Ярмарок Суєти - Сторінка 141

Це вель­можне подружжя здавалося трохи молодшим, ніж того ба­гатого на події 1815 року, коли — Джоз тепер пригадав — він бачив його в Брюсселі (в Індії він, звичайно, завжди казав, що близько знайомий з родиною графа). Коси леді Голодвірс, тоді темні, тепер були чудового золотаво-каштанового кольору, а бакени графа Голодвірса, раніше руді, стали яро-чорні й поблискували на світлі то червоним, то зеленим. Та хоч як змінилася ця шляхетна пара, вона цілком заполонила Джозові думки. Присутність лорда так його зачарувала, що він не міг більше ні па що дивитися.

Видно, ті люди вас дуже цікавлять,— сказав Доббін, глянувши на Джоза, і всміхнувся.

Емілія також засміялась. Вона була в брилику з чор­ними стрічками і взагалі вбрана в чорне, але весела метуш­ня, що завжди панує під час подорожі, приємно хвилюва­ла її, а тому вигляд у неї був не сумний, а щасливий.

Який чудовий день!— сказала Еммі й додала дуже оригінальне зауваження: — Сподіваюся, бурі не буде.

Джоз зневажливо махнув рукою, водночас позирнувши з-під опущених вій на вельмож, що сиділи навпроти,-Якби ти побувала там, де плавали ми,— сказав він,— то не зважала б на погоду!-А проте й він, досвідчений мандрівник, змучений хита­вицею, почував у кареті, де провідник відпоював його гро­гом та іншими такими самими ліками.

У належний час ця весела компанія висадилася на роттердамській пристані, звідки інший пароплав відплив до Кельна. Там карету і всю родину спустили на берег, і Джо неабияк утішився, дізнавшись, що про його приїзд кельн­ські газети повідомили так: " Graf Lord von Sedicy nebst Begleîtung ans London" /Пан граф лорд фон Седлі з Лондона зі своїм почтом (ніж./ ).Він узяв з собою придвор­ний костюм і наполіг, щоб Доббін також прихопив свої військові відзнаки. Він заявив, що має намір відрекомен­довуватись усім тим чужоземним дворам і засвідчувати по­шану тим володарям, землі яких він ощасливить своїми відвідинами.

Хоч би де спинялися наші подорожні, містер Джоз за кожної нагоди завозив свою і майорову візитні картки "на­шому послові". Доббінові насилу пощастило вмовити його не надягати трикутного капелюха й панталонів у гості до англійського консула у вільному місті Юденштадті, коли той урядовець запросив наших друзів на обід, Джоз вів дорожній щоденник, де ретельно відзначав вади й пере­ваги різноманітних готелів, у яких зупинявся, і вин та страв, яких йому довелося скуштувати.

Щодо Еммі, то вона була щаслива й задоволена. Доббін носив за нею розкладний стільчик та ескізник і захоплю­вався малюнками милої художниці, як ніхто досі.

Вена або сиділа на палубі й малювала скелі та замки, або верхи на ослику підіймалася до старовинних розбійницьких башт у супроводі своїх двох ад'ютантів — Джорджі й Доббіна. Еммі сміялася — і сам майор також — з кумедного видови­ща, коли він, сидячи верхи на ослі, волочив по землі свої довгі ноги. Майор був за перекладача для всього товари­ства, бо, читаючи військову літературу, добре вивчив ні­мецьку мову; він також розігрував разом із захопленим Джорджем баталії на Рейні і в Пфальці. Джордж за кіль­ка тижнів, завдяки щоденним розмовам з містером Кіршем на передку карети, чудово опанував, верхньонімецьку говірку і жваво торохтів з готельними служниками та фо­рейторами, що безмежно тішило його матір і викликало добродушну посмішку в опікуна.

Містер Джоз рідко брав участь у післяобідніх виїздах своїх супутників. Він волів поспати чи поніжитись в аль­танках "чарівних готельних садків. Ох, ті незрівнянні рейн­ські садки! Чудові, тихі, осяяні сонцем краєвиди, пологі, бузкового кольору пагорби, верхи яких віддзеркалюються у величній річці,— хто, хоч раз побачивши вас, не збереже вдячної пам'яті про ці картини мирного спокою і краси? Відклади перо і тільки подужай про ту прекрасну рейн­ську землю — і вже відчуєш себе щасливим. У таке літне надвечір'я череди корів повагом "ходять з пагорбів, ре­вуть і подзенькують дзвониками, йдучи до старовинного містечка з давніми фортечними ровами і брамами, з баш­тами я каштанами, що кидають на траву видовжені синю­ваті тіні; небо й річка внизу палають рожево-золотим по­лум'ям; місяць теж зійшов уже, блідий, ледве помітний на багряному небі. Сонце сідає за величні гори, увінчані численними замками, ніч западає раптово, річка дедалі темнішав, і тільки світло з вікон старовинних укріплень відбиваються в мерехтливій воді й мирно світяться вікон­ця у висілках, що туляться до підніжжя пагорбів на про­тилежному березі.

Отже, Джоз довго й солодко спав, прикривши обличчя індійською хусткою, потім переглядав вісті з Англії і про­читував усю, від слова до слова, чудову "Газету Гадіньяні" (хай усі англійці, що колись побували за кордоном, благословляють засновників і власників того піратського листка!),— та чи він читав, чи спав, друзів не вельми жу­рила його відсутність. Так, вони були щасливі. Вечорами вони часто ходили в оперу до тих милих скромненьких театрів у німецьких містечках, де аристократки проли­вають сльози і плетуть шкарпетки по один бік, міщан­ки — по другий, його ясновельможність князь зі вельможною родиною, всі гладкі й добродушні, розташо­вуються у великій ложі посередині, а партер заповнюють елегантні, тонкі, мов лозина, офіцери з вусами кольору соломи і з мізерною платнею. Тут для Еммі відкрилося невичерпне джерело радощів, тут вона вперше спізнала чари Моцарта й Чімарози. Про музичний смак майора ми вже згадували й хвалили, його гру на флейті. Але, мабуть, найбільшу втіху він діставав у театрі від того, що бачив захоплення Еммі. Ті божественні твори ввели її в новий світ любові і краси. Емілія була надзвичайно чутлива — то хіба ж могла вона лишитись байдужою, слухаючи Мо­царта? Ніжні арії з "Дон Жуана" давали їй таку насоло­ду, що вона, молячись увечері перед сном, питала: чи не гріх відчувати такий захват, яким сповнювалося її лагід­не серце, коли вона слухала "Vedrai Carino" чи "Batti Bat-ti"? Врешті вона звернулася з цим питанням до майора, свого духовного порадника, але той (сам людина побож­на й благочестива) сказав, що в нього особисто всяка краса в мистецтві чи в природі викликає не тільки почуття щас­тя, а й вдячності і що втіха, яку ми отримуємо, коли слухаємо чудову музику або споглядаємо зірки на небі, гарний краєвид чи картину,— велике добро, за яке ми повинні дякувати небу так само щиро, як і за всі інші земні дари. І у відповідь на несміливі заперечення місіс Осборн (за­позичені з певних теологічних праць, як от "Праля з па­рафії фінчлі" та інші твори тієї самої школи, якими її по­стачали в Бромптоні) Доббін розповів їй східну казку про пугача, що вважав, ніби сонячне світло нестерпне для очей, а соловейко — птах, якого надто перехвалили.

Одним властиво співати, а іншим пугикати,— смію­чись, закінчив він,— а вам з таким голосом, звичайно, міс­це серед соловейків.

Мені дуже приємно спинятися на цій порі її життя і ду­мати, що тоді Емілія була весела й щаслива. Адже досі вона недовго жила в добрі, і умови не дуже сприяли вихо­ванню в неї смаку і розуму. До останнього часу над нею мали владу люди вульгарного розуму. Така доля суди­лася багатьом жінкам. І оскільки в кожній особі прекрас­ної статі її посестри вбачають свою суперницю, то її не­сміливість вони поблажливо називають дурістю, делікат­ність — тупістю, а найсуворіше жіноча інквізиція судить її мовчанку. Насправді ж та мовчанка — тихий протест, боязке заперечення нестерпних претензій людей, що ма­ють владу. Так само, мій дорогий освічений читачу, якби ви чи я опинилася сьогодні ввечері, скажімо, серед продав­ців городини, навряд чи наша розмова з ними була б така вже й блискуча; і з іншого боку, якби продавець городини опинився за вашим вишуканим, культурним чайним сто­лом, де всі так і сиплють дотепами, де кожна бездоганна світська дама граційно обливає брудом своїх приятельок, дуже можливо, що цей чужинець був би не вельми говір­ким і вже напевне нікого б не зацікавив, та й сам ніким би це зацікавився.

Крім того, згадаймо, що бідолашна Емілія досі ніколи ще не зустрічалася зі справжнім джентльменом. Мабуть, вони взагалі трапляються рідше, ніж комусь здається. Хто з нас серед своїх знайомих знайде багато людей, опано­ваних високою метою, завжди правдивих, обдарованих особливою, .кришталевою чесністю, людей, відсутність під­лоти в яких робить їх простими, людей, що можуть диви­тись у вічі світові, з однаковою мужньою прихильністю до великого й до малого? У нас є сотні знайомих, що ма­ють дуже гарно пошиті сюртуки, десятків зо два мають чудові манери, одна чи дві щасливі істоти потрапили, так би мовити, в коло найвибраніших, у самий центр, в осе­редок вищого світу,— та скільки серед них справжніх джентльменів? Візьмімо по клаптику паперу, і нехай ко­жен складе свій список.

Я без будь-яких вагань записую туди свого приятеля майора. Він мав дуже довгі ноги, жовте обличчя й ледь шепелявив, через що на перший погляд здавався трохи ку­медним. Але він завжди був розважний і справедливий, жив чистим і чесним життям, мав добру голову й лагід­не, щире серце. Звичайно, в нього були дуже великі руки й ноги, з чого любили кепкувати обидва Джорджі Осборни, зображаючи Доббіна в карикатурному вигляді. І, ма­буть, якраз їхнє кепкування заважало сердешній Емілії належно оцінити майора. Та хіба ми самі не помилялися щодо своїх героїв і не міняли сотні разів свого ставлення до них? Протягом цих щасливих тижнів Еммі переконала­ся, що її думка про майора дуже змінилась.

Мабуть, то була найщасливіша пора в їхньому житті, хоч навряд чи вони це усвідомлювали. Але хто з нас усві­домлює своє щастя? Хто може згадати якусь хвилину в своєму житті й сказати, що це — найвища точка, верши­на людської радості? Принаймні наша пара була неабияк задоволена і втішалася цією приємною літньою подорож­жю не менше, ніж кожна інша пара, що того року виїхала з Англії.

Джорджі завжди ходив з ними до театру, а після вистави шаль на плечі Еммі накидав майор. Під час прогулянок чи екскурсій хлопець завжди забігав уперед, вилазив на якусь башту чи дерево, тим часом як його розважніші супутники залишалися внизу: майор спокій­но покурював свою незмінну сигару, а Еммі змальовувала краєвид або руїни.