Замок - Сторінка 52

Я обрав ліжко, бо ж у спальні це найважливіше! Для того, хто міг би солодко потягнутися й добре виспатися, для справжнього сонька таке ліжко було б скарбом. Але навіть мені воно справляє чимало приємності, попри те, що спати я не можу і тому завжди втомлений. Я перебуваю тут протягом більшої частини дня, проваджу всю кореспонденцію, вислуховую прохачів. Це непогано виходить. І хоча відвідувачі не мають можливості присісти, вони не зважають на це, бо їм більше подобається стояти, але щоб протоколіст улаштувався зручніше, аніж коли вони зручно сидять, але при цьому на них кричать. Я можу запропонувати відвідувачам тільки це місце на краю ліжка, але це не офіційне місце, воно призначене для нічних розмов. Ви такий мовчазний, пане землемір!

– Я дуже втомлений, – сказав К., який зрадів запрошенню і миттєво, трохи навіть грубувато, без належної поваги сів на ліжко та сперся об спинку.

– Звичайно, – засміявся Бюрґель у відповідь. – Тут усі втомлені. Учора й сьогодні я теж немало зробив. Мені, ясна річ, зараз уже ніяк не вдасться знову заснути, але якби ця неймовірна подія трапилася і я таки задрімав, то, будь ласка, поводьте себе дуже тихо і не відчиняйте дверей. Але не бійтеся, я точно не засну, а в найкращому випадку лише на кілька хвилин. Таку вже маю вдачу, що куняю переважно тоді, коли перебуваю в товаристві, мабуть, це пов'язано з тим, що я звик до постійного потоку відвідувачів.

– Будь ласка, спіть, пане секретар, – зрадів К. цьому повідомленню. – А якщо ви дозволите, то я теж трохи подрімаю.

– Ні-ні, – знову засміявся Бюрґель. – На саме лише запрошення я не здатен заснути, це може трапитися тільки впродовж розмови, найкраще мене присипляє спілкування. Так, у нашій роботі насамперед страждають нерви. Наприклад, я – секретар у справах зв'язків. Ви не знаєте, що це таке? Я створюю міцні контакти, – і він мимоволі швидко та радісно потер руки. – Між Фрідріхом та Селом, точніше, між його секретарями в Замку і в Селі, переважно я працюю в Селі, але не завжди, щомиті мушу бути готовий їхати до Замку. Бачите, ось саквояж, це неспокійне життя, не кожен таке витримає. З іншого боку, правда й те, що я вже не міг би обійтися без такої роботи, будь-яке інше заняття видається мені нудним. А як справи із землемірством?

– Я цим не займаюся, бо не працюю за фахом землеміра, – сказав К., він не надто зосереджувався на розмові, всі його думки крутилися довкола бажання примусити Бюрґеля заснути, хоча й це він робив тільки з відчуття обов'язку перед самим собою, бо в глибині душі передчував, що цей момент настане нескоро.

– Це неймовірно, – сказав Бюрґель, жваво хитнувши головою, і витягнув з-під ковдри нотатник, щоб записати щось. – Ви землемір, але не маєте ніякої роботи за фахом?

К. механічно кивав, випроставши на спинці ліжка ліву руку і поклавши на неї голову, він намагався влаштуватися зручніше, і ця поза виявилася найоптимальнішою з усіх, які він випробував, тепер він краще розумів сказане Бюрґелем.

– Я готовий, – продовжив Бюрґель, – зайнятися цим питанням надалі, у нас усе організовано зовсім не таким чином, щоб дозволяти собі не використовувати кваліфіковані кадри. Та й для вас така ситуація мала б бути принизливою, ви не страждаєте від цього?

– Страждаю, – повільно сказав К. і посміхнувся сам до себе, бо саме зараз він абсолютно від цього не страждав.

Пропозиція Бюрґеля також не справила на нього належного враження. Вона була цілком дилетантською. Секретар не мав ні найменшого уявлення про те, за яких обставин викликали К., про труднощі, з якими він зустрівся в громаді і Замку, про те, як заплуталася справа за час перебування К. у Селі і як вона загрожує заплутатися ще більше. Бюрґель не знав про все це, він навіть не робив вигляду, що перебуває в курсі справи, як це годилося б секретареві, а простим помахом руки витягнув свій маленький блокнот і з його допомогою пропонував вирішити справу у вищих інстанціях.

– Здається, вам уже довелося пережити певні розчарування, – сказав Бюрґель і довів цим, що трохи знає людей. Відтоді як К. зайшов до цієї кімнати, він з усіх сил намагався стримувати себе від того, щоб недооцінювати Бюрґеля, хоча в його стані було важко усвідомлювати щось поза власною втомою.

– Ні, – сказав Бюрґель, ніби почув думки К. і тактовно намагався заощадити йому зусилля на відповідь. – Ви не повинні лякатися розчарувань. Тут багато що має на меті залякати людину, а новачкові перешкоди можуть видатися непереборними. Я не збираюся досліджувати, як усе це виглядає насправді, можливо, видимість відповідає дійсності, моя посада позбавляє мене належної дистанції, щоб правильно все оцінити. Але зауважте, що часом обставини складаються всупереч прийнятому порядкові, і одне лише слово, погляд, жест довіри може досягнути більше, ніж виснажливі старання протягом усього життя. Так воно вже є. Звичайно, такі ситуації також відповідають загальному станові речей хоча б тим, що їх ніколи не використовують. Але чому не використовують, – питаю я себе раз у раз.

К. не знав, і хоча він усвідомлював, що те, що сказав Бюрґель безпосередньо його стосується, але зараз відчував стійку відразу до всіх справ, до яких міг би бути причетним, злегка відкинув голову назад, ніби звільнивши шлях словам Бюрґеля, які тепер уже не мали його торкатися.

– Це найпоширеніша скарга всіх секретарів, – продовжував Бюрґель, потягуючись і позіхаючи, що виглядало контрастом до серйозності сказаного, – що вони змушені провадити більшість допитів у Селі вночі. Але чому вони на це скаржаться? Бо це занадто їх утомлює? Бо вони хотіли б використовувати ніч для сну? Безумовно, вони скаржаться не на це. Звичайно, серед секретарів є менш і більш старанні, як і всюди, але жоден із них не нарікає на надто великі труднощі, принаймні офіційно ніхто цього не робить. Це просто не заведено. Стосовно цього ми не проводимо межі між робочим і вільним часом. Такий поділ нам чужий. Отже, чому секретарям не подобаються нічні допити? Шкодують відвідувачів? Ні-ні, це також неправильно. Вони не відчувають ніякого жалю до прохачів, як, зрештою, і до себе, до всіх однаково безжальні. Зрештою, ця відсутність співчуття – не що інше, як точне виконання службового обов'язку, тобто саме те, чого шукають прохачі. І навіть якщо сторонній спостерігач нічого такого й не зауважує, загалом усі погоджуються з цією практикою. Тож отримуємо нічні допити, вони цілком улаштовують прохачів, ніяких суттєвих зауважень проти таких допитів не зафіксовано. Тоді звідки ж така нехіть секретарів?

Цього К. теж не знав, він узагалі дуже мало знав, навіть не міг збагнути: серйозно Бюрґель питає його думку чи тільки задля годиться. "Якщо б ти дав мені полежати у твоєму ліжку, – думав він, – то вже завтра в обід або ще краще ввечері я відповів би на всі твої запитання". Але Бюрґель, здається, не зважав на нього, його значно більше цікавило питання, поставлене самому собі.

– Наскільки я можу це знати з особистого досвіду, мені здається, секретарі мають щодо нічних допитів наступне зауваження: ніч менше надається для перемовин із прохачами, бо вночі значно важче або й зовсім неможливо цілком зберегти офіційний характер такої зустрічі. Проблема полягає не в зовнішніх формальностях, їх можна дотримуватися як удень, так і вночі, справа не в цьому. Страждає службове ставлення до справи. Несвідомо людина вночі має схильність розглядати речі під значно більш приватним кутом зору, прохання відвідувачів виглядають вагомішими, ніж вони є насправді, у процес прийняття рішення втручаються побічні розважання про особисту ситуацію прохача, його проблеми і труднощі, і тоді необхідний бар'єр між службовцем і прохачем, навіть якщо він нібито присутній, насправді послаблюється. І там, де за інших обставин панував би сухий обмін питаннями та відповідями, часом відбувається якийсь дивний і невідповідний обмін ролями. Принаймні так стверджують секретарі, тобто люди, професійно наділені дуже тонким чуттям на такі речі. Але навіть вони, – про це вже часто говорилося в наших колах, – під час нічних допитів рідко помічають вплив таких несприятливих чинників, навпаки, від самого початку намагаються опиратися таким впливам, і їм здається, що вони змогли досягти вагомих результатів. Але коли пізніше читаєш протоколи, дивуєшся, як багато в них недоліків, що лежать на поверхні і які ніхто не помітив та не усунув. Такі помилки найчастіше не дуже виправдано ідуть на користь прохачам, і їх непросто виправити належними офіційними методами. Звичайно, рано чи пізно все поставить на свої місця контрольна інстанція, але в цьому разі лише буде відновлено справедливість, а людині зашкодити це вже не зможе. Хіба за таких обставин скарги секретарів не обґрунтовані?

К. вже майже задрімав, але тепер його знову розбудили. "Навіщо все це? Навіщо все це?" – питав він сам себе і спостерігав з-під напівзаплющених повік за Бюрґелем не як за чиновником, що обговорює з ним важливі питання, а як за чимось, що перешкоджало йому спати і в чому він не бачив жодного іншого сенсу. Та Бюрґель був цілковито захоплений своїми розмірковуваннями і посміхнувся так, ніби зміг трохи спантеличити К. Хоча він був готовий відразу ж повернути К. на правильний шлях.

– Отже, цілком обґрунтованими ці скарги також не назвеш. Зрештою, ніде не вказано, що нічні допити проводити необхідно, і якщо чиновник їх уникає, то не порушує жодних приписів. Але загальна ситуація, перевантаженість роботою, методи праці чиновників у Замку, труднощі з виїздами, а також правило, що допитувати прохачів потрібно лише після закінчення повного розслідування, але відразу ж, не відкладаючи, – все це й багато іншого перетворило нічні допити на необхідність. Та якщо це вже стало неминучим, я так гадаю, то спричинилися до цього, хоча й опосередковано, офіційні циркуляри, а тому скаржитися на нічні допити означає майже те саме, – ясна річ, я трохи перебільшую, – що й скаржитися на самі закони.

Безумовно, слід забезпечити секретарям можливість у межах передбачених законом повноважень захищати себе від нічних допитів та їхніх несприятливих наслідків, наскільки їм поталанить. І вони практикують такий самозахист навіть у ширшому масштабі.