Ярмарок Суєти - Сторінка 155

Листування між Джорджем та його опікуном аж ніяк не припиня­лося. Після свого від'їзду Вільям раз чи двічі написав навіть самій Емілії, але невимушено холодний тон тих листів остаточно переконав сердешну жінку, що вона втра­тила над ним владу й що Доббін, як він сам казав їй, став вільний. Він покинув її, і вона була нещасна. Згадки про його незліченні послуги, про високі й ніжні почуття поставали перед нею і дорікали їй удень і вночі. Еммі, за своїм звичаєм, без кінця роздумувала про них і тепер уже розуміла, яке чисте й гарне кохання вона знехтувала, й докоряла собі за те, що відкинула такий скарб.

Авжеж, той скарб пропав. Вільям його весь витратив. Він уже не кохає Емілію, думав він, так, як кохав раніше. І ніколи не покохає. Почуття, яке він пропонував їй про­тягом багатьох років, не можна відкинути, розбити па друзки, а тоді склеїти так, щоб не видно було тріщин. Мала безтурботна тиранка саме так розбила його кохання. "Ні,— знов і знов міркував Вільям,— я сам себе дурив і втішав марною надією. Якби вона була гідна того ко­хання, що я їй пропонував, то давно б відповіла на нього. Це була наївна помилка. Та хіба все наше життя не скла­дається з таких помилок? І якби я навіть домігся свого, то чи не розчарувався б другого ж таки дня після перемоги? Чого ж мучитися й соромитись своєї поразки?"-Чим більше Доббін думав про цю довгу пору свого жит­тя, тим чіткіше бачив, як він помилявся.

Впряжуся знов у ярмо,— казав він собі,— й викону­ватиму свій обов'язок на тому місці, яке небо захотіло визначити для мене. Стежитиму за тим, щоб у рекрутів були вичищені як слід ґудзики і щоб сержанти не робили помилок у звітах.

Обідатиму в офіцерській їдальні й слу­хатиму небилиці нашого лікаря-шотландця. А коли поста­рію і занепаду на силі, вийду на пенсію на половину платні, і мої підтоптані сестри сваритимуться зі мною.

"Ich habe gelebt imd geliebet" , як каже дівчина у "Валленштейні". Я пропаща людина. Сплатіть рахунок і дайте мені сигару, Френсісе, а ще довідайтеся, що йде сьогодні в театрі. Завтра міг відчалюємо на "Батавці".

Цю промову, з якої Френсіс чув тільки два останні ре­чення, Доббін виголосив, ходячи туди й сюди по Боомп'єс у Роттердамі. "Батавець" стояв у порту. Доббінові було видно те місце на юті, де він сидів з Еммі на" початку своєї щасливої подорожі. Що Дому хотіла сказати та місіс Кроулі? Ет, байдуже! Завтра, він уже буде в морі, плистиме в Англію — додому, до своїх обов'язків!-З початком липня невеличке придворне товариство Пумпернікеля розпадалося: члени його, як заведено в німців, роз'їздились по численних курортах, де вони пили міне­ральні води, каталися на віслюках, хто мав гроші і ба­жання,— грали в азартні ігри в редуті, з сотнями таких самих курортників переїдалися за табльдотом і так гаяли літо. Англійські дипломати їздили в Тепліц і Кіссінген, їхні французькі суперники замикали свою diancellerie /Канцелярію (франц)/ і мчали на свій улюблений Гентський бульвар. Найясніша можновладна родина також вирушала на води або усаміт­нювалась у своїх мисливських володіннях. Виїздили всі, хто хоч трохи претендував до приналежність де вищою світу, і з ними, звичайно, й придворний лікар доктор Тлаубер та його дружина-баронеса. Купальний сезон найприбутковіший у докторовій практиці: він поєднував приємне з корисним і, здебільшого вибираючи Остенде, куди наби­валося багато німців, лікувати себе і свою дружину "зану­рюванням", як він казав, у море.

Багатий пацієнт Джоз був для Глаубера справжньою дійною коровою, і він дуже легко вмовив бенгальця пожити літо в цьому огидному портовому місті задля здоров'я са­мого Джоза і здоров'я його чарівної сестри, яке справді дуже підупало. Еммі було байдуже, куди їхати. Джорджі застрибав з радощів, коли почув; що вона вирушають у дорогу. Бекі, певна річ, також їхала з вами, зайнявши четверте місце в чепурній кареті, яку собі придбав. Джоз; двоє служників приліпилися на передку. Бекі трохи побоювалась, що може зустріти в Остенде друзів, яким недовго буде розповісти про неї всякі негарні речі. Але дарма! Вона досить сильна і не дасть себе скривдити. Вона знайшла собі такий міцний якір в особі Джоза, що тільки неабияка буря могла б зірвати її з місця.

Випадок з пор­третам-доконав бенгальця. Бекі зняла зі стіни свого слона і сховала його до скриньки, яку їй колись давно подарувала Емілія. Еммі також вирушила в дорогу зі своїми "па­рами" — двома портретами,— і нарешті товариство розта­шувалося в дуже дорогому й незручному готелі в Остенде.

Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаю­чись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з'являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.

А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали ї досить радо— може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед них був майор Ледар (що не належав до жод­ного полку) і капітан Шулер ( колишній стрілець) ; їх мож­на було щодня зустріти на набережній, де вони курили й пасли очима жінок. Вони швидко потрапили до гостин­ного столу й вибраного товариства містера Седлі. Власне, вони не визнавали ніяких відмов: уривалися в помеш­кання, байдуже, була вдома Бекі чи ні, заходили до ві­тальні місіс Осборн, наповнювали весь дім неприємним духом своїх костюмів і вусів, називали Джоза "старим цапом", робили наскоки на його обіди й реготали та пия­чили цілими годинами.

Що це може означати? — питав Джорджі, який не любив цих джентльменів.— Я чув, як майор учора сказав місіс Кроулі: ні, Бекі, вам не вдасться самій облупити старого цапа. Лишіть і нам якусь кісточку, хай йому біс, а то я вам підставлю ногу!" Що він цим хотів сказати, мамо?-Майор? Не називай його майором! — мовила Еммі.— Справді, не знаю, що він мав на думці.

Присутність Ледара і його приятеля викликала в цієї маленької леді невимовний жах і відразу. Вони казали їй п'яні компліменти, поїдали її масними очима за столом, а капітан залицявся до неї. Емілію вивертало від тих ком­пліментів, і вона намагалась не зустрічатися з ним, коли поряд не було Джорджа.

Ребека — треба віддати їй належне — ніколи не дозволяла цим добродіям залишатись на самоті з Емілією. Ма­йор тоді теж був вільний і заприсягся, що здобуде її.

Двоє, негідників змагалися між собою за цю невинну істоту, від­биваючи її один у одного за її ж таки столом. І хоч Емілія не знала, які плани ці мерзотники мали щодо неї, але від­чувала в їхній присутності страх та болісну ніяковість і палко хотіла одного — втекти.

Вона просила, благала Джоза повернутися додому. Та де там! Йому було важко зрушити з місця, його втримував лікар, а може, й ще чиїсь віжки. Принаймні Бекі не праг­нула до Англії.

Нарешті Еммі зважилася на рішучий крок — кинулася сторч головою у воду. Вона написала листа одному своєму приятелеві, що жив за морем, листа, про який нікому не сказала, якого сама віднесла під шаллю на пошту; вона нічим себе не зрадила, тільки дуже почервоніла й збенте­жилась, коли побачила Джорджі, що вийшов їй назустріч, а ввечері довго цілувала й обіймала його. Повернувшись з прогулянки, вона вже не виходила зі своєї кімнати. Бекі вирішила, що її налякали майор Ледар і каштан.

"їй не можна тут залишатися,— міркувала Бекі.— їй, дурненькій, треба їхати звідси. Вона й досі скиглить за тим йолопом, що вже п'ятнадцять років як загинув (так йому й треба.). Їй не можна виходити заміж за жодного з цих негідників. Яка ж погань той Ледарі Ні, вона по­винна одружитися з бамбуковим ціпком; я сьогодні ж таки влаштую цю справу".

Отож Бекі понесла до спальні Емілії чашку чаю й за­стала приятельку смутну й знервовану в товаристві її пор­третів. Бекі поставила чашку на стіл.

Дякую,— мовила Емілія.

Слухай, Еміліє,— почала Бекі, походжаючи по кім­наті й доглядаючи на неї ласкаво й водночас зневажли­во.— Я хочу з тобою поговорити. Ти мусиш виїхати звідси, звільнитися від нахабства цих чоловіків. Я не бажаю, щоб вони глумилися з тебе, а ти набачишся від них усього, якщо залишишся. Запевняю тебе: вони мерзотники, їм місце на каторзі. Байдуже, звідки я знаю їх. Я знаю всіх. Джоз не може тебе оборонити, він надто слабкий, і йому самому треба оборони. Ти в життєвих справах безпорадна, як не­мовля. Ти повинна вийти заміж, а то пропадеш разом зі своїм незрівнянним сином. Тобі треба чоловіка, дурненька, і один з найкращих джентльменів, яких я будь-коли бачила, сотні разів пропонував тобі свою руку, а ти його відштовхнула, черства, нерозумна, невдячна себелюбко!-Я старалась... старалася з усієї сили,— благально мо­вила Емілія,— їй-богу, старалася, Ребеко, але не можу за­бути...— і вона не докінчила фрази, звівши очі на портрет.

Аякже, не можеш забути його! — крикнула Бекі.— Того самозакоханого хвалька, невихованого, вульгарного дженджика, нікчемного йолопа, який не мав ані розуму, ані добрих манер, ані серця! Та він проти нашого знайо­мого з бамбуковим ціпком — усе одно що ти проти коро­леви Єлизавети! Таж ти йому набридла, і він, певне, був би кинув тебе, якби той Доббін не змусив його дотримати слова. Він сам мені признався в цьому. Він ніколи тебе не любив. Увесь час глузував з тебе, я сама чула, й освідчився мені в коханні через тиждень після того, як одружився з тобою.

Це брехня! Це брехня, Ребеко! — крикнула, схопив­шись, Емілія.

Дивися ж, дурненька,— мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса па­пірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна.— Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку... хотів, щоб я з ним тікала... передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили... так йому й треба!—вигукнула Ребека.

Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.

Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй нале­жить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз.