Замок в Піренеях - Сторінка 26

Постривай...

Нині я напевно знаю, що "літня жінка з рожевою шаллю" була саме тією, яка загинула під Нашими колесами, а тоді прийшла до нас з потойбіччя. Прийшла, щоб розрадити! Вона усміхалася; Не заходитиму надто далеко і не наполягатиму ніби та усмішка була теплою, бо поняття "тепло" і "холод" більше пов'язуються з нашим фізичним станом, однак була вона приязною, грайливою лукавою, шельмуватою. Ні, манливою, Стейііе! Ходіть зі мною, ходімо, ходімо..., — наче промовляла вона. Атоді враз обриси її постаті розсоталися у повітрі, і жінка зникла.

Ти вклякнув на каменисту стежку, затулив обличчя долонями і заплакав. Ти відводив від мене очі, я ж обійняла тебе за плечі й колисала.

— Стейне, — озвалася я, — її вже немає...

Але ти й далі схлипував. Я й сама похолола від страху, бо тоді у щось подібне ще не вірила; твоя слабкість певним чином мені допомогла — було кого заспокоювати.

Зненацька ти підхопився на ноги і стрімголов кинувся бігти вниз, у долину. Ти біг так, ніби йшлося про життя і смерть; я намагалася не відставати. Не можна було відпускати тебе. Невдовзі ми вже йшли поряд, а згодом завели розмову про те, що пережили. Ми були збудженими до краю.

Ми ще не почали вибудовувати наші позиції. Ми випитували одне в одного подробиці і деталі, перебирали кожну дрібничку, зважували "за" і "проти". У своїх міркуваннях обоє сходилися до того, що з'ява в березовому гайку була тією самою жінкою, яку ми бачили на Гемседальському перевалі і яку — я була цього цілком певна, ані тіні сум-

ЗАМОК У ПІРЕНЕЯХ

ніву в мене не зоставалося — збили на смерть, хоча ти палко це заперечував, наводив аргументи, що вона не тільки вижила, але й чудово почувається.

— Як вона вистежила нас? — налякано запитував ти.

Ти боявся, що вона усе ще переслідує нас. Припускав, що вона оселилася в готелі і що ми можемо зустрітися на вечері. Отак своїм страхам ти шукав матеріалістичне пояснення. У мене ж поступово вироблялася інша позиція, відмінна від твоєї. Я не вірила, що жінка оселилася в готелі і що ми побачимося з нею під час вечері. "Вона мертва, Стейне, — казала я. Ти зміряв мене поглядом, а я вела далі: — Можливо, вона зовсім не стежила за нами, можливо, вона прийшла до нас. Зі світу по той бік, Стейне". Ти не зводив з мене погляду, але в ньому не було впевненості. Було безсилля...

Так, безсилля. Бо я збагнув, що ми починаємо віддалятися одне від одного. Ні тоді, ні тепер я не вірю, що померлі можуть приходити до нас чи що вони взагалі десь Існують. У це вірила ти, 1 нині я спроможний віддати належне твоїй концепції, бо, попри все, тридцять років не минули Для мене безслідно. Але ти маєш рацію, тоді я на таке не був здатний.

Розповідай далі. Як на мене, ти до останньої коми вірна нашій історії.

Проходивши увесь ранок туди й сюди тісним простором на дев'ять квадратних метрів, я відчув, як у мені поступово набухають тривога й неспокій. Конче треба чимось зайнятися. Уже дванадцята, і я прийняв рішення.

Дописуй свою розповідь. Я вже здогадуюся як розвиватимуться події далі. Ми вели непримиренні суперечки напередодні нашого розриву, а тоді ти повернулася до Берґена. Я відповім тобі ще перш ніж збіжить день, обіцяю.

На Ф'єльстьолені ми домовилися якнайдалі відсунути момент з'ясування та витлумачення того, що відбулося. Наступного дня нас чекала довга дорога додому, переїзд через перевал, який розмежовував два фюльки — Соґн і Фьорди та Бюскерюд. То чому б не вдовольнитися тим часом взаємною згодою і спільним баченням подій, доки вони ще свіжі в пам'яті?

Отож я сиділа навпочіпки і гладила рожеві дзвоники наперстянки — тут причин для суперечки не виникало. Ти підійшов до мене ззаду, спершу погладив волосся, потім сів долі і теж торкнувся квітів. Не пригадую достеменно, чи почули ми якісь звуки з протилежного боку дороги, однак щось змусило нас рвучко озирнутися. Тієї ж миті між стовбурами беріз вималювалася жіноча постать; з рожевою шаллю на плечах, вона стояла в моху схожа на "брусничну жінку з казки". То були мої слова. То я назвала її "брусничною жінкою", ім'я стало нам красномовною підмогою, вербальною рятівною кладкою для двох душ. Упродовж багатьох днів ми не боялися згадок про Брусничну Жінку, і, як видно, не боїмося й тепер,

через тридцять з гаком років. Тоді, звісно, важко було так невимушено, як нині, розмовляти про примару чи про дух, чи про з'яву з того світу. То була середина сімдесятих, я точно пам'ятаю час, бо лише за кілька днів перед тим було знайдено мертвою у в'язничній камері Штамгайма Ульрі-ку Майнгоф, того ж 1976 року вийшли такі норвезькі романи, як Вигнання Єнні Туріль Брекке, Це здавайся Тура Обрестада, Поринь у свій час Сіґюрда Евенсму, Залізний хрест Юна Міхелета, Військовий похід Карстена Альнеса та Граффіті Ули Бауера. Тоді дехто казав, що ми живемо в переломний момент, прямуємо до нової ери, стоїмо на порозі "епохи Продавця води".

Зі своєї матеріалістичної позиції, що докорінно суперечила моїй спіритуалістичній орієнтації, яка тоді ще перебувала в зародковому стані, ти — у гарячкових пошуках прощення — висунув потішну теорію. Отож ми дійшли згоди, що Бруснична Жінка і жінка, котру ми бачили на перевалі — одна і та ж людина. Натхненний своєю теорією, ти сказав: "Уяви, наче це фільм або кримінальний роман!" Мене дуже зацікавило, до чого ж ти ведеш... А ти продовжував: "У березовому гаю ми могли зустріли близнючку тієї жінки..."

Гм, якщо так, то, можливо, Ісус лише тому зумів пройти по воді, що Генісаретське озеро вкрилося кригою!

Проходячи повз те місце по дорозі до готелю, ми трималися за руки; крокували швидко, але умовилися не піддаватись паніці. Обоє були однаково налякані. Слава Богу, ти не кинувся бігти, але за це поплатилася я, бо ти так сильно стискав мої пальці, що довго ще потому мене боліла рука. Пам'ятаю вино, яке ми пили до вечері. Нам конче треба було випити. Ми видудлили повну пляшку, довелося замовити ще пів. А ще я пригадую, що ледве тримала склянку, бо ти вичавив геть усю силу з руки.

Пам'ятаю ніч, Стейне. Того разу вже я намагалася тебе звабити. Я була дуже відвертою. Думала, що маю лише цей єдиний шанс: якщо не пощастить, ми вже ніколи більше не знайдемо дороги одне до одного. Я зваблювала тебе за всіма правилами мистецтва спокушання. Якби це відбувалося на кілька годин раніше, ти, напевно, піддався би чарам і захмелів від жаги. Однак я не зуміла розбурхати твої почуття. Тобі й самому було прикро на душі від власної незворушності, тебе, вочевидь, також не покидали думки, як воно буде далі, до того ж, ти пополі упився до чортиків. Після обіду та кальвадосу ми прихопили з собою до номера пляшку білого вина, я його навіть не пригубила. Пам'ятаєш, чим усе скінчилося? А скінчилося тим, що ти ліг у ліжко головою у ноги, а я — на подушки, мої ступні сягали твого обличчя. Раз я навіть спробувала погладити тебе ногою по щоці, але ти відсунувся убік — не те, щоб грубо й роздратовано, але рішуче. Ще довго ніхто з нас не спав, ми просто лежали, і кожен знав, що інший не спить, але щосили вдавали, ніби бачимо десятий сон. Зрештою, таки посігули, принаймні ти, після такої кількості випитого важко було не заснути.

Я гірко каялася, що не віддалася тобі у віль-щанику ще до зустрічі з Брусничною Жінкою. Я знала, що нам, мабуть, не бути вже разом, я вже тужила за тобою.

Туга за коханим, з яким лежиш в одному ліжку, значно пекучіша, ніж тоді, коли двоє сердець розділяють континенти.

Казка скінчилася. Ми вели дружню розмову, пливучи фьордом. Пили каву й ласували лефсе, картопляними млинцями. З порому Несьой зійшли в Геллі, з лижами на плечах та наплічниках за спиною; авто стояло там, де ми його й покинули, якесь таке самотнє, ніби сумувало за нами. Бідолашні фари і переднє крило, подумала я, а може, й сказала вголос. Ти теж бовкнув щось з чорного гумору. Навзаєм... А тоді ми поїхали.

Що хотіли ми з'ясувати там, на перевалі? Що недогледіли тоді? Чи ретельно шукали слідів крові? Останків і волосся?

Розмовляли ