Замок - Сторінка 37

Він розмовляє з Кламмом, але чи справді це Кламм? Можливо, це просто хтось, хто трохи нагадує Кламма? Мабуть, якийсь секретар, який трохи подібний до Кламма і з усіх сил намагається стати ще більш схожим, вважає себе важливою персоною і тому наслідує заспаний і замріяний вигляд Кламма. Цю його рису найлегше наслідувати, багато хто це копіює, але їм вистачає розуму не переймати інших його рис. А такий чоловік, як Кламм, якого всі прагнуть побачити, але мало кому це вдається, виглядає в уяві людей дуже по-різному. Наприклад, Кламм має сільського секретаря Момуса. Що? Ти його знаєш? Він також нечасто з'являється на людях, але я кілька разів бачила його. Юний огрядний панич, хіба ні? І зовсім не схожий на Кламма. Та проте в Селі дехто готовий заприсягтися, що Момус – це Кламм і ніхто інший. Так люди самі себе заплутують. А в Замку хіба інакше? Хтось сказав Варнаві, що ось цей чиновник – це Кламм, і справді між ними існує якась подібність, але Варнава постійно сумнівається в цій схожості. І його сумніви часто підтверджуються. Хіба може Кламм штовхатися з іншими чиновниками в переповненій загальній кімнаті, та ще й носити за вухом олівець? Це дуже малоймовірно. Часом Варнава буває в хорошому настрої і говорить трохи по-дитячому: "Цей чиновник виглядає дуже схожим на Кламма. Якби він сидів у власній канцелярії, за власним письмовим столом, а на дверях була б табличка з його іменем, – у мене б не виникало жодних сумнівів". Це наївно, але можна його зрозуміти. Ще зрозумілішим було б усе, якби Варнава міг запитати правду в людей там, нагорі, адже він розповідає, що довкола нього стоїть чимало народу. Навіть якщо їхні свідчення виявились би не набагато вірогіднішими, ніж того, хто колись, з власної ініціативи показав Варнаві Кламма, хоча Варнава про це й не просив, то й тоді в цих свідченнях можна було б знайти якусь зачіпку, порівняти їх між собою. Це не моя, а братова ідея, але він не наважується втілити її в життя; боїться, що порушить якусь невідому йому заборону і втратить роботу. Він не наважується навіть просто заговорити з кимось, настільки невпевнено себе почуває. Ця жахлива невпевненість дає мені більше уявлення про його статус, ніж усі описи. Яким сумнівним і загрозливим повинно йому здаватися все там, якщо він не наважується поставити навіть найбільш невинне запитання. Коли я думаю про це, не можу пробачити собі, що залишаю його самого в тих чужих кімнатах, де відбувається таке, що навіть відчайдух і зовсім не боягуз Варнава тремтить від страху.

– Точно. І тут ти підходиш, як мені здається, до найважливішого, – сказав К. – Після всього, що ти розповіла, для мене це очевидно. Варнава надто юний для цієї роботи. Ніщо з його розповідей не можна сприймати серйозно. Оскільки нагорі він тремтить від страху, то не може спостерігати, а коли тут унизу йому доводиться розповідати про побачене, він вигадує заплутані казочки. Я не дивуюся цьому. Шанобливість у ставленні до влади у вас тут у всіх в крові, і її підтримують різними способами і з різних боків, а ви самі з усіх сил допомагаєте в цьому. Я не бачу в цьому нічого поганого, якщо влада хороша, чому б її не шанувати. Але тоді не варто посилати до Замку такого недосвідченого юнака, як Варнава, який ніколи не був поза межами власного Села, та ще й сподіватися почути від нього правдиві оповіді і трактувати кожне його слово як одкровення, ставити щастя всього свого життя в залежність від трактування цих одкровень. Важко придумати більш хибний шлях. Зрештою, я, так само як і ти, дав йому ввести себе в оману, покладав на нього завеликі надії, а через те пережив розчарування. Причиною цього стали тільки його слова, а отже – ніщо.

Ольга мовчала.

– Мені буде нелегко похитнути твою віру в брата, – продовжував К. – Я бачу, як сильно ти любиш його і як багато від нього очікуєш. Але це мусить статися, і насамперед задля твоєї любові і твоїх сподівань. Бо щось, я не знаю, що саме, – постійно заважає тобі визнати: все, чого Варнава нібито досягнув, насправді було подаровано йому. Він має дозвіл заходити до канцелярій, чи, якщо тобі так більше подобається, – до їх передпокою, але з цього передпокою двері ведуть далі. І хоча на шляху існують перешкоди, але їх можна подолати, якщо мати відповідні здібності. Наприклад, мені, принаймні наразі, доступ до цього передпокою цілком закритий. Із ким Варнава там розмовляє, я не знаю, можливо, той писар – лише службовець найнижчого рангу. Але навіть у цьому разі він може відвести до вищого чиновника, а якщо ні, то принаймні може назвати ім'я цього чиновника, а якщо сам не знає цього імені, то точно знайомий із кимось, кому це ім'я відомо. Цей позірний Кламм напевно не має нічого спільного зі справжнім, схожість служить тільки для замилювання сліпих очей Варнави, це швидше за все якийсь найнижчий урядник, а може, взагалі ніякий не чиновник, хоча якесь там завдання він має і щось там читає у своїй книзі, щось там шепоче писареві, щось думає собі, коли час від часу його погляд зупиняється на Варнаві. Але навіть якщо все це неправда, і цей чиновник, як і все, що він робить, нічого насправді не означає, то хтось-таки призначив його на це місце і мав при цьому певну мету. А отже, щось там все-таки існує. Варнава отримує певні пропозиції, має якісь повноваження і сам собі винен, коли все, чого він може досягнути, – це тільки сумніви, страх і безнадія. І це навіть при тому, що я змалював найбільш несприятливу ситуацію, а насправді все напевно значно краще. Бо ми маємо в руках листи, і хоча я не надто їм довіряю, та все-таки більше, ніж словам Варнави. Навіть якщо це старі, позбавлені вартості листи, які витягуються з купи таких самих старих листів навмання, приблизно як на ярмарку канарки витягують для бажаючих з купки папірців один, і в ньому написане пророцтво на все життя. І навіть якщо це справді так, то все-таки ці листи якось пов'язані із моєю роботою, вони адресовані мені, а не комусь іншому, хоча навряд чи я можу мати від них якусь користь. Староста і його дружина підтвердили, що ці листи написані власноруч Кламмом, а також є приватними і не дуже зрозумілими листами, зате, на думку того ж таки старости, мають велике значення.

– Так сказав староста? – запитала Ольга.

– Саме так, – відповів К.

– Я розповім це Варнаві, – швидко сказала вона. – Це підбадьорить його.

– Але його не потрібно підбадьорювати, – заперечив К. – Піднести його дух означає тільки посилити в ньому переконання, що він має рацію і повинен діяти, як досі, але таким чином він ніколи нічого не досягне. Ти можеш скільки завгодно заохочувати людину із зав'язаними очима побачити щось крізь тканину, але вона ніколи не зможе цього зробити, хоч би як старалася. Тільки після того, як очі розв'яжуть, все стане видно. Варнава потребує допомоги, а не підтримки. Сама подумай: там, нагорі, – влада у її незбагненній величі, – поки я не прибув сюди, мені здавалося, що я маю про неї приблизні уявлення, але зараз я усвідомлюю, наскільки наївною була ця думка. Отже, Варнава постає перед владою там, нагорі, сам-один, цій його самотності можна поспівчувати, ця честь ще завелика для нього, навіть якщо він усе своє життя проведе там, сховавшись у темному куточку якоїсь канцелярії.

– Ти тільки не думай, – сказала Ольга, – що ми недооцінюємо, наскільки важке завдання взяв на себе Варнава. Нам не бракує шанобливого ставлення до адміністрації, ти сам так сказав.

– Але це не та шанобливість, – сказав К. – Ваша поштивість скерована у неправильному напрямку, тому принижує замість того, щоб шанувати. Хіба можна називати повагою те, що Варнава розтринькує дароване йому право доступу до певного місця, бо проводить там цілі дні в повній бездіяльності? Або те, що він спускається донизу і знеславлює тих, перед ким щойно тремтів, підозрює їх в обмані? Або ж коли від втоми чи зневіри зволікає з виконанням отриманих доручень? Це вже ніяка не повага. Але цей докір іде далі і стосується також тебе, Ольго, я не можу тебе цього позбавити. Ти послала Варнаву до Замку чи принаймні не стримала його, знаючи всі слабкості його характеру й недоліки юного віку, хоча й стверджуєш, що дуже шанобливо ставишся до влади.

– Усе, в чому ти мені дорікаєш, – відповіла Ольга, – я повторюю собі давно. Не те, що я послала Варнаву до Замку, в цьому немає моєї провини, він сам пішов, я не посилала його. Але я повинна була усіма можливими засобами – примусом, лестощами, переконаннями – стримати його від цього. Я повинна була його зупинити, але навіть якби можна було повернутися в той день, коли приймалося рішення і я відчувала б важке становище Варнави і всієї нашої сім'ї так само сильно, як тоді і як зараз, і якби Варнава знову, усвідомлюючи всі небезпеки й відповідальність, із посмішкою обережно вивільнився б із моїх обіймів і пішов, я й сьогодні не стримувала б його, попри весь досвід, набутий за цей час, і думаю, ти на моєму місці теж не зміг би інакше. Ти не знаєш нашої біди, тому несправедливий до нас, і насамперед до Варнави. Тоді в нас було більше надії, ніж зараз, але навіть тоді ця надія була достатньо слабкою, наша біда була великою, і великою залишилася. Фріда нічого тобі про нас не розповідала?

– Тільки натякала, – сказав К. – Нічого конкретного, але вже сама згадка про вас дратує її.

– І господиня нічого не розповідала?

– Ні, нічого.

– І ніхто, окрім того?

– Ніхто.

– Звичайно, хто ж може розповісти про нас. Кожен щось про це знає. Правду, як її собі уявляють люди, або ж якийсь поголос, почутий від когось чи придуманий самостійно. Кожен думає про нас більше, ніж потрібно, але ніхто не скаже й слова, всі бояться про таке говорити. І мають рацію. Дуже важко розповідати про це, навіть тобі, К., і можливо, почувши цю історію, ти теж підеш геть і не захочеш більше нас знати. Хоча тебе це, здасться, найменше стосується. І тоді ми втратимо тебе, а ти для мене тепер, мушу зізнатися, важиш більше, ніж досі Варнавина служба. Але все-таки ти мусиш про все дізнатися, бо це мене мучить цілий вечір, та й інакше ти не матимеш уявлення про наше становище і продовжуватимеш несправедливо ставитися до Варнави, що мене теж турбує. Без цього ми з тобою не зможемо досягнути повного взаєморозуміння, ти не зможеш ні допомогти нам, ні прийняти нашої, важливої для тебе допомоги.