його особливе становище мало б зобов'язувати й до особливої чесності, він не заперечує проти такого несправедливого розподілу. Бутель умить порожніє.

Що ж буде далі?

Рано чи пізно господар хатини має повернутись. Непрохані гості явно хочуть зустрітися з ним, і, мабуть, дуже хочуть, коли завітали о такій пізній годині. А найдужче хоче цього їхній ватажок.

Чого ж їм треба, цим чотирьом команчам, від Мо-ріса-мустангера?

їхні наміри стають зрозумілі з дальшої розмови — адже поміж собою вони не роблять з цього таємниці.

Вони прийшли вбити його!

Призвідником цього чорного діла виступає ватажок, решта троє— лише помічники, слухняні знаряддя в його руках.

Для нього це діло першорядної ваги, йому не до жартів. Він мав отримати за вбивство тисячу доларів, не кажучи вже про деякі особисті, незалежні від грошей мотиви, що спонукають його до цього. Трьом його хоробрим воїнам перепаде по сотні — цілком досить, [244] щоб спокусити першого-ліпшого команча й підбити його на будь-який злочин.

Та немає потреби провадити далі цей маскарад. Тим більше, що маски вже нікого не вводять в оману. Атож, ці команчі — не хто інші як мексиканці, а їхній ватажок — Мігель Діас, мустангер.

— Треба влаштувати засідку й чекати на нього.— Це говорить сам Койот.— Хай там що його затримало, а він має скоро над'їхати. Ти, Барахо, піднімешся крутосхилом і назиратимеш за рівниною*— Решта залишиться тут зі мною. Він має їхати з того боку, від Леони. Ми перестрінемо його внизу, в кінці виярка, під великим кипарисом. Для нашого діла то найкраще місце.

— А що робити з цим? Чи не приспати його навіки? — озивається кровожерний Барахо, показуючи на ірландця, який, на своє щастя, й гадки не має про те, що діється навколо нього.

— Мертві не говорять! — підтримує його ще один із спільників.

— Глядіть, щоб він не заговорив проти нас гірше, ніж живий,— заперечує Діас.— Та й зовсім ні до чого його вбивати. Він і так наче мрець, бісів п'яничка. Дамо йому ще пожити. Мені заплатять тільки за смерть його господаря. Іди, Барахо, не гайся! Мерщій нагору. Дон Морісіо може з'явитися в будь-яку мить. Не приведи Боже нам схибити. Навряд чи випаде ще коли така нагода. Станеш на краю урвища. Звідти добре видно всю рівнину. Місяць такий ясний, що він не зможе під'їхати непомітно. І тільки-но його побачиш — чимдуж сюди. Не забувай, що нам ще треба буде встигнути засісти під кипарисом.

Барахо збирається йти виконувати ватажкові настанови, але не видно, щоб дуже охоче. Минулої ночі йому не повелося: він чимало програв Койотові в монте і тепер хотів би відігратися,— а він же добре знає, що робитимуть його товариші, коли він піде чатувати.

— Поквапся, сеньйоре Вісенте,— каже Діас, помітивши, як не хочеться тому йти.— Якщо це діло в нас не вигорить, ти втратиш більше, ніж зміг би виграти в монте. Іди ж! — підганяє він далі.— Якщо дон Морісіо за годину не з'явиться, тебе хтось змінить. Іди!

Барахо скоряється і, вийшовши з хатини, рушає до свого поста над урвищем. [245]

Тим часом у хатині вже засвічено світло, і решта троє сідають коло столу. Такі люди, як вони, завжди мають при собі чим розважитись на дозвіллі. І ось уже на грубому столі між ними з'являється не вечеря, а колода іспанських карт, що її кожний мексиканський волоцюга носить під серапе.

Даму та валета викладено на стіл догори лицем — і гра починається. Цілком поринувши у свої розрахунки, картярі не помічають навіть, як минула година.

Койот банкує. Раз у раз поміж оббитих кінськими шкурами стін хатини лунають вигуки: "Дама вбита!.. Валет виграв!.." Шурхотять карти, дзвенять срібні долари.

Та раптом гру уриває якийсь гучний звук.

Це дикий крик п'яного ірландця, що проспався від алкогольної нестями й уперше побачив страхітливе товариство, яке не знати звідки взялося під одною з ним покрівлею.

Картярі зриваються з місць і вихоплюють з піхов мачете. Троє довгих гострих лез ось-ось проштрикнуть Фелімові груди.

Рятує його чиста випадковість. Ще одна раптова поява перебиває той лихий замір.

У дверях з'являється засапаний Барахо. Хоч і так зрозуміло, чого він прибіг, він усе-таки видушує з себе:

— їде!.. Вже під'їжджає до урвища... Швидше, хлопці, швидше!

Життя ірландця врятоване. Убивати його вже немає часу, та й не варто. Принаймні так вважають фальшиві команчі. Отож вони залишають його досипляти, а самі вискакують з хатини, щоб учинити куди вигідніше вбивство.

За кілька секунд вони вже під урвищем, у кінці виярка,— саме там має відбутися те вбивство. Причаївшись у затінку розложистого кипариса, лиходії чекають на свою жертву.

