Замок в Піренеях - Сторінка 15

А трохи згодом ми в'їжджали в завісу туману над Гемседалем. В автобусі також висів дисплей. Температура надворі +14 градусів. Потім туман трохи розсіявся.

Як видно з прикладу нашої планети, шлях від мозку та нервової системи до того, що ми називаємо "свідомістю", дуже неблизький. Принаймні коли маємо на увазі свою витончену здатність копирсатися у власних рефлексіях з приводу свого місця у бутті, не лише в якомусь там довільно взятому лісочку, а — у всесвіті, щоб не сказати — у дійсності. З іншого боку: коли хребетні вперше звелися на ноги і звільнили передні кінцівки для того, щоб, наприклад, виготовити знаряддя праці, вирішальною перевагою стало вміння набувати корисних навичок, а ще здатність ділитися таким "досвідом виживання" з іншими членами зграї, скажімо, з власними нащадками.

Життя "свідоме" залишалося для людської спільноти вільною нішею. Якби не люди запов-

ни

нили її першими, можливо, раніше чи пізніше якийсь інший вид хребетних замислився б, як виник всесвіт, а заразом життя та свідомість.

Доволі примітивна схема, та все ж треба брати до уваги, що на всіх без винятку небесних тілах (про які ми з певністю знали би, що там існує життя) мала би зародитися і свідомість, до того ж, свідомість з таким високим інтелектом, який зумів би привести розумних істот до витоків всесвіту, до Великого Вибуху.

Говорячи про розвиток всесвіту, ми теж маємо на увазі що раз більше диференційовані та інтегровані фізичні процеси. Досі ми пізнали лише людський мозок як найскладнішу комплексну систему. Саме цей орган, який відповідає за нашу свідомість, водно поривається зазирнути у небесний простір та від імені всього космосу одержати відповідь на запитання: Хто ми? Звідки взялися?

З погляду семантики прості речення такі короткі та вичерпні, що не було б дивом, якби їх вигукували навстріч нічному космосові І з інших куточків всесвіту, віддалених від задвірків нашої галактики на сотні світлових років. Сама мова могла б, мабуть, мати зовсім іншу структуру, але навіть у фонетичному сенсі звуки мали бути такими, щоб ми без вагань збагнули — йдеться про мовлення. Однак зовсім не конче, аби така позаземна цивілізація мислила інакше, ніж ми, тобто, щоб історія наукового поступу надто відрізнялася від нашої. І в тих цивілізаціях найталановиті-іиі істоти теж мали б пройти довгий, тернистий шлях до більшого пізнання природи світу, виникнення всесвіту та періодичної системи хімічних елементів.

Коли так званий проект SETI або ж Search Extraterrestrial Intelligence витрачає неймовірні ресурси на прослуховування космосу з надією вловити сигнали життя з інших планет, до того ж, розумного життя, то навряд чи йдеться про щось таке маловірогідне як космічна випадковість на віддалі кількох мізерних світлових років від нашої зорі. Насправді ж, проект покликаний знайти підтвердження, що існування нашого людського роду є явищем характерним і визначальним для всього всесвіту.

Однак Існують також аргументи, що істоти, наділені універсальною свідомістю, живуть лише на нашій планеті. Навіть якщо й з'явилися десь на інших небесних тілах примітивні форми життя, не треба забувати: від моменту зародження життя на Землі і до тієї миті, як людський рід побачив світло дня, минуло чотири мільярди років, а чотири мільярди років — солідний вік для планети. Уже через один мільярд років сприятливі умови для життя на нашій планеті, ймовірно, зникнуть, земля втратить атмосферу, вода випарується.

Можливо, ми тут самотні. Та наразі не можемо виключати ймовірності, що цей всесвіт є пульсуючим джерелом, з якого народжуються живі душі у своїх найрізноманітніших зовнішніх проявах.

Дитиною я часто замислювався над тим, що хвилює мене й нині. Може, у всесвіті вирує життя, думав я. То була радісна, бентежна думка. Та нараз мене огортав зовсім інший настрій. Ану ж ми зовсім самотні, життя існує лише тут і більше ніде в усьому універсі. Ця думка також бентежила. І те, й інше свідчило, до якого незбагненного дива я маю причетність.

Автобус петляв долиною Гемседаль. Звісно, я знав, що невдовзі проїжджатиму повз те місце. Намагався внутрішньо підготуватися. Можливо, усі мої роздумування про всесвіт саме й були тією підготовкою. Пригадуєш — на паромному причалі біля Ревснеса... Ми розмовляли про приголомшливі речі, про те, що будь-які довільні події на нашій планеті підпорядковуються якомусь вищому порядку і сповнені вищого сенсу.

Хмари стеляться усе ще низько. Хоча, як відрізнити, де закінчується туман і починаються хмари? Густа пелена нависає десь за три метри від землі.

Знак інформує, що 52-га дорога через Гем-седальський перевал відкрита. Звісно, відкрита, надворі ж середина літа!

Ми довго їдемо правим берегом бурхливої річки, переповненої надміру рясними дощами останніх днів, а ще талими снігами, які цьогоріч пізно зійшли в горах. Проминаємо повну по вінця загату, вода переливається через греблю. Ось і пояснення, чому далі в долині така стрімка течія річки Гемсіль, а хвилі Тюрільфьорду заливають прибережні причали, — це ж бо один і той самий водний басейн.

Майже матеріальні повісма імли, збиті у врунисте клоччя, виснуть над долиною. Якісь метеорологічні витівки природи... Ось паволока знову гусне, видно саме тільки ложе долини, схили гір по обидва боки огорнулись товстою повстю туману.

Неймовірно, як виразно і сфокусовано я можу бачити своїм внутрішнім зором історію всесвіту та його географію, сприймаючи водночас зовнішній світ наче паралельно. До того ж, я дозволяю собі мати певні судження про те, як і чому з'явилися схожі на мене істоти.

"Всесвіт не виношував життя у своєму лоні, і біосфера не виношувала у своєму лоні людину. Наш виграшний лот випав так само випадково, як на гральному столі казино в Монте Карло".

Однак спокусливо спробувати таки постфактум затрубити у фанфари Жака Моно, який тяжів до спрощеного бачення світу, затрубити хоча б лише задля того, аби послухати, мелодійно чи фальшиво вони звучать: всесвіт виношував життя у своєму лоні й усвідомлював самого себе.

Як на мене, звучить не так уже й погано. Принаймні не тотально суперечить моїй інтуїції, якщо вона, на загал, має хоч якесь значення. Цей всесвіт свідомий себе, тобто, усвідомлює самого себе. Такий очевидний, однак приголомшливий факт не годиться віддавати цілком і повністю на поталу езотеричним тлумаченням.

Бо це вже вищий рівень, міркую я собі, доки автобус вибирається на перевал. Щоб не сказати, найвищий рівень, на якому беруть до уваги лише наукову аргументацію. Можливо, свідомість "не мала" виникнути, можливо, й саме життя "не мало" виникнути. Так аргументував Моно. Та, можливо, й цього всесвіту "не мало" бути...

Якби всесвіт від першої миті свого існування мав трішечки іншу природу, ніж має фактично, він розвалився б за якісь мільйонні частки секунди після свого народження. Навіть мікроскопічні відмінності у його властивостях, які Моно назвав "первинними принципами", з невмолимою неминучістю призвели би до того, що всесвіт так ніколи б і не виник. Ось лише декілька прикладів. Якби універс від першого моменту мав на крихту більшу позитивну масу, аніж негативну, він знищив би сам себе за мить після "великого вибуху". Якби потуга ядра виявилася трохи слабшою, всесвіт складався б винятково з водню, а якби трохи сильнішою, водню не було би зовсім. Прикладів можна навести безліч. Стівен Гокінґ* висловився одного разу так: Шансів, що після Великого Вибуху такий всесвіт, як наш, ніколи не постане, було тьма-тьменна.

Те, що виник вічний всесвіт, є не меншою випадковістю, ніж поява життя та свідомості. Отже, і "первинні принципи" Моно випали випадково, наче на гральному столі казино в Монте Карло. Чи, може, ми все-таки маємо право дозволити собі пофантазувати про "щось" "позаду" чи "попереду" того часу й простору, які постали внаслідок "великого вибуху"? Не існує переконливих

'сучасний британський фізик-теоретик, астрофізик та математик.

наукових доказів, які б цілковито заперечували існування "чогось", "що" "виношувало б у своєму лоні" наш всесвіт.

Аби всесвіт спромігся витворити свідомість про самого себе, свою неповторну красу і закономірність, необхідним було дотримання цілого ряду критеріїв — ще до перших мікросекунд після "великого вибуху". Отаким-то є наш всесвіт. І з цим треба рахуватися!

Таке моє переконання. Багато моїх колег вважатимуть, певно, що я глету нісенітниці. Пинай-мні мої міркування виходять далеко поза рамки природничих наук. Та саме це я називаю інтуїцією.

Річка в'ється ліворуч від дороги, якийсь час ми їдемо почерез луги та рідкі гайочки, перш ніж знову спускаємося до берега ріки. А тоді починається стрімкий узвіз до Б'єберґа Ф'єльстове. Я бачу запаморочливий підвісний міст над рікою. Ми десь на висоті 700 метрів над рівнем моря. Обидва береги поросли густим березняком.

Туман дедалі густішає, однак я бачу засніжені схили гір ліворуч і кілька літніх хатинок праворуч, гадаю, це вже останні перед виїздом на високогірне плато, де заборонено забудову.

Ми наближаємося до Старечого озера на перевалі, на межі фюльків. Я вперше тут відтоді, та я загартувався...Тішуся, що не подорожую власним авто. Відводжу погляд від озера праворуч за рухом автобуса, кидаю оком на годинника. 14.20. Нічого такого я собі не планував, однак у моєму наплічнику лежить напівпорожня пляшка горілки. Я крадькома виймвю її, відгвинчую кришечку І роблю чималий ковток. Здається, ніхто з пасажирів нічого не помітив. Понад тридцять років тому і все ж так недавно. То була незбагнена загадка... Я маю на увазі оту з шаллю.

Дорога звернула вниз, до Вестланну. Коли ми проминаємо перший карколомний закрут над урвищем, годинник показує 14.29. Я відпиваю ще коаток з пляшки. У мене дивне відчуття, ніби все, про що я думаю, якимось чином пов'язане з тодішніми подіями. Ми намагалися поспати кілька годин там, на Ревснесі, та лежали натомість із заплющеними очима і базікали.

Ми ще їдемо якийсь час уздовж стрімкої течи ріки, що біжить донизу, в Лердаль, однак від Бур-ґюнна, поблизу старовинної дерев'яної церкви, дорога ховається в тунелях. Повстяні віхтики хмаровиння, схожі на невагомих ягнят, де-не-де зависають над долиною. Автобус в'їжджає у містечко Лердаль.