Замок в Піренеях - Сторінка 12

Чи так було? Якщо кальвадос облудний спогад, то як я можу покладатися на свою пам'ять про ті часи? Молода офіціантка була дуже привітною, мабуть, чула краєм вуха, що наступного дня я маю виголошувати промову за ланчем, і запропонувала натомість келишок їхнього фірмового коньяку. Я рішуче відмовився, попросив принести гальбу пива та чарку горілки і записати на мій рахунок.

У камінній залі панував такий гармидер, що я рано пішов до себе в номер і рано ліг спати. Заснув, ледь торкнувшись подушки. Я не лише випив пиво й горілку. Я знову марив, наче зустрів тебе. Наче побував з тобою на Ф'єльстоллені. І в березовому гаю.

На світанні мене розбудив крик чайок. Я зійшов униз на снідання, тільки-но відчинили двері до ресторанної зали. Того ранку я теж замовив філіжанку кави і вийшов з нею на терасу. Але тебе вже там не було. Я самотньо сидів у променях ранкового сонця, наслухаючи шепіт вітру в листі червоного бука. Чайки шугали в повітрі і ячали над кооперативною крамницею Самвірке-лягет і над старим пароплавним причалом. Далеко у фьорді хтось у зеленому одязі рибалив з веслового човна.

Щось у мені протестувало проти цього надто ідилічного ранкового антуражу.

Кілька годин по тому нас завезли до Льодовикового музею. Там показали, як високо може піднятися вода у фьорді за кілька десятків років, якщо ми не подолаємо прогресування кліматичних змін. Я мимоволі запитував себе, чи вони врахували, що з льодовика постійно вимиваються осадкові породи, розширюючи тим самим смугу суходолу в дельті фьорду. Там, де тисячу років тому була гавань вікінгів, нині садять картоплю!

На самій виставці нас поділили на менші групи, і ми відразу потрапили до кімнати, де під гуркіт та грюкіт стали свідками створення землі 4,6 мільярда років тому. У наступній залі ми довідалися, яким було життя приблизно 40 мільйонів років тому, далі — як остання льодовикова епоха змінила поверхню нашої планети. Згодом у маленькій кімнатці нам продемонстрували механізм дії парникового ефекту і показали, якою безживною була би земля, якби взагалі не існувало жодного парникового ефекту. Водночас прозвучали зауваги про руйнівну силу спричиненого людьми парникового ефекту, і його вплив на споконвічний вуглецевий баланс. А насамкінець ми побачили, який вигляд матиме земля у 2040 та 2100 роках, якщо не вжити рішучих заходів для зменшення викидів шкідливих газів у атмосферу. Не надто радісна картина. Та потім, на щастя, показали оптимістичнішу картинку — якою могла би стати земля у 2040 та 2100 роках, якби нам таки вдалося згуртувати світову громадськість і вжити радикальних заходів щодо шкідливих викидів газів, нищення лісових масивів та тропічних лісів. Ще не втрачено можливості поставити цю планету знову на ноги. В останній залі висіли розкішні кольорові світлини з різних куточків земної кулі, зокрема зафіксоване в кадрі біологічне розмаїття нашої планети. Коментував експозицію Давид Аттенборо. Розповідаючи про зафіксовані на світлинах унікальні види рослин та тварин, він на завершення сказав:.....but

we still have time to act to make changes that will secure the life of this planet. This is the only home we have..."* Після урочистої церемонії відкриття виставки нас запакували в автобуси і відвезли до льодовика Сюппгеллєбреен, де для учасників влаштували прийняття на свіжому повітрі з шипучим вином, полуницями та закусками. Доки ми оглядали виставку в Льодовиковому музеї, ресторанна обслуга усе підготувала. Мила господиня готелю, яка, вочевидь, за останню добу не мала коли й угору глянути, помітила мене. Певно, вона давно здогадалася, що я тут з приводу відкриття нової кліматичної експозиції і за дві години промовлятиму за ланчем.

Жінка підійшла до мене, тепло, щиро усміхнулася і запитала, ясна річ, про тебе.

— Де ваша дружина?

Розчарувати її було понад мої сили, я не зміг, Сульрун, тож сказав, що тобі квапно треба було повертатися додому, до Берґена, через родинні обставини.

— Щось з дітьми? — запитала вона.

— Ні, зі старою тіткою, — збрехав я.

Секунду чи дві вона вагалася, мабуть, зважуючи, чи не буде її наступне запитання надто панібратським.

— Але ж ви маєте дітей?

Що я мав казати? Я вже раз збрехав, не змигнувши й оком, тож не міг зізнатися, що ми зустрілися тут випадково, не бачившись тридцять з гаком років. Я спробував відповісти, не вдаючись до подробиць.

*... та ми ще маємо час, аби вжити заходів, які збережуть життя на цій планеті. Бо це наш єдиний дім... — пер. з англ.

— Двоє, — кивнув я. То було недалеко від правди, бо ж ти маєш двійко і я — двійко.

Однак господиня не відступала, їй цікаво було більше довідатися про наших діточок. Не знаю чому, але від цієї миті я мешкав у Берґені, ні словом не обмовився про своїх двох доньок, коротко, як міг, розповів про дев'ятнадцятирічну Інґрід та шістнадцятирічного Юнаса, дарма, що довідався про них лише кілька годин тому. Доводилося притримуватись однієї брехні, а відомо, що брехун, аби не зрадити себе, повинен мати чудову пам'ять. Одне слово, я вдавав з себе твого чоловіка.

Мабуть, вона швидко полічила подумки, бо запитала:

— Справді? То ви так пізно зважилися на дітей?

Я подумав: "О, то ти сподівалася на підтвердження своїх припущень, ніби ми зачали дитя ще тоді, зеленими дітваками, в готелі Мюндаль?"

Я не відповів, натомість показав рукою на льодовик і сказав:

-Тоді він був набагато більшим...

Жінка кивнула головою, засміялася. Я не зрозумів причини її сміху.

— Так приємно було побачити вас знову, — мовила вона.

Думки шугали в моїй голові. Може, вони й стосувалися усього нашого життя, яке ми прожили не разом, однак думав я не лише про це, а й про поромний причал в Ревснесі, поліцейські автомобілі в Лейканґері та березовий гай на схилі Мюндальсдален.

Я знову кивнув убік льодовика.

, Мене більше турбують льодовики в Гімала-яХ) _ мовив я. — Вони теж меншають. Там кілька тисяч льодовиків забезпечують водою кілька сотень мільйонів людей.

Я дозволив долити собі у келих вина, потинявся серед гостей, щоб уникнути подальших розпитувань, І пішов прогулятися униз за течією блакитно-зеленої річки. Я йшов і згадував про книжку, яку ти взяла до кімнати того вечора, а потім нишком прихопила з собою додому, в Осло. Після зустрічі з Брусничною Жінкою між нами проліг меч. Якби ти тоді не натрапила випадково на ту книжку, може, ми б і досі були разом. Чи як ти гадаєш?

З Брусничною Жінкою ми би вже якось зуміли собі порадити. Але минуло кілька днів, і ти побачила уїїз'яві якесь вище знамення.

Твій лист збурив цілий вихор думок, Стейне, але я мушу закінчувати. Вимикаю комп'ютер. Відповім тобі днями вже з Берґена.

IV

Я сиджу за своїм письмовим столом перед вікном на Скансені і дивлюся на панораму Бергена. Надворі чудова днина і вже пахне осінню. Уперше цього року я помітила поодинокі жовті листочки, дні стали коротшими.

Це моя колишня дівоча кімнатка. Коли Інґрід виповнилося три рочки, кімната перейшла до неї. Кілька місяців тому донька з подругами замешкала на Мьоленпріс, а я знову повернулася до свого покою і відразу затіяла там ремонт, зняла старого килима на всю стіну, поциклювала підлогу, помалювала стіни в кремово-жовтий колір, одне слово, знову влаштувала затишне кубельце. Я називаю кімнату бібліотекою, але Нільс Петер сприймає її цілком за мою приватну територію. Шляхетний...

Моя донька така хороша. Коли Інґрід зі своїм коханим виносила останні речі — там усе ще залишалися пачки з одягом та кілька вішаків, — вона раптом міцно обняла мене й подякувала за ви-найм кімнатки, у якій мешкала від трьох років! Виявляється, дівчинка завжди пам'ятала, що колись то був мій дівочий покій, і в дитинстві, і в дорослому віці.

Лише п'ять років я жила поза цим помешканням.

Сівши того пообіддя в експрес, я плакала. Як гадаєш, що я робила у Гьойґастьоль? Перед Фінсе до мене підсів кондуктор. Я мовчала, він також не сказав ані слова, просто втішав мене. У Мюрдалі він вийшов на перон помахати зеленим прапорцем і знову повернувся до мене. Я все ще плакала. Чоловік приніс мені чаю, та не в паперовому горнятку, як то розносять вагонами з возика, а в справжній філіжанці. Я спромоглася підвести голову й усміхнутися. Я спромоглася навіть подякувати. Однак не знайшла у собі сили розповісти йому про кам'яний вік.

Я хотіла додому. Хотіла до мами з татом. Це єдине, що я знала напевне. Я не телефонувала, не попередила про свій приїзд. Поза поріг мого дому думки не сягали. Батькам не залишалося нічого іншого, як прийняти мене в тому стані, у якому я загрузла по вуха.

Я знову оселилася у своєму покої. Коли кілька років потому зустріла Нільса Петера, мама з татом взялися за відбудову старого бабусиного будиночка в шхерах, на острові Крайня С юла. У тата почалося, як він сам казав, "сходження униз", зрештою, він продав увесь свій бізнес. І став заможним чоловіком. Інколи посміювався: "У Бергені гарно, Сульрун, але не думаю, що помирати в місті корисно для здоров'я!"

Вони прожили в Кольґров понад двадцять років, тож тато мав рацію. Він несподівано відійшов три роки тому. Кажуть, сидів у "вухатому" фотелі з келихом коньяку в руках — старовинне родинне скло; келих упав на підлогу й розбився через секунду після його смерті. Мама, як я вже, мабуть, розповідала, померла взимку. Я сиділа поряд, тримаючи її за руку. Нікого, окрім мене, у неї не було.

Коли я приїхала вчитися до Осло, мені виповнилося стільки ж, скільки зараз Інґрід. Дивно думати про це. Якими юними ми були!

Від тієї миті, як я прибула на вокзал у Осло, і до нашої зустрічі минуло заледве два тижні. Ми познайомилися після лекції з філософії в університетському корпусі Шато Ньоф, ти хотів прикурити сигарету. Можливо, то був лише привід, але від тієї миті ми не розлучалися ні вдень, ні вночі. Вже у жовтні перебралися до крихітного помешкання на Крінґшьо. Бувало, ми помічали заздрісні погляди наших товаришів, котрі мешкали в гуртожитку на Бліндерні. Ми ж були лише удвох. І такі щасливі!

Звісно, я плакала в поїзді. Плакала аж до самого Бергена. Я нічого не розуміла. Я знала, що ми притримуємося абсолютно різних поглядів, але не могла збагнути, чому з цим не можна жити. Ми ж бо не перша пара, яка сприймає світ з різних кутів зору! Чи, може, ти вважаєш, що віруюча і атеїст не здатні ужитися під одним дахом як чоловік і жінка?

Як же ти ненавидів оті книжки, Стейне.