Всі четверо сторожко дослухаються, сподіваючись от-от почути тупіт кінських копит, що провістить її наближення.

Аж ось і він. Чутно, як клацають підкови на кам'янистому грунті,— але не рівномірно, а так, наче кінь ступає по нерівній поверхні. Вершник спускається крутосхилом! [246]

Із засідки його ще не видно. Та й сам виярок, як і вся долина внизу, потопає в темряві під буйними кронами дерев. Тільки в одному місці — обіч кипариса, під яким ховаються вбивці,— місячне світло вузькою смугою падає на землю. Але стежка, що нею їхатиме приречений, проходить не там. Він має проїхати в тіні кипариса.

— Не вбивайте його одразу! — пошепки наказує Мі-гель Діас своїм поплічникам.— Він потрібен мені живий, десь на годину чи близько того. У мене з ним свої порахунки. Хапайте його і коня. То буде неважко, бо ми заскочимо його зненацька. А стане опиратися — пристрелимо. Тільки я стріляю перший.

Спільники обіцяють зробити все, як він каже.

Зараз вони матимуть нагоду довести це на ділі. Той, на кого вони чекають, уже спустився виярком і в'їхав під тінь великого кипариса.

— Кидай зброю! Злазь із коня! — кричить Койот, хапаючи коня за вуздечку, тимчасом як троє інших кидаються на чоловіка, що сидить у сідлі.

Той не чинить ніякого опору — не відбивається, не вихоплює ножа, не стріляє і навіть не озивається.

Перед ними чоловік, що рівно сидить у сідлі, всунувши ноги в стремена; вони хапають його за руки й за ноги — на дотик це звичайне людське тіло, але враження таке, ніби воно нічого того не відчуває!

Опирається тільки кінь. Він стає дибки, задкує і тягне за собою напасників.

Зрещтою всі вони опиняються поза тінню, на яскраво освітленій прогалинці.

Боже милосердний! Що воно таке?!

Напасники пускають коня, сахаються назад, і в усіх разом вихоплюється відчайдушний крик. То крик дикого жаху.

Ту ж мить їх наче вітром змітає з-під кипариса, і вони стрімголов мчать до заростей, де залишили своїх коней.

Мов знавіснілі, вони злітають у сідла і, чимдуж поганяючи коней, скачуть геть.

Вони побачили те, що вже сповнило жахом і інші серця, куди хоробріші за їхні,— побачили вершника без голови! [248]

Розділ XLV ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД

А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною?

Ось які запитання снувалися і в Койота, і в його нажаханих спільників. Про те саме запитував себе трохи раніш і переполоханий Фелім О'Нійл. Та після того, як він кілька разів ревно припав до обплетеного лозою бутля, в голові у нього так потьмарилось, що бідолаха на якийсь час позбувся свого жаху.

Такі самі думки опосідали й інших людей, що бачили вершника без голови,— оту сотню чоловік, які на чолі з майором вирушили слідами кривавого злочину. Перед ними та загадкова проява постала раніше і в іншому місці — миль за п'ять на схід від хатини мус-тангера.

Стоячи лицем до заходу, так що сонячне' проміння світило їм просто в очі, вони бачили тільки обриси вершника й не могли розглядіти нічого такого, що навело б їх на думку про Моріса Джеральда.

Фелім же, навпаки, стояв до сонця спиною й дивився на схід, отож і побачив цілком досить, щоб упізнати у вершнику коли й не напевне свого господаря, то, безперечно, його подобу.

Такого ж висновку дійшли і четверо мексиканців, що знали мустангера на око, а вершника без голови побачили, в яскравому місячному світлі: на них те видиво нагнало не менше жаху, ніж на Феліма.

Вершники з пошукового загону хоча й не були так нажахані тим дивовижним явищем, але теж не знали, як його пояснити. Аж поки вершник без голови не зник з очей, ніхто не спробував висловити бодай якогось здогаду, коли не брати до уваги отого грубого жарту одного з прикордонних старожилів.

— Що ви на це скажете, панове? — спитав майор, звертаючись до людей навколо себе.— Мушу визнати, я просто не збагну, що воно таке.

— Може, це якась витівка індіанців? — озвався хтось.— Так ніби принада, щоб заманити нас у пастку?

— Коли так, то принада нікудишня,— зауважив ще один.— Не знаю, як хто, а я б на неї нізащо не спокусився. [249]

— Не думаю, що до цього причетні індіанці,— сказав майор.— Та, власне, й не знаю, що думати. А що скажете ви, Спенглере?

Слідопит мовчки похитав головою, здавалося, так само спантеличений.

— Чи припускаєте ви, що то перевдягнений індіанець? — не вгавав майор.

— Я знаю не більше за вас, майоре,— відказав той.— Напевне, щось воно таке, бо що б іще могло бути? Або то людина, або лялька.

— О, мабуть, таки лялька! — озвалося враз кілька чоловік з видимою полегкістю: таке пояснення їм цілком припало до душі.

— Хоч би що воно було — людина, лялька чи сам диявол,— мовив той самий прикордонний старожил,— я не знаю, чого б нам боятися піти його слідом. От тільки чи лишає воно по собі слід?

— Коли так,— сказав Спенглер,— то ми його побачимо.