Замок - Сторінка 54

Уже сама присутність цієї людини змушує тебе втрутитися в її нещасне життя, обдивитися там, ніби у власних володіннях, і страждати разом із нею від її марних сподівань. Неможливо опиратися цьому запрошенню посеред ночі. Ти приймаєш його і перестаєш бути офіційною особою. І опиняєшся в такому становищі, коли вже незабаром не можеш відмовити у виконанні жодного прохання. Якщо бути зовсім точним, то це зневіра, а ще точніше – щастя. Зневіра настає від повної беззахисності, з якою сидиш тут і чекаєш, поки прийде відвідувач зі своїм проханням, і знаєш, що після того, як це прохання буде висловлено, ти муситимеш виконати його, навіть якщо це прохання, наскільки ти сам можеш його оцінити, формально руйнує весь адміністративний порядок, а це найстрашніше, що може трапитися у твоїй практиці. Навіть якщо залишити осторонь усі інші аспекти, найгірше те, що доводиться брати на себе надто серйозне перевищення власних повноважень. Наше становище зовсім не уможливлює розгляду прохань на зразок того, про яке йдеться зараз, але через близькість, що встановлюється впродовж такого нічного спілкування, ми беремо на себе речі, які виходять поза межі нашої компетенції, а потім ще й виконуємо ці зобов'язання. Нічний прохач такий же переконливий, як розбійник у лісі, він змушує приносити жертви, на які ми за інших обставин не були б спроможні. Добре, зараз прохач іще тут, він підбадьорює, змушує й квапить, хоча ми ще й не до кінця усвідомлюємо, що ж відбувається насправді, але поміркуймо, як виглядатиме справа, коли все вже буде позаду, відвідувач, задоволений і безтурботний, піде геть і залишить нас самих, беззахисних перед усвідомленням учиненого щойно службового злочину, – це навіть уявити собі страшно! Але попри все ми щасливі. Яким самовбивчим буває щастя! Ми можемо намагатися приховати від прохача справжній стан речей, хоча й навряд чи він щось запідозрить. Йому здається, що він виснажений, розчарований, безжальний і байдужий від своєї перевтоми, з якихось другорядних, випадкових причин потрапив не до тієї кімнати, до якої збирався, сидить собі, ні про що не підозрюючи, і думає про щось своє, якщо взагалі про щось думає, про свою помилку чи про втому. Хіба не можна було б залишити його в такому стані? Не можна. Із багатослівністю щасливої людини йому потрібно все пояснити. Нітрохи себе не шкодуючи, потрібно детально розповісти йому, що саме трапилося і чому трапилося саме так, наскільки неймовірно рідкісною й вагомою є нагода, яка йому випала. Як безпорадно, жодній іншій живій істоті безпорадність не властива такою мірою, як прохачеві, він потрапив у ці обставини, але як тепер цей прохач, якщо він захоче, пане землемір, може взяти все у свої руки, і для цього потрібно всього-на-всього викласти свою справу, для залагодження якої вже все готово, більше того, все вже налаштоване піти йому назустріч. Усе це потрібно пояснити прохачеві, і це найважчий момент у житті кожного чиновника. Але коли все вже зроблено, пане землемір, то зроблено найважливіше, потрібно змиритися і чекати.

К. спав, і його не турбувало те, що діється довкола. Його голова, що спочатку лежала на лівій руці зверху на спинці ліжка, зіслизнула уві сні і вільно звисала, поволі сповзаючи ще нижче. Йому вже не вистачало опори на спинці ліжка, і він несвідомо знайшов собі іншу, впершись правою рукою в ковдру і випадково захопивши при цьому ногу Бюрґеля, що висунулася з-під ковдри. Бюрґель тільки глянув на це й залишив йому ногу, незважаючи на незручності.

Тут кількома сильними ударами постукали в бічну стіну. К. здригнувся й подивився на цю стіну.

– Чи немає у вас там землеміра? – запитали з-за стіни.

– Є, – відповів Бюрґель, звільнив свою ногу від К. і раптом жваво та бадьоро потягнувся, немов маленький хлопчик.

– Тоді нехай нарешті прийде сюди, – сказали з-за стіни. На Бюрґеля й на те, що К. міг би бути йому ще потрібен, не звернули жодної уваги.

– Це Ерланґер, – прошепотів Бюрґель.

Здається, його не здивувало те, що Ерланґер перебував у сусідній кімнаті.

– Негайно йдіть до нього, він уже злоститься, намагайтеся задобрити його. Він міцно спить, але ми все-таки надто голосно розмовляли, неможливо стримати себе і свій голос, коли говориш про певні речі. Тож ідіть нарешті, ви, здається, ще не отямилися зі сну. Ідіть, що вам іще тут потрібно? Ні-ні, ви не повинні вибачатися за свій сон, немає потреби. Тілесні можливості мають свої межі, хто ж винен, що саме ці межі відіграють вирішальну роль? Ніхто не винен. Так світ сам себе коригує у своєму існуванні і втримує рівновагу. Це чудовий винахід, неможливо й уявити собі, наскільки чудовий, навіть якщо за деяких обставин від цього й стає сумно. Та йдіть уже, не розумію, чому ви так на мене дивитеся. Якщо ви ще трохи зволікатимете, Ерланґер звинувачуватиме мене, а я б хотів цього уникнути. Ідіть, хто знає, що чекає на вас там, тут усе можливо. Часом трапляються настільки неймовірні нагоди, що важко ними скористатися, а буває, справу не вдається вирішити через саму її природу. У це годі повірити, але так воно є. Зрештою, я все ще сподіваюся зараз заснути на якусь мить. Бо вже п'ята і незабаром розпочнеться галас. Якби хоча б ви нарешті забралися звідси!

К. був напівпритомний від раптового пробудження з глибокого сну, безмежно невиспаний, тіло боліло в усіх місцях від незручної пози, в якій довелося спати. Він іще довго не міг наважитися встати, тримався за чоло і дивився на власні коліна. Навіть наполегливе прощання Бюрґеля не спонукало його вирушити, а лише усвідомлення повної беззмістовності подальшого перебування в цій кімнаті. Кімната видалася йому неймовірно нудною. Він не знав, стала вона такою зараз чи була завжди. Йому навіть не вдалося б тут більше заснути. Зрештою, ця думка виявилася вирішальною, ледь посміюючись із неї, він піднявся, спираючись, на що було можливо: на ліжко, на стіну, на двері, не сказавши ні слова, вийшов геть, ніби вже попрощався з Бюрґелем.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Напевно, він так само байдуже пройшов би повз кімнату Ерланґера, якби той не стояв у відчинених дверях і не махнув йому рукою. Секретар покликав К. до себе одним коротким рухом вказівного пальця. Ерланґер уже був повністю готовий до виходу, він стояв у чорній шубі з тісним коміром, защібнутим до останнього ґудзика. Слуга саме подавав йому рукавиці й хутряну шапку.

– Ви повинні були давно прийти, – сказав Ерланґер. К. хотів вибачитися, але Ерланґер зупинив його, втомлено заплющивши очі. – Ідеться про наступне, – сказав він. – У шинку працювала раніше одна особа на ім'я Фріда, я знаю тільки її ім'я, її саму ніколи не бачив, та вона мене й не цікавить. Ця Фріда часом подавала Кламмові пиво. Зараз там, здається, працює якась інша дівчина. Така заміна, ясна річ, нічого не означає, мабуть, ні для кого, а тим більше для Кламма. Але що вагомішою є робота, яку виконує людина, а робота Кламма є, безумовно, найважливішою, то менше в людини залишається сили боротися із зовнішнім світом, і тоді найбільш невинне порушення звичного порядку може дуже заважати, навіть якщо стосується цілком другорядних речей. Найменша зміна на письмовому столі, витирання задавненої брудної плями —все може перешкоджати, так само й нова обслуга. Звичайно, Кламмові таке не стає на заваді, навіть якби воно дуже турбувало когось іншого на його місці, про це не може бути й мови. Але ми все одно змушені пильно стежити за зручністю Кламма й усувати навіть ті невигоди, які йому зовсім не перешкоджають, тим більше, що для нього взагалі не існує незручностей. Ми повинні усувати все, що, на нашу думку, могло б заважати. Не задля нього ми все це робимо і не задля його роботи, а задля нас самих, задля нашого сумління і спокою. Тому згадана Фріда мусить негайно опинитися знову в шинку, хоча, можливо, якраз її повернення й заважатиме, тоді ми знову відішлемо її назад, але наразі вона повинна повернутися. Мені сказали, що ви мешкаєте з нею, тож,забезпечте, будь ласка, її негайне повернення. На особисті почуття тут, зрозуміло, зважати не доводиться, в цьому питанні я взагалі не вступатиму в полеміку. Я й так беру на себе більше, ніж потрібно, коли говорю, що для вашої службової кар'єри виконання цієї дрібниці може стати дуже корисним. Це все, що я повинен вам повідомити.

Він кивнув К. на прощання, одягнув шапку, простягнуту слугою, і швидким кроком, злегка накульгуючи, в супроводі слуги вийшов із коридора.

Часом тут віддавали накази, які дуже легко було виконати, але ця легкість зовсім не тішила К. Не лише тому, що розпорядження стосувалося Фріди. І навіть не тому, що висловлено було в наказовій формі, хоча й звучало як знущання, а насамперед тому, що в ньому К. побачив безглуздість усіх своїх зусиль. Повз нього проходили якісь накази, шкідливі й корисні, але навіть корисні, здається, також мали в собі певне шкідливе ядро, в кожному разі, всі вони проходили повз нього, а він перебував надто низько, щоб завадити їх виконанню, чи хоча б примусити їх замовкнути й дати можливість зазвучати власному голосу. Якщо Ерланґер відсилає тебе геть, що тут можна зробити, а якби він і не відіслав тебе, що б ти міг йому сказати? Хоча К. усвідомлював, що втома нашкодила йому сьогодні більше, ніж увесь попередній несприятливий збіг обставин, але ніяк не міг збагнути, чому так трапилося, адже він вірив у міцність власного тіла, а якби не вірив, то не починав би цієї боротьби. Тож чому його так підкосили кілька недоспаних та одна безсонна ніч? Чому втома здолала його саме тут, де ніхто не бував утомленим чи, навпаки, кожен був постійно втомленим, але це ніяк не шкодило роботі, а тільки додавало ще більше завзяття. Із цього напрошувався висновок, що їхня втома була зовсім іншою, ніж втома К. їхнє виснаження було наслідком радісної праці, і те, що ззовні виглядало знемогою, насправді свідчило про непорушний спокій та душевну рівновагу. Якщо людина по обіді трохи втомлюється, це нормальний перебіг дня. "У тутешніх панів завжди полудень", – сказав собі К.

І це підтверджувалося тим, що зараз, о п'ятій ранку, з обох боків коридору все пожвавилося. Цей шум голосів у кімнатах здавався дуже піднесеним і трохи нагадував галас дітей, які готуються до поїздки за місто, а ще трохи – прокидання в курнику, радість єднання з днем, що прокидається.