Замок - Сторінка 56

Староста постійно говорив про те, що справа ця нікчемна. Усвідомлюючи, наскільки неправдоподібне й смішне його припущення, К. спробував наблизитися до слуги, який уважно роздивлявся папірець, це було непросто, бо слуга погано реагував на наближення К. Навіть заклопотаний терміновою й важкою роботою, він знаходив час, щоб нетерпляче й недоброзичливо поглянути у бік К. Тільки тепер, після того як розподіл документів було закінчено, К. здалося, що слуга трохи забув про нього, він узагалі виглядав збайдужілим, і це було зрозуміло після такої виснажливої роботи. З аркушем із блокнота він також не завдавав собі надто багато клопоту, можливо, й не читав його зовсім, а лише робив вигляд. І хоча в кожній кімнаті неймовірно зраділи б цьому додатковому папірцеві, слуга вирішив його долю інакше, приклав палець до вуст і таким чином наказав помічникові мовчати, а потім розірвав аркуш на дрібні шматочки та запхнув собі в кишеню, на ту мить К. ще не встиг наблизитися до нього. Це була перша несправедливість, яку К. побачив у роботі тутешнього секретаріату, хоча, можливо, він неправильно зрозумів дії слуги. Але навіть якщо це була несправедливість, її можна було виправдати, в таких умовах неможливо було працювати без помилок, рано чи пізно вся назбирана лють і неспокій повинні були вибухнути в ньому, і якщо це виявилося всього-на-всього у розриванні малесенького папірця, то це й так було достатньо невинно. Голос скандального чиновника все ще лунав у коридорі, а його колеги, які в усьому іншому рідко погоджувалися між собою, здавалося, були цілком одностайні у ставленні до цього крику. Мабуть, чиновник узяв на себе обов'язок кричати за всіх, а вони підтакували йому кивками голови й поодинокими вигуками, ніби заохочували не здаватися. Але слуга більше не переймався цим, він завершив свою роботу, показав на візок, помічник узявся за ручку, і вони закрокували геть, звідки прийшли, тільки задоволені. Вони йшли так швидко, що візок перед ними аж підстрибував. Тільки одного разу вони здригнулися й озирнулися, коли чиновник, який не припиняв кричати і перед дверима якого тепер опинився К., щоб дізнатися, чого ж той домагається, здавалося, перестав знаходити розраду в крикові, тому намацав кнопку електричного дзвінка і, відчувши неабияке полегшення, почав безперервно дзвонити замість того, щоб волати. У відповідь на це в сусідніх кімнатах заворушилися, що означало згоду з діями колеги, напевно, він робив щось, що всі давно прагнули зробити, але змушені були відмовляти собі в цьому з якихось незбагненних міркувань. Можливо, таким чином цей пан намагався викликати обслугу, тобто Фріду? Тоді йому доведеться довго дзвонити. Фріда зараз була зайнята тим, що кутала Єремію у вологі простирадла, а навіть якщо він уже одужав, то в неї все одно не було часу, бо вона лежала в його обіймах. Але дзвінок викликав миттєву реакцію. Здалеку по коридору поспішав сам господар заїзду, вбраний у все чорне і защібнутий на всі ґудзики, як завжди, але він біг так, що, здавалося, геть забув про поважність власної персони, із розпачливо простягнутими вперед руками, ніби його кликали через якесь велике нещастя і тепер він біжить, щоб упіймати його й задушити в себе на грудях, а коли дзвінок на мить замовкав, господар підстрибував і поспішав іще більше. За ним, із солідним відставанням, бігла його дружина, вона також простягнула руки вперед, але її кроки були значно меншими, а рухи – манірними. К. подумав, що вона, напевно, прибіжить надто пізно, господар уже залагодить все сам. І щоб звільнити прохід, К. притиснувся до стіни. Але господар раптом зупинився біля К., так, ніби саме до нього й поспішав, а відразу за ним підбігла господиня, й обоє засипали його докорами, суті яких він від несподіванки і поспіху не міг збагнути, тим більше, що все супроводжувалося звуком дзвінка з кімнати неспокійного чиновника, а до цього поступово почали додаватися ще й дзвінки з інших кімнат, вже не так із необхідності, як для забави і з радості, що їх переповнювала. Для К. було дуже важливе збагнути як слід свою провину, тому він радо дав господареві взяти себе попід руку і вивести з цього гармидеру, який постійно посилювався, – К. не озирався, бо з іншого боку його схопила під руку господиня. За ними повідчинялися двері, в коридорі завирувало життя, як у тісній і жвавій вуличці, двері попереду, здавалося, нетерпляче чекали, поки К. нарешті піде геть, звільнить від своєї присутності мешканців, а понад усім цим невтомно дзеленчали дзвінки, ніби святкуючи перемогу. Аж коли вони опинилися в тихому засніженому дворі, де стояло кілька повозів, К. нарешті довідався, про що йдеться. Ні господар, ні господиня не могли збагнути, як К. наважився вчинити таке.

– Але що ж я такого зробив? – раз, у раз питав К., та довго не міг випитати, бо його провина була настільки само собою зрозумілою для обох, що вони не вірили в щирість його запитань.

Лише дуже поволі К. зміг усе з'ясувати. Він не мав права перебувати в коридорі, бо йому дозволялося, і то лише з милості й до наступної заборони, відвідувати на території заїзду лише шинок. Оскільки він був запрошений чиновником, то мав з'явитися у вказаному місці, але повинен був усвідомлювати – хіба ж йому бракує звичайного людського розуміння, – що опинився там, де йому зовсім не належить перебувати і куди його покликали дуже неохоче й тільки тому, що цього вимагали службові обставини. Він мав би миттєво з'явитися, відбути допит і так само швидко та непомітно зникнути. Хіба в коридорі в нього не виникло відчуття, що тут йому не місце? А якщо так, то чому він дозволив собі тинятися там, як худоба по пасовиську? Хіба ж його викликали не на нічний допит і хіба він не знає, навіщо запроваджено нічні допити? Нічні допити, – і тут К. отримав нове пояснення цього явища, – було введено тільки для того, щоб вислуховувати тих прохачів, дивитися на яких при денному світлі чиновникам надто неприємно. Тому їх вислуховують уночі, похапцем, у штучному освітленні, щоб відразу після цього мати змогу забути неприємну процедуру уві сні. Але поведінка К. перекреслила всі заходи безпеки. Навіть привиди зникають перед світанком, а К. залишився там, тримаючи руки в кишенях, ніби сподівався, що коли він сам звідси не піде, то щезне весь коридор із чиновниками в кімнатах. І так воно б і трапилося, нехай він не має ні найменшого сумніву, бо вразливість панів надзвичайна і не знає ніяких меж. Ніхто б не виганяв К. і навіть не сказав би йому того, що само по собі зрозуміло, – щоб він забирався геть. Ніхто не зробив би цього, хоча всі секретарі напевно тремтять від обурення, і весь ранок – їхній улюблений час – тепер пропав. Замість того, аби вигнати К., вони мовчки страждали, хоча, ясна річ, продовжували сподіватись, що він нарешті збагне те, що само впадає в око, і відчує тягар у серці, спостерігаючи за цими неймовірними муками чиновників, усвідомить усю неможливість ситуації, коли він так жахливо недоречно з самого ранку стоїть там, у коридорі, на очах у всіх. Марна надія. Вони не знають або ж у своїй доброзичливості та поступливості не хочуть знати, що існують і закам'янілі серця, в яких немає поваги і які ніщо не може пом'якшити. Хіба ж навіть нічний метелик, ця бідолашна істота, коли настає день, не шукає собі тихого закутку, не скулюється там, не прагне зникнути зовсім і не почувається дуже нещасним, коли не може цього зробити? Натомість К. стає на найвиднішому місці, і якби таким чином йому вдалося затримати світанок, він був би лише радий. Але він не може досягнути цього, зате, на жаль, може ускладнити початок дня. К. дозволив собі підглядати за розподілом документів, хіба не так? Ніхто, окрім утаємничених, не має права бачити цього. Цього не мають права бачити навіть вони, господар і господиня, у своєму власному домі. Вони тільки чули про це якісь натяки, як, наприклад, сьогодні від слуг. Хіба він не помітив, як складно проходив розподіл? Само по собі це вкрай дивно, адже основна мета кожного чиновника – служіння на користь загальної справи, ніхто з них не думає про власні інтереси, а тому повинен скерувати всі свої зусилля на те, щоб розподіл документів, ця важлива, а може, й найважливіша робота була зроблена швидко і без ускладнень. Хіба в К. не з'явилося хоча б найменшої підозри, що основною причиною всіх труднощів стало те, що розподіл повинен був проходити майже за зачиненими дверима, і якщо чиновники могли б за лічені хвилини порозумітися між собою безпосередньо, то передача інформації через слугу тривала майже кілька годин і, ясна річ, не могла обійтися без скарг. Така тривала мука для панів і для слуг неминуче матиме шкідливі наслідки. Чому пани не могли спілкуватися між собою? К. досі цього не розуміє? Чогось подібного господині ще не доводилося бачити, господар підтвердив це зі свого боку, а вони мали справу з багатьма впертими людьми. Йому потрібно прямо говорити про все, бо інакше він не розуміє найважливішого, навіть про речі, які ніхто не наважується згадувати вголос. Тож якщо вони вже мусять про це сказати: через нього і тільки через нього чиновники не могли вийти зі своїх кімнат, адже вранці, відразу після прокидання, вони надто вразливі й сором'язливі, щоб виставлятися напоказ перед чужими очима. Вони почуваються ніби оголеними, навіть якщо насправді цілком убрані, і тому ніхто не повинен їх бачити. Важко сказати, чого вони так соромляться, можливо, ці невтомні трударі не хочуть, аби хтось знав навіть про те, що часом вони дозволяють собі поспати вночі. Або, можливо, вони соромляться незнайомих людей ще більше, ніж того, щоб їх хтось побачив. Вони не можуть витримати, що вранці їм доведеться у всіх натуралістичних подробицях зіткнутися з тим, чого змогли уникнути завдяки нічним допитам, із необхідністю бачити найнеприємніших прохачів. Вони не здатні пережити цього. Якою ж людиною треба бути, щоб не зважати на таке! Такою, як К. Здатною переступити через усе, через закон, через звичайне людське розуміння, з тупою байдужістю і заспаністю, людиною, якій байдуже, що через неї розподіл документів стає майже неможливим, а це шкодить репутації заїзду. Він доводить ситуацію до крайності, до якої ніколи не доходило, чиновники втрачають надію випровадити його і починають самі боронитися, а для цього їм необхідно зробити над собою таке величезне зусилля, яке ніколи не збагнути звичайній людині.