Ярмарок Суєти - Сторінка 138

Якось уночі, зайшовши нишком до батька, Емілія побачила, що він не спить; і тоді немічний старий визнав перед дочкою свої помилки:-Ох, Еммі! Я все думаю, які ми були недобрі й не­справедливі до тебе,— сказав він, простягаючи до неї свою кволу, холодну руку.

Емілія стала навколішки й почала молитися біля постелі батька, що також молився з нею, й далі тримаючи її руку. Друже мій, коли настане наша пора, дай боже й нам мати біля себе таку добру душу, як ця, щоб помолилася з нами!-Можливо, тієї безсонної ночі перед очима в старого по­стало все його життя: змагання і надії в молодості, успіх і багатство в зрілому віці, падіння на порозі старості і те­перішня його безпорадність. І ніякої можливості помститися долі, що взяла над ним гору, нічого залишити по собі — ні імені, ні грошей...

Змарноване життя, поразка й розчарування — і ось кінець! Що, на вашу думку, брате мій, читачу, краще: вмирати багатим і славетним чи вбо­гим і розчарованим? Усе мати і бути змушеним віддати чи зникнути з життя, програвши гру? Мабуть, дивне це почуття, коли одного чудового дня нам доводиться сказати: "Завтра успіх чи невдача для мене нічого не важити­муть. Зійде сонце, і міріади людей підуть, як звичайно, працювати чи розважатися, а мене вже не буде в тій ме­тушні".

Ось і настав такий ранок, зійшло сонце, весь світ узявся до своїх різноманітних справ і розваг,— увесь світ, крім старого Джона Седлі, якому не треба вже було змагатися з долею, плекати надії, виношувати задуми; лишилось доб­ратися до бромптонського цвинтаря, до спокійного, незна­ного прихистку поряд зі своєю старою дружиною.

Майор Доббін, Джоз і Джорджі провели його до могили в кареті, оббитій чорним сукном. Джоз для цього приїхав з готелю "Зірка й Підв'язка" в Річмонді, куди він пере­брався після сумної події. Він не захотів залишатися в будинку разом з...

за таких обставин, самі розумієте. Та Еммі залишилась і, як завжди, робила те, що треба. Горе не зломило її, вона була швидше поважна, ніж засмучена. Вона молилася, щоб її смерть була така тиха й безбо­лісна, і розрадою у її смутку були ті слова, які вона почула ВІД батька під час хвороби і які свідчили про його віру, упокорення і надію на майбутнє життя.

Авжеж, мені здається, що такий кінець, врешті, кращий за будь-який інший.

Припустімо, що ви дуже багаті й ні в чому собі не відмовляєте, і ось ви кажете свого остан­нього дня: "Я дуже багатий, мене всі добре знають, я все своє життя перебував у найкращому товаристві і, дякувати богу, походжу з славетної родини.

Я чесно служив своєму королю і батьківщині. Я пробув кілька років у парламенті, де, зважуюсь сказати, до моїх слів прислухалися і добре сприймали їх. Я не завинив нікому жодного шилінга, нав­паки — позичив своєму давньому університетському това­ришеві Джеку Лазареві п'ятдесят фунтів, і виконавці моєї духівниці не будуть квапити його віддати борг. Я залишаю дочкам по десять тисяч фунтів — дуже добрий посаг для дівчат; я відписую все столове срібло, меблі й будинок на Бейкер-стріт з чималою часткою майна, належною їй за законом, своїй дружині в довічне володіння, а свої землі, гроші в державних паперах і свою пивницю з добірними винами на Бейкер-стріт — синові. Я залишаю двадцять фунтів річного прибутку своєму камердинерові і ручуся, що після моєї смерті ніхто нічого мені не закине". Або ж припустімо, що ваша лебедина пісня буде цілком інакша — ви скажете; "Я бідний, пригнічений горем, розчарований старий чоловік, і ціле життя мені не щастило. Доля не обдарувала мене ні розумом, ні майном, і я визнаю, що допускався безлічі помилок. Визнаю, що я часто забував свій обов'язок. Я не можу сплатити своїх боргів. На своїй смертній постелі я лежу безпорадний, покірний і благаю прощення за свою нездарність, припадаючи з покаянним серцем до ніг божого милосердя".

Котру з цих двох промов ви б собі вибрали для прощаль­ного слова на своєму похороні? Старий Седлі виголосив останню. І з покірним серцем, тримаючи за руку свою доч­ку, розлучився з життям, лишивши позад себе всі свої кривди й життєву суєту.

Бачиш,— мовив старий Осборн своєму онукові,— як доля винагороджує порядність, працьовитість, уміння добре вкласти гроші і таке інше. Глянь на мене і на мій банків­ський рахунок. І глянь на свого бідного діда Седлі з його невдачами. А він був багатший за мене двадцять років тому, куди багатіший — на цілих десять тисяч фунтів!-Крім цих осіб та ще родини містера Клепа, яка приїхала з Бромптона висловити свої співчуття, жодна жива душа не поцікавилася старим Джоном Седлі й не згадала, що така людина жила на світі.

Коли містер Осборн уперше почув від свого приятеля полковника Баклера (про що нам уже розповів малий-Джорджі), який чудовий офіцер майор Доббін, він спри­йняв ті слова досить-таки зневажливо й не захотів повіри­ти, що таки незграба може бути розумним і мати добру славу. Але йому довелося почути такі самі відгуки про-майора й від інших своїх знайомих.. Сер Вільям Доббін був дуже високої думки про свого сина й розповідав багато історій, які підтверджували, що він освічений, відважний і має в світі добру славу. Нарешті прізвище майора з'явилося в списку гостей на проханих кількох вельмож, і ця обставина зробила величезне враження на старого аристократа з Рассел-сквер. Оскільки Джорджі перейшов до свого діда, майорові як його опікунові довелося зрідка зустрічатися зі старим Осборном. Під час одного з таких побачень цей джентль­мен як добрий ділок, переглядаючи майорові звіти пре справи хлопця та його матері, зробив одне дивовижне від­криття, яке його прикро вразило я одночасно втішило: вия­вилося, що частина грошей, на які жили бідолашна вдова з сином, ішла з власної кишені Вільяма Доббіна.

Коли старий Осборн наносився на майора, той, не вмі­ючи брехати, почервонів, почав верзти щось недоладне і врешті признався.

Той шлюб,— сказав він (при цих словах обличчя співрозмовника потемніло),— відбувся великою мірою зав­дяки мені. Я вважав, що мій бідолашний товариш зайшов надто далеко і лкби відступився від узятих на себе зобо­в'язань, то зганьбив би своє ім'я і занапастив би місіс Ос­борн. І коли вона лишилася без будь-яких засобів, мені здалося, що я повинен підтримувати її своїми заощаджен­нями.

Майоре Доббіне,— мовив містер Осборн, суворо див­лячись на нього і теж почервонівши,— ви зробили мені велику кривду, але дозвольте сказати вам, сер, що ви чесна людина. Ось вам моя рука, сер. Мені й на думку не спа­дало, що моя парость жила на ваші кошти...

ї вони потиснули один одному руки.

Нашого лицеміра дуже збентежило те, що його добродійництво було викрите. А проте він, користуючись нагодою, спробував уласкавити старого й примирити його з пам'­яттю про сина.

Джордж був шляхетний хлопець,— сказав він.— Ми всі його любили й ладні були зробити для нього все що зав­годно. Я тоді був ще молодий і дуже пишався, що він прия­телював зі мною, мені було приємніше бувати з ним, ніж у товаристві самого головнокомандувача. Я ніколи не ба­чив, другого такого мужнього, відважного й чудового офі­цера, як він.— І Доббін розповів старому все, що міг прига­дати про сміливі подвиги його сина.— А який Джорджі схожий на нього!-Він такий схожий на нього, що інколи мені аж страшно стає,— признався дід.

Разів зо два майор приїздив обідати до містера Осборна (це було в той час, як містер Седлі хворів), і коли вони лишалися вдвох після обіду, то розмовляли про полеглого героя. Батько, своїм звичаєм, хизувався сином і, перера­ховуючи його подвиги, не забував похвалити й себе, але відчувалося, що він полагіднішав, його гнів на бідолашного Джорджа пригас, і добре серце Доббіна тішили ці ознаки примирення. Другого вечора старий Осборн уже називав майора Вільямом, як у ті часи, коли Доббін і Джордж були дітьми, і наш чесний приятель побачив у цьому добру ознаку.

Наступного дня під час сніданку, коли міс Осборн з властивою її вікові і вдачі різкістю зважилась на якесь глузливе зауваження щодо вигляду й поведінки майора, господар дому перебив її:-Ти сама рада була б підхопити його, голубонько, та не на ті зуби горішок, ха-ха-ха! Вільям чудовий-хлопець.

Оце правда, дідусю,— схвально екала Джорджі, на­дійшов до старого, схопив його за довгі сиві бакени й поці­лував, радісно всміхнувшись. А ввечері переповів усю цю розмову матері, яка цілком з ним погодилася.

Авжеж, він має золоте серце,— мовила вона.— Твій дорогий тато завжди так казав.

На світі небагато знай­деться таких добрих і справедливих людей, як Доббін.

Саме тоді нагодився майор, і, мабуть, тому Емілія почервоніла. А малий шибеник ще дужче збентежив матір, до­казавши при Доббінові кінець вранішньої розмови.

Чуєте, Добе,— мовив він,— одна чарівна леді хоче вийти за вас заміж. Вона має купу грошей, носить на­кладку і з ранку до вечора лає челядь.

Хто ж це? — запитав Доббін.

Тітка Осборн!—відповів хлопець.—Так сказав дідусь. Ох, Добе, як було б чудово, якби ви стали моїм-дядьком! Тієї миті деренчливий голос старого Седлі з другої кім­нати покликав Емілію, і сміх затих.

Не було сумніву, що погляди старого Осборна змінилися. Інколи він розпитував Джорджі про його дядька і сміявся, коли онук показував, як Джоз вигукує: "Пожалься бо­же!" — і жадібно їсть юшку. Одного разу старий сказав:-Негарно передражнювати родичів, ти ще надто зеле­ний для цього. Міс Осборн, коли ти сьогодні поїдеш ката­тися, завези мою картку містерові Седлі, чуєш? З ним я ніколи не сварився.

У відповідь надійшла Джозова картка, і його та майора Доббіна запросили на обід — мабуть, найпишніший і найбезглуздіший обід, які будь-коли влаштовував містер Ос­борн. Було виставлено напоказ усе родинне срібло й скли­кано найкращих тостер. Містер Седлі вів до столу міс Осборн, і вона була до нього дуже ласкава; зате вона май­же не розмовляла з майором, який скромно сидів далеко від неї біля містера Осборна. Джоз дуже поважно заявив, що такої черепахової юшки він ще зроду не їв, і запитав містера Осборна, де він бере мадеру.

Це з тих вин, що від Седлі,— шепнув дворецький господареві.

Я купив її дуже давно й заплатив добрі гроші,— уголос відповів містер Осборн своєму гостеві, а тоді по­шепки сказав сусідові праворуч:— Я купив її на роз­продажі в того неборака.

Кілька разів старий розпитував майора про...