Ярмарок Суєти - Сторінка 139
- Вільям Теккерей -про місіс Осборн, а на цю тему Доббін міг говорити довго й дуже красномовно. Він розповів містерові Осборну про її страждання, про її гарячу відданість чоловікові, пам'ять якого вона шанує й досі, про те, як ласкаво, з яким почуттям обов'язку вона підтримувала своїх батьків і як віддала свого сина, коли їй здалося, що так треба зробити.
Ви не знаєте, що вона витерпіла, сер! — мовив добрий майор тремтячим голосом.— І я сподіваюся й вірю, що ви помиритеся з нею. Якщо вона й забрала у вас сина, то зате віддала вам свого. І хоч як ви любили Джорджа, будьте певні, що свого вона любить удесятеро більше!-Далебі, ви добрий хлопець, сер! — тільки й сказав містер Осборн.
Йому ніколи не спадало на думку, що вдові могло бути боляче розлучатися з сином чи що його багатство стало причиною її горя. Вирішено, що їм треба якнайшвидше помиритися, і серце Емілії починало вже калатати на думку про страшну зустріч з Джорджевим батьком.
Але тій зустрічі так і не судилося відбутися. Перешкодила затяжна хвороба й смерть старого Седлі, після чого певний час не могло бути й мови про зустріч. Це лихо та і інші події, мабуть, вплинули на містера Осборна. Останнім часом він дуже підупав на силі, постарів і заглибився в себе. Він посилав по своїх адвокатів і, певне, дещо змінив у духівниці. Лікар, оглянувши старого, сказав, що він дуже виснажений, неспокійний, а тому не вадило б пустити йому трохи крові й повезти його на .море, але старий від усього цього відмовився.
Якось, коли він мав зійти вниз на сніданок, служник, не заставши господаря в їдальні, подався до його туалетної кімнати й побачив його долі біля столика. Він був непритомний. Викликали міс Осборн, послали по лікарів, Джорджі, що мав їхати до школи, залишили вдома. Лікарі пустили хворому кров, поставили банки.
Осборн опритомнів, але мова до нього не повернулася, хоч разів зо два він щосили намагався щось сказати. Через чотири дні він помер. Лікарі зійшли вниз сходами, помічники грабаря піднялися ними нагору; всі віконниці з боку саду на Рассел-сквер позачиняли. З Сіті примчав Буллок.
Скільки грошей він залишив хлопцеві? Не половину ж? Певне, поділив їх нарівно між усіма трьома?-То була тривожна хвилина.
Що ж надаремне силкувався сказати бідолашний старий? Я сподіваюся, що він хотів побачити Емілію і помиритися з милою, вірною дружиною свого сина, перше ніж відійти з цього світу. Цілком можливо, що так воно й було насправді, бо його духівниця засвідчила, що зненависть, яку він так довго плекав, зникла з його серця.
У кишені його халата знайшли листа з великою червоною печаткою, якого Джордж написав йому з Ватерлоо. Певне, старий переглядав ще й інші папери, які торкалися сина, бо в кишені був також ключ від скриньки, де він їх тримав.
Печатки були зламані й конверти розірвані, мабуть, ще напередодні нападу, бо коли дворецький заносив йому чай до кабінету, то застав господаря над великою родинною біблією.
Коли розпечатали духівницю, виявилося, що половину майна залишено Джорджеві, а решту поділено нарівно між сестрами. Містерові Буллоку запропоновано або провадити далі справи торгового дому в інтересах усіх спадкоємців, або вийти з нього, якщо він виявить таке бажання. Річний прибуток у сумі п'ятсот фунтів, вираховуваний із Джорджевої частки, був відписаний його матері, "вдові мого улюбленого сива Джорджа Осборна", яка мала перебрати на себе опікунство над своєю дитиною.
"Майор Вільям Доббін, приятель мого улюбленого сина", був призначений виконавцем духівниці, "і оскільки він з доброти й щедрості своєї підтримував на свої власні кошти мого онука і вдову мого сина, коли ті лишилися без будь-яких засобів (читав далі адвокат), я тут дякую йому від щирого серця за його любов і ласку до них і прошу його прийняти від мене суму, достатню для купівлі чину підполковника, або використати її на свій розсуд".
Коли Емілія довідалась, що свекор помирився з нею, серце її розтопилось і сповнялося вдячності за той спадок, який він їй залишив. Та коли вона почула, що їй повернуто Джорджі, й дізналася, як. це сталося і завдяки кому, а також про те, що добросердий Вільям підтримував її в біді, що це вія дав їй чоловіка й сина,— о, тоді вона впала навколішки й почала молитися, щоб господь благословив його вірне, ласкаве серце? Вона схилилася в покірному, доземному поклоні перед тим прекрасним, великодушним коханням.
І за таку дивовижну відданість, за всю ту доброту вона могла заплатити лише вдячністю — самою лише вдячністю! Коли вона думала про іншу винагороду, з могили вставав образ Джорджа й казав: "Ти моя, тільки моя, нині й навіки!"-Вільям знав, які почуття хвилюють її серце,— хіба він не присвятив ціле своє життя на те, щоб угадувати їх?-Повчально відзначити, як виросла місіс Осборн в очах знайомих їй людей, коли став відомий зміст духівниці старого купця. Джозові служники, які дозволяли собі опиратися скромним вказівкам Емілії і заявляти, що "спитають господаря", чи виконувати їх, тепер не зважувались на такі вихватки. Куховарка перестала глузувати з її приношених старомодних суконь (які, звичайно, годі було порівнювати з елегантними уборами тієї дами, коли вона, вичепурившись, ішла в неділю на вечерню до церкви); решта челяді вже не бурчала, коли чула дзвінок Емілії, і негайно відгукувалась. Візник, який невдоволено казав, що нічого дарма ганяти коней і робити з карети лікарню задля старого й місіс Осборн, тепер возив її дуже радо і, боячись, щоб його не замінили візником містера Осборна, питав:-Хіба ті візники з Рассел-сквер знають місто і хіба вони гідні сидіти на козлах перед справжньою леді?-Джозові друзі — і чоловіки, й жінки — раптом зацікавились Емілією, і на столику в її передпокої почала збиратися купа карток тих, хто засвідчував їй своє співчуття. Сам Джоз, що досі вважав сестру добродушною, покірною жебрачкою, якій він був зобов'язаний давати шматок хліба й притулок, перейнявся великою пошаною до неї та до багатого хлопчика, свого небожа; він узяв собі в голову, що "бідолашній сестричці" потрібні зміни й розваги після всіх тривог і злигоднів, які їй довелось витримати, почав снідати вдома й за столом люб'язно розпитувати її, що вона думає робити вдень.
Як опікунка Джорджі Емілія, за згодою другого його опікуна, майора, запропонувала міс Осборн і далі мешкати на Рассел-сквер. Однак та леді, подякувавши за ласку, заявила, що вона й у голові собі не покладала жити самотою в тому понурому будинку, і в глибокій жалобі перебралася з кількома давніми слугами до Челтнема. Решті челяді щедро заплачено, і всю її звільнено.
Відданий старий дворецький, якому міс Осборн запропонувала залишитися в неї, сам відмовився від місця, воліючи вкласти свої заощадження в шинок (будемо сподіватися, що йому не довелось бідувати). Коли міс Осборн відмовилась мешкати на Рассел-сквер, місіс Осборн порадилася з приятелями й також не захотіла переїздити в те похмуре старе житло. Будинок спорожнили; дороге опорядження, важкі свічники та непривабливі потемнілі дзеркала булл складені й запаковані, пишну їдальню з рожевого дерева обвили соломою, килими згорнули й перев'язали мотузками, невеличку бібліотеку вибраних книжок у чудових палітурках склали в два ящики з-під вина, і все це добро відвезли кількома величезними фургонами в Пантехягкон, де воно мало зберігатися до повноліття Джорджа. А великі, важкі, темні скрині з срібним посудом помандрували до шановних Стампі й Роді і зникли в підвалах цих славнозвісних банкірів, де теж мали чекати того самого терміну.
Одного дня Емілія, вбрана в усе чорне, взяла Джорджа за руку й пішла до того спорожнілого будинку, в якому не була з часів свого дівоцтва. Майданчик перед входом, Де вантажили й відправляли фургони, був засмічений соломою. Мати з сином зайшли всередину до великих порожніх кімнат з темними прямокутниками на стінах, де раніше висіли картини й дзеркала. Потім вони піднялися широкими, не застеленими кам'яними сходами нагору, в кімнату, де, як пошепки сказав Джордж, помер дідусь, а тоді ще вище, до спальні самого Джорджа., Емілія і далі тримала за руку сина, але думала не тільки про нього. Вона знала, що ця кімната належала й батькові Джорджа. Емілія підійшла до відчиненого вікна (одного з тих вікон, на які часто дивилася з тугою в серці, коли в неї забрали дитину) і звідти, глянувши понад деревами Рассел-сквер, побачила старий будинок, де народилася сама й де прожила багато щасливих днів своєї благословенної юності. Вони враз усі воскресли в її пам'яті: веселі свята й ласкаві обличчя, безтурботна, радісна, давно минула пора, а за нею — довгі муки й випробування, що пригнітили її своїм тягарем. Емілія думала про них і про того ; чоловіка, що був її постійною опорою, її добрим генієм, благодійником і ніжним, великодушним другом.
Гляньте, мамо,— мовив Джорджі,— тут на шибці надряпано алмазом "Дж. О." Я раніше не бачив цих літер, і це не я їх надряпав!-Це була кімната твого тата ще до того, як ти з'явився на світ,— відповіла вона і, почервонівши, поцілувала сина.
Емілія була дуже мовчазна, коли вони поверталися в Річмонд, де вони тимчасово мешкали і куди усміхнені, метушливі адвокати приїздили відвідати місіс Осборн (свої візити вони, звичайно, вписували їй потім у рахунок); там, певна річ, була кімната й для майора Доббіна, який часто з'являвся до них верхи, бо мав багато справ, пов'язаних з опікою над Джорджем.
Джорджа на невизначений час забрали з закладу містера Віла, а тому джентльменові доручили скласти напис для гарної мармурової плити, яку мали поставити в церкві Сиротинця під пам'ятною дошкою капітанові Джорджу Осборнові.
Місіс Буллок, тітка Джорджі, хоч те мале чудовисько і пограбувало її на половину суми, яку вона сподівалася; і отримати від батька, все-таки засвідчила свою незлобливість і помирилася з матір'ю та сином. Роугемптон недалеко від Річмонда; і ось одного дня до будинку Емілії в Річмонді під'їхала карета з зображенням золотих биків на дверцятах і з недокрівними дітьми всередині. Родина Буллоків з'явилася в садку, де Емілія читала книжку. Джоз сидів у альтанці і безтурботно вмочав полуниці у вино, а майор в індійській куртці підставляв спину Джорджі, якому заманулося пограти в довгу лозу.