Забуте вбивство - Сторінка 8

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Можливо, того вечора в театрі я просто пережила тимчасове затьмарення свідомості або щось таке.

– Ні. До того затьмарення свідомості щось спричинилося. Міс Марпл теж так думає. А що ти скажеш про "Гелену"? Безперечно, ти щось пам'ятаєш про Гелену.

– Я нічого не пам'ятаю. Тільки ім'я.

– Можливо навіть, ти його перекрутила.

– Ні, я нічого не перекрутила. То була Гелена.

Ґвенда здавалася впертою й переконаною.

– Але якщо ти так певна, що то була Гелена, то мусиш щось знати про неї, – слушно припустив Джайлз. – Ти знала її добре? Вона тут мешкала? Чи лише приїхала сюди в гості?

– Я тобі сказала, що не знаю.

Ґвенда почала здаватися напруженою й роздратованою.

Джайлз спробував інший підхід.

– А кого ще ти могла б пригадати? Свого батька?

– Ні. Тобто я не знаю. Я, звичайно, щодня бачила його фотографію. Тітка Елісон мала звичку казати мені: "Це твій тато". Але я не пам'ятаю, щоб він був тут, у цьому будинку.

– А ти не могла б пригадати якихось слуг, няньок абощо?

– Ні, ні. Чим напруженіше я намагаюся когось пригадати, тим більше все перетворюється на білу пляму. Те, що я знаю, перебуває десь на самому дні моєї підсвідомості – як намагання підійти до цих дверей. Я не пригадала, що там були двері. Можливо, якщо ти перестанеш так наполегливо мене сіпати, Джайлзе, я зможу пригадати щось іще. Але свідомі спроби пригадати щось приречені на невдачу. Це було так давно.

– Я не думаю, що вони приречені на повну невдачу – навіть стара міс Марпл так не думає.

– Вона не підказала нам, що тут можна було б зробити, – промовила Ґвенда. – Але я певна, якісь ідеї в неї були, я це зрозуміла з того, як блищали її очі. Цікаво, що вона робила б на нашому місці?

– Навряд чи вона придумала б щось таке, чого ми не могли б придумати, – розважливо сказав Джайлз. – Нам слід припинити снувати спекулятивні здогади, Ґвендо, і спробувати систематично розглянути відомі нам факти. Я вже дещо зробив – переглянув у парафіяльному реєстрі списки смертей. Серед небіжчиків немає жінки на ім'я Гелена відповідного віку. Власне, за той період, який я переглянув, узагалі не померла жодна з Гелен, за винятком такої собі Гелени Паґ, віком дев'яносто чотири роки. Тепер ми повинні вигадати якийсь інший практичний підхід. Якщо твій батько та, імовірно, твоя мачуха мешкали в цьому домі, то вони мусили або купити його, або взяти в оренду.

– Як розповів мені садівник Фостер, до Генґрейвів цим будинком володіли люди на прізвище Елворті, а до них – місіс Фіндейсон. Більше ніхто.

– Твій батько міг купити його й жити в ньому протягом дуже короткого часу, а потім він його продав. Але, думаю, більш імовірно, що він винаймав його – можливо, узяв в оренду разом із меблями. Якщо так, то наш найбільший шанс у тому, щоб опитати агентів із нерухомого майна.

Опитування агентів із нерухомого майна не забрало в них багато часу. У Дилмауті таких агенцій було лише дві. Вілкінсони прибули сюди не так давно. Вони відкрили свою фірму лише одинадцять років тому й мали справу переважно з невеличкими бунгало та новими будинками на околицях міста. Інші агенти, панове Ґелбрейт та Пендерлі, були тією фірмою, в якої Ґвенда купила будинок. Коли Ріди прийшли до них, Джайлз розповів їм таку історію. Він із дружиною в захваті від Дому-на-Горі та й узагалі від Дилмаута. Місіс Рід лише щойно відкрила, що вона жила в Дилмауті, коли була малою дитиною. У неї збереглося дуже мало спогадів про це місце, і їй здається, що саме Дім-на-Горі був тим будинком, у якому вона мешкала, але цілковитої певності в цьому вона не має. Чи в їхніх записах немає відомостей про те, що цей будинок здавали в оренду майорові на прізвище Гелідей? Це могло бути вісімнадцять або дев'ятнадцять років тому…

Містер Пендерлі вибачливо розвів руками.

– Боюся, ми не зможемо вам цього сказати, містере Рід. У наших записах немає такої давньої інформації – тобто про здачу в оренду будинків із меблями або на дуже короткі періоди. Мені дуже шкода, але я не зможу допомогти вам. Якби наш старий головний клерк містер Нарекот був досі живий – а він, на жаль, помер минулої зими – то, можливо, він став би вам у пригоді. Він мав дивовижну пам'ять, справді дивовижну і служив у нашій фірмі протягом тридцяти років.

– І немає більше нікого, хто міг би про це пам'ятати?

– Наш персонал – переважно люди молодого віку. Щоправда, є ще сам старий містер Гелбрейт. Він пішов на пенсію кілька років тому.

– То, може, він зміг би щось мені розповісти? – запитала Ґвенда.

– Я навіть не знаю, – сказав містер Пендерлі із сумнівом у голосі. – Торік він пережив удар. Його розумові здібності зазнали неабиякої шкоди. Йому вже більш як вісімдесят, знаєте.

– А він живе в Дилмауті?

– О, так. У Калькутта-Лодж. Це невеличка й дуже гарна садиба на вулиці Сітон-роуд. Але не думаю…

II

– Тут надії мало, – сказав Джайлз Ґвенді. – Але ти ніколи не знаєш. Ми не станемо писати йому листа. Підемо туди й спробуємо вплинути на нього своєю присутністю.

Калькутта-Лодж була оточена акуратним садочком, і вітальня, куди їх запросили, теж була дуже акуратною, хоч і дещо захаращеною меблями. Вона пахла воском і лаком, блищала начищеною міддю, а її вікна були прикрашені гірляндами.

Тендітна жінка середнього віку з підозріливими очима увійшла до вітальні.

Джайлз швидко пояснив мету їхнього візиту, і вираз людини, яка чекає, що зараз її почнуть чистити пилососом, зійшов з обличчя міс Ґелбрейт.

– Пробачте, але навряд чи зможу допомогти вам, – сказала вона. – Це було дуже давно, чи не так?

– Іноді людська пам'ять зберігає й давні спогади, – сказала Ґвенда.

– Щодо мене, то я, власне, мало що знаю. Я ніколи не займалася справами. Майор Гелідей, кажете? Ні, я не пам'ятаю, щоб людина з таким прізвищем будь-коли приїздила в Дилмаут.

– Можливо, ваш батько пам'ятає, – сказала Ґвенда.

– Батько? – похитала головою міс Ґелбрейт. – Він зараз майже нічого не помічає, а його пам'ять дуже непевна.

Погляд Ґвенди замислено зупинився на мідному столику з Бенареса, а потім ковзнув до слонів із чорного дерева, що йшли вервечкою на поличці каміна.

– Я сподіваюся, він може про це пам'ятати, – сказала вона, – адже мій батько тоді щойно повернувся з Індії. Ваш дім називається Калькутта-Лодж?

Вона замовкла, чекаючи відповіді.

– Так, – підтвердила міс Ґелбрейт. – Батько протягом певного часу жив у Калькутті. Він мав там бізнес. Потім вибухнула війна, й у 1920-му він прибув сюди й організував тут фірму, але хотів би повернутися туди, так він завжди каже. Проте моя мати не була у захваті від життя за кордоном – і звичайно ж, клімат там не можна назвати сприятливим для здоров'я. Я, власне, не знаю, якщо хочете, то можете зустрітися з батьком. Але я не сказала б, що сьогодні один із його кращих днів.

Вона провела їх до невеличкого темного кабінету. Там у досить обшарпаному шкіряному кріслі сидів старий джентльмен із вусами, схожими на вуса моржа. Його обличчя було трохи обернуте вбік. Він дивився на Ґвенду з очевидним схваленням, поки його дочка відрекомендовувала гостей.

– Моя пам'ять уже не та, якою вона була колись, – сказав він досить безвиразним голосом. – Гелідей, кажете? Ні, такого прізвища я не пам'ятаю. Я знав хлопця у школі, у Йоркширі, з таким прізвищем, але то було не менш, як сімдесят років тому.

– Ми думаємо, він винаймав Дім-на-Горі, – сказав Джайлз.

– Дім-на-Горі? Хіба він тоді так називався? – Одна рухлива повіка містера Ґелбрейта заплющилася й розплющилася. – Там жила Фіндейсон. Дуже мила жінка.

– Мій батько міг узяти в оренду той будинок разом із меблями… Він тоді щойно повернувся з Індії.

– З Індії? З Індії, ви кажете? Я пригадую одного такого чоловіка – він був військовим. Він знав того негідника Мохамеда Гасана, що обшахрував мене в оборудці з килимами. Він мав молоду дружину й дитину – малу дівчинку.

– То була я, – твердо промовила Ґвенда.

– Он як… Невже й справді то були ви? Атож, час біжить… Як же пак його звали? Так, він шукав будинок із меблями… справді… Місіс Фіндейсон тоді поїхала до Єгипту чи кудись інде на зиму – з отими своїми дурними місіями. Як же його звали, ніяк не можу пригадати…

– Гелідей, – сказала Ґвенда.

– Справді так, моя люба, – Гелідей. Майор Гелідей. Приємний чоловік. І дуже мила дружина – зовсім молода – білява, вона хотіла жити неподалік від своїх родичів чи щось таке. Атож, вона була дуже вродливою.

– А хто були її родичі?

– Не маю найменшого уявлення. Але ви на неї не схожі.

Ґвенда мало не сказала: "Вона була лише моєю мачухою", але вирішила не ускладнювати тему й запитала:

– А якою вона була?

Цілком несподівано містер Ґелбрейт відповів:

– Вона видалася мені стривоженою. Атож, вона була чимось стривожена. Так, він був дуже приємним чоловіком, той майор. Його вельми зацікавило, що я бував у Калькутті. Він не був схожий на тих суб'єктів, які ніколи не виїздили за межі Англії. Їхній світогляд надто вузький – сказав би я. А от я побачив світу. Як же пак його звали, того майора, який шукав будинок із меблями?

Він був наче старий грамофон, на який поставили зачовгану платівку.

– Сент-Кетрін – ось як називався тоді той будинок. Він узяв його в оренду – за шість гіней за тиждень на той час, поки місіс Фіндейсон буде в Єгипті. Вона там і померла – сердешна душа. Будинок виставили на аукціон – хто ж його тоді купив? Ага, пригадую, Елворті. Сестри, усі старі діви – там їх був цілий гурт. Вони змінили назву будинку – сказали, що Сент-Кетрін звучить надто по-папському. Вони були вельми налаштовані проти всього папського. Мали звичай роздавати релігійні брошури. Усі негарні і якісь примітивні. Їх дуже цікавили негри – вони надсилали їм штани та біблії. Мали велике бажання навертати поган.

Несподівано він зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

– Надто давно все це було, – сказав він із жалем. – Уже не пам'ятаю ні імен, ні прізвищ. Майор з Індії – приємний був чоловік… Я стомився, Ґледіс. Дай мені чаю.

Джайлз і Ґвенда подякували йому, подякували його дочці й пішли.

– Отже, це доведено, – сказала Ґвенда. – Мій батько і я були в Домі-на-Горі. Що нам робити далі?

– Який же я був йолоп, – сказав Джайлз. – Сомерсет-Гауз.

– А що таке Сомерсет-Гауз? – запитала Ґвенда.

– Контора, де зберігаються записи про шлюби.