Замок - Сторінка 38

Але залишається тільки одне питання: чи хочеш ти взагалі про це знати?

– Чому ти питаєш? – сказав К. – Якщо це необхідно, я хочу знати, але чому ти про це питаєш?

– Через забобони, – відповіла Ольга. – Бо ми втягуємо тебе у свої справи, а ти ні в чому не винен, ще менше, ніж Варнава.

– Розповідай мерщій, – сказав К. – Я нічого не боюся, а ти перебільшуєш небезпеку, бо полохлива, як і всі жінки.

Таємниця Амалії

– Вирішуй сам, – сказала Ольга. – Зрештою, ця історія виглядає дуже простою, і не кожен відразу розуміє, що в ній може бути важливого. У Замку є один високий чиновник на ім'я Сортіні.

– Я вже чув про нього, – сказав К. – Мене викликали сюди не без його участі.

– Не думаю, – заперечила Ольга. – Сортіні майже не з'являється на людях. Ти не плутаєш його часом із Сордіні, пишеться через "д"?

– Твоя правда, – погодився К. – То був Сордіні.

– Так, – сказала Ольга. – Сордіні дуже відомий як один із найстаранніших чиновників, про нього багато говорять. Натомість Сортіні дуже відлюдькуватий і ніхто про нього нічого не знає. Близько трьох років тому я побачила його вперше і востаннє. Це було третього липня, на свято пожежників. Замок теж брав у цьому участь і подарував пожежникам нову помпу. Сортіні частково займається справами пожежників (хоча можливо, він просто когось заміняв, чиновники часто заміняють один одного, і тому важко буває встановити, хто за що відповідає), він, брав участь і в передачі помпи. Ясна річ, були й інші представники Замку – чиновники і слуги. Сортіні, як звичайно, ховався за спинами присутніх. Це такий невисокий, кволий і заглиблений у свої думки чоловік. Єдине, що помітили всі, хто взагалі зауважив його присутність, було те, як розташовані зморшки на його чолі. У нього дуже багато зморщок, хоча йому не більше сорока, і всі вони у формі віяла розходяться від носа до чола, я ніколи ще такого не бачила. Отже, було свято пожежників. Ми з Амалією чекали цього дня кілька тижнів, нам перешили по-новому святкові сукні, особливо гарною вийшла сукня Амалії – біла спереду призбирана блузка, кілька рядів мережив, мати позичила їй усі свої мережки, я тоді страшенно заздрила Амалії і перед святом проплакала півночі. Аж коли вранці до нас зайшла господиня заїзду "Біля мосту"…

– Господиня? – перепитав К.

– Так, – відповіла Ольга. – Ми з нею дружили. Вона прийшла й підтвердила, що Амалія виглядає краще, ніж я, і щоб втішити мене, позичила своє намисто з богемського гранату. Коли ми були вже готові, Амалія стала переді мною, всі захоплено подивилися на неї, а батько сказав: "Згадаєте мене, сьогодні Амалія знайде нареченого". Тоді я, сама не знаю чому, зняла з шиї мою гордість, намисто, і віддала його Амалії. Я більше їй не заздрила, а просто схилилася перед її перемогою і вважала, що кожен повинен схилитися. Мабуть, нас тоді вразило, що вона виглядає не так, як завжди, бо не можна було назвати її справді гарною. Але цей її похмурий погляд, який вона відтоді зберегла назавжди, ішов десь високо понад нами, і всі мимоволі схилялися перед нею. Це помітили навіть Лаземан із дружиною, які зайшли за нами.

– Лаземан? – запитав К.

– Так, Лаземан, – відповіла Ольга. – Ми обов'язково мали з'явитися на святі, без нас навіть не могли розпочати, бо батько був третім інструктором пожежної команди.

– Твій батько був тоді ще таким міцним?

– Батько? – перепитала Ольга, ніби не зрозуміла, про що йдеться. – Три роки тому він був іще відносно молодим. Наприклад, під час пожежі в "Панському дворі" виніс на собі одного досить важкого чиновника на ім'я Ґалатер. Я бачила це на власні очі. Хоча насправді ніякої пожежі не було, просто поліно випало з печі й почало диміти. Але Ґалатер злякався, покликав з вікна на допомогу, приїхали пожежники, і мій батько мусив його винести, хоча вогонь давно загасили. Ґалатер дуже мало рухається, тому в подібних випадках повинен бути обережним. Я розповідаю все це задля батька, бо відтоді минуло не більше трьох років, а подивися, як він сидить.

Тільки тепер К. побачив, що Амалія вже повернулася, але була далеко, біля столу батьків. Вона годувала матір, яка не могла рухати хворими на ревматизм руками, і вмовляла батька ще трохи зачекати з їжею, зараз вона займеться й ним. Але її слова не мали бажаної дії, бо батько дуже жадібно намагався дістатися до свого супу, перемагав тілесну слабість і хотів сьорбати рідину з ложки або ж просто з тарілки, а коли йому не вдавалося ні перше, ні друге, роздратовано бурчав. Ложка була давно порожня, коли потрапляла до рота, а рот ніяк не міг зачерпнути супу з тарілки, бо заважали довгі вуса, суп розливався на всі боки, але батькові не діставалося ні краплі.

– І це зробили з ним три роки? – запитав К., хоча старі і вся дальня частина кімнати продовжували викликати в нього тільки огиду, а не співчуття.

– Три роки, – повільно повторила Ольга. – Точніше, всього кілька годин урочистостей. Святкування відбувалося на галявині перед Селом, біля річки. Коли ми прийшли, там уже стояв великий людський натовп, зібралося багато людей із сусідніх сіл, від галасу паморочилося в голові. Спочатку ми з батьком пішли до нової помпи, він так тішився, коли її побачив, ця помпа примусила його відчути себе щасливим, він почав обмацувати її і пояснювати нам її дію, дратувався, якщо хтось виявляв недостатню цікавість або в чомусь не погоджувався із батьком. Коли він хотів показати щось під помпою, ми всі повинні були згинатися і майже заповзати під низ, Варнава відмовився лізти, і його відлупцювали. Тільки Амалію не обходила пожежна помпа, вона стояла поряд у своїй гарній сукні, і ніхто не наважувався їй щось сказати. Я час від часу підходила до неї й брала за руку, але вона мовчала. Я досі не можу знайти пояснення, чому ми тоді так довго стояли біля помпи і помітили Сортіні тільки тоді, коли батько нарешті зміг відійти. Чиновник, здається, стояв біля помпи вже довгий час, спершись на ручку. Там був жахливий галас, гірший, ніж завжди буває під час свята. Замок подарував пожежникам кілька сурм, на цих інструментах навіть дитина без особливих зусиль може видавати страшенно гучні звуки. Коли чуєш їх, здається, що почалася війна, до цього звуку неможливо звикнути, кожного разу мимоволі здригаєшся. Оскільки сурми були зовсім нові, кожен хотів зіграти на них, а з нагоди народного свята всім дозволяли. Довкола нас зібралися кілька таких сурмачів, можливо, їх привабила Амалія. У цьому гармидері важко було зосередитися, а ще й батько вимагав цікавитися помпою, тому не дивно, що ми так довго не помічали Сортіні, якого доти жодного разу не бачили.

– Он стоїть Сортіні, – нарешті тихенько прошепотів батькові Лаземан.

Батько низько вклонився і подав нам знак, що ми повинні зробити те саме. Не знаючи Сортіні особисто, батько давно поважав його як фахівця в пожежній справі і часто розповідав про нього вдома. Тому бачити перед собою живого Сортіні для всіх нас було цілком несподіваною і небуденною подією. Але урядник нами не цікавився, – так поводиться не тільки він, більшість чиновників виглядають на людях байдужими до всього. Крім того, він був утомлений, прийшов сюди тільки зі службового обов'язку. Багато чиновників вважають такі репрезентативні обов'язки обтяжливими, але це не означає, що вони погано виконують свою роботу. Інші урядники і слуги, опинившись у Селі, змішалися з натовпом, але Сортіні залишився біля помпи і відганяв своїм мовчанням кожного, хто наважувався наблизитися до нього з якимось проханням чи лестощами. Таким чином, він помітив нас ще пізніше, ніж ми його. Уже аж тоді, як ми поштиво вклонилися і батько кинувся вибачатися, Сортіні подивився на нас, обвів поглядом усіх, одного за одним. Він був дуже змучений і зітхав, ніби його втомлювало, що нас так багато. Аж поки його погляд не застиг на Амалії. Він змушений був підняти на неї очі, бо вона набагато вища за нього. Тут він пожвавився і перестрибнув через руків'я помпи, щоб наблизитися до Амалії. Ми спершу неправильно його зрозуміли і збиралися всі на чолі з батьком підійти ближче, але він жестом зупинив нас і махнув рукою, щоб ми йшли собі геть. На цьому все закінчилося. Ми жартували з Амалії, що вона справді знайшла нареченого. Так нічого і не збагнувши, ми тішилися ціле пообіддя, тільки Амалія була більш мовчазна, ніж звичайно. "Вона по вуха закохалася в Сортіні", – сказав Брунсвік, він трохи грубуватий і ніколи не розумів таких людей, як Амалія, але цього разу нам його зауваження здавалося майже правильним. Ми всі, крім Амалії, поводили себе того дня дуже легковажно й були напідпитку від солодкого вина із Замку. Додому повернулися після опівночі.

– А Сортіні? – запитав К.

– Так, Сортіні, – повторила Ольга. – Його я мигцем бачила на святі ще кілька разів, він сидів на руків'ї помпи, склавши руки, аж поки за ним не приїхали з Замку. Він навіть не пішов подивитися на змагання пожежників, де батько, сподіваючись, що Сортіні його бачить, показав найкращий результат серед чоловіків свого віку.

– І ви більше ніколи про нього не чули? – запитав К. – Ти, здається, маєш до нього велику повагу.

– Так, повагу, – промовила Ольга. – І почути нам про нього ще довелося. Наступного ранку нас розбудив із п'яного сну крик Амалії. Усі відразу впали назад у свої ліжка, але я побігла до сестри. Вона була біля вікна і тримала в руці листа, що його приніс незнайомий чоловік, і тепер стояв на вулиці та чекав на відповідь. Амалія вже прочитала це коротке послання і стискала його в руці, що безсило повисла вздовж тіла. Сестра дуже подобалася мені такою втомленою. Я стала поряд із нею на коліна і прочитала листа. Не встигла дочитати, як вона забрала аркуш, коротко глянула на мене, але не змогла перемогти себе та прочитати ще раз. Підняла папірець, подерла його на шматки, викинула за вікно в обличчя чоловікові, що там стояв, і зачинила шибу. Це був той вирішальний ранок. Я називаю його вирішальним, але кожна мить попереднього пообіддя була такою ж важливою.

– А що було в листі? – запитав К.

– Так, цього я ще не сказала, – промовила Ольга. – Лист був від Сортіні, адресований дівчинці із гранатовим намистом. Я не можу точно відтворити його зміст, але там була вимога прийти до "Панського двору".