Замок - Сторінка 33

Потім підскочив.

– Уже час іти за сніданком.

Але Фріда наполегливо просила його залишитися, ніби це буде підтвердженням усього, що він сказав, аби потішити її. К. нагадав їй про вчителя, показав на двері, які кожної миті могли відчинитися з новим скандалом, пообіцяв повернутися якнайшвидше, їй навіть не треба самій розпалювати в печі, він зробить усе після повернення. І Фріда мовчки послухалася. Коли К. крокував крізь сніг, – уже давно час було відгортати його зі шкільної стежки, робота просувалася вперед неймовірно повільно, – він побачив біля загорожі одного з помічників, страшенно втомленого, який усе ще тримався за ґрати. Тільки один, а де другий? Невже К. вдалося перемогти хоча б одного? Але той, що залишився, ще був у цілком добрій формі, це стало видно, коли він миттєво пожвавився, побачивши К., і знову почав благально простягати руки та тужливо закочувати очі. "Його незламність варта подиву, – сказав собі К., та відразу ж додав, – але так можна і замерзнути під парканом". К. нічим не видав своїх почуттів і тільки пригрозив помічникові кулаком, відкинувши будь-яку можливість примирення, тож помічник злякано відсунувся трохи назад зі свого місця. Але тут Фріда одчинила вікно, щоб провітрити перед розпалюванням печі. Помічник відразу ж перестав звертати увагу на К. і кинувся до вікна, яке його, очевидно, притягувало з невідпорною силою. Обличчя Фріди виражало розгубленість від дружніх почуттів до помічника, а одночасно було з прохальною безпомічністю звернене до К., простягнула руку з вікна, і цей жест був не зовсім зрозумілим, вагався між прагненням захиститися і подружньому привітати. Помічника це не зупинило. Тоді Фріда квапливо зачинила вікно, хоча залишилася стояти біля підвіконня, поклавши руку на засув, з похиленою набік головою, великими очима й застиглою посмішкою. Чи знала вона, що цим більше приваблює, ніж відлякує помічника? Але К. більше не озирався, він поспішав і хотів якомога швидше повернутися назад.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Під вечір, коли вже починало сутеніти, К. нарешті розчистив стежку в садку. Розкидав сніг по обидва боки доріжки й міцно втрамбував його – на цьому призначену на сьогодні роботу було завершено. Він стояв сам-один у брамі, що вела до саду. Помічника він ще кілька годин тому витурив і спровадив на досить велику відстань, той заховався десь за садками й будиночками так, що важко було його відшукати, і більше не з'являвся. Фріда була вдома і, напевно, вже прала, а може, все ще мила кішку Ґізи. З боку вчительки доручити цю роботу Фріді було знаком великої довіри. Само по собі завдання неприємне й принизливе, і К. не погодився б на це, якби для них не було настільки важливим використовувати будь-яку можливість налагодити стосунки з Гізою після стількох промахів у роботі. Учителька задоволено стежила за тим, як К. приніс із горища дитячу ванночку, нагрів води, і кішку обережно занурили в купелю. А потім Ґіза повністю довірила купання Фріді, бо прийшов Шварцер, той самий, з яким К. познайомився першого вечора, привітався, продемонстрував певну ніяковість у зв'язку з обставинами, за яких відбулося це знайомство, а також перебільшену зневагу, яку годилося відчувати до шкільного прислужника. Потім вони з Ґізою пішли до іншої кімнати, де були й досі. Як розповіли К. у заїзді "Біля мосту", Шварцер, хоча й був сином каштеляна, давно мешкав у Селі, бо закохався в Ґізу. Завдяки своїм зв'язкам він навіть отримав звання помічника вчителя, але вважав, що це означає лише обов'язок відвідувати майже всі заняття Ґізи, на яких він або сидів за партою разом з іншими учнями, або ж, з більшою охотою, на підніжжі кафедри, біля Ґізиних ніг. Він нікому не заважав, діти давно до нього звикли, це було нескладно, Шварцер майже ніколи з ними не розмовляв, бо не любив і не розумів дітей, проводив замість Ґізи тільки спортивні заняття і був цілком задоволений можливістю жити поблизу коханої, дихати з нею одним повітрям, відчувати тепло її тіла. Для нього було найбільшим задоволенням сидіти біля Ґізи й перевіряти зошити. Вони й сьогодні цим займалися. Шварцер приніс великий стос зошитів, – учитель завжди віддавав їм ще й свої, – і поки надворі ще було світло, К. бачив, як вони вдвох нерухомо сидять поруч, щока до щоки, працюють за столиком біля вікна. Зараз виднілося лише миготіння двох свічок. Цю пару поєднувало серйозне мовчазне кохання. Тон у їхніх стосунках задавала Ґіза, в неї був досить важкий характер, і часом вона вибухала, ставала нестерпною і дозволяла собі поведінку, якої сама не потерпіла б ні від кого; тому жвавий і рухливий Шварцер змушений був слухатися її, ходити й говорити повільно, багато мовчати. Та було помітно, що більше ніж достатньою нагородою за все це було для нього саме існування Ґізи, її мовчазна присутність і простота. При цьому вона, можливо, взагалі його не кохала, в кожному разі, в її круглих, сірих, у прямому значенні слова нерухомих очах, в яких оберталися одні зіниці, не вдавалося прочитати відповіді на ці запитання. Видно було тільки те, що вона покірно терпіла його присутність, хоча й не вважала великою честю для себе кохання каштелянського сина. Вона носила своє повне, пишне тіло з незмінним спокоєм незалежно від того, чи Шварцер стежив за ним своїм поглядом, чи ні. Натомість Шварцер приносив їй свою постійну жертву, залишаючись у Селі; гінців від свого батька, які час від часу приходили, щоб забрати його з собою, він одсилав із таким обуренням, ніби самі спогади про Замок і про синівські обов'язки, викликані їхнім приходом, уже завдавали відчутної й непоправної шкоди його щастю. Але загалом у нього не бракувало вільного часу, бо Гіза ощасливлювала його своєю присутністю лише під час занять та перевірки зошитів і чинила так зовсім не з розрахунку, а тому, що понад усе цінувала зручність, тож любила бути на самоті, найкраще почувалася в себе вдома, розлігшись на канапі, поряд із кішкою, яка їй не заважала, бо вже майже не могла рухатися. Тому більшість часу Шварцер вештався по Селі без діла. Але навіть це йому подобалося, бо давало нагоду, з якої він часто користався, заходити на вулицю Льовенґассе, де мешкала Гіза, підніматися до її кімнатки під дахом, слухати під вічно замкненими дверима, а потім поспішати геть, почувши, що в кімнаті панує винятково ідеальна й незбагненна тиша. Ясна річ, наслідки такого способу життя часом ставали відчутними і для нього, хоча цього ніколи не траплялося в присутності Ґізи. Вони виявлялися в недоречних вибухах чиновницької зарозумілості, яка не дуже пасувала до його теперішнього статусу, й переважно ці вибухи не закінчувалися нічим добрим, як К. встиг пересвідчитися.

Дивовижним було тільки те, що про Шварцера говорили все-таки з певною пошаною, принаймні в заїзді "Біля мосту". Говорили навіть тоді, коли йшлося про речі радше сміховинні, аніж важливі, ця пошана стосувалася також Ґізи. Але Шварцер не мав права вважати, що він, як помічник учителя, стоїть вище за К., такої переваги в нього зовсім не було. Шкільний прислужник – дуже важлива особа для вчителів, і навіть таких, як Шварцер, тому його не можна безкарно зневажати. А якщо такої зневаги неможливо уникнути через чиєсь особливе службове становище, то потрібно хоча б дати протилежній стороні можливість також проявити своє ставлення. К. збирався подумати про це при нагоді, тим більше, що Шварцер завинив перед ним і ця провина не зменшилася від того, що наступні дні показали правильність поведінки Шварцера. Не варто забувати, що такий прийом міг налаштувати і всіх інших на відповідне ставлення до К. Не встиг К. з'явитися в Селі, як із легкої руки Шварцера на ньому відразу ж сконцентрувалася увага всієї канцелярії, а на ту мить це було цілком зайвим, адже К. був ще зовсім чужим тут, не мав ані знайомих, ні притулку, втомився від довгої дороги, почувався беззахисним і перевтомленим, лежав на сіннику і міг стати легкою жертвою першого-ліпшого чиновника. А якби цієї ночі йому дали відпочити, наступного дня все могло б скластися вже по-іншому, спокійніше, без зайвого розголосу. Ніхто б про нього не знав і не мав ніяких підозр, він міг би спокійно зупинитися в кого-небудь переночувати, як це робили інші мандрівники. Усі побачили б, що він може бути корисним і старанним, про це пішла б чутка, і швидше за все він би невдовзі знайшов собі десь місце наймита. Ясна річ, у Замку про це теж довідалися б. Але це виглядало б зовсім по-іншому: одна справа, коли посеред ночі через нього потурбували центральну канцелярію або ж того, хто опинився цієї миті біля телефону, і з показною скромністю, але тим не менше достатньо настирливо вимагали негайного прийняття рішення, і вимагав Шварцер, якого нагорі, мабуть, не надто цінують; зовсім інша справа була б, якби замість всієї цієї метушні К. наступного дня сам з'явився в години прийому до сільського старости, все як годиться, скромно постукав у двері, зареєструвався б як подорожній, що вже знайшов собі притулок в одного з місцевих мешканців і напевно завтра знову вирушить у дорогу, хіба що випадково, хоча це й малоймовірно, знайде собі роботу. Ясна річ, лише на кілька днів, бо довше він залишатися не збирається. Так або приблизно так все відбувалося б без Швар-цера. Канцелярія так само опрацьовувала б його справу, але спокійно, в робочому порядку, без наполегливого втручання зацікавленої особи, а останнє чиновники, зрозуміло, ненавидять найбільше. Отже, його, К., провини в цьому всьому не було, винен був Шварцер. Але Шварцер – син каштеляна, а крім того, поводив себе коректно, тому всю провину зіпхнули на К. Причина ж того, що трапилося, могла бути цілком сміховинна. Наприклад, поганий настрій Ґізи того дня, тому Шварцер не міг спати і тинявся посеред ночі, щоб помститися К. за свої страждання. З іншого боку, можна було б сказати, що К. багато чим завдячує такій поведінці Шварцера. Завдяки цьому стало можливим те, чого К. ніколи б не досягнув самостійно, не наважився б досягнути, і що зі свого боку навряд чи попустило б начальство, а саме, що від самого початку, без обхідних маневрів, він встановив безпосередній контакт із адміністрацією, наскільки це взагалі можливо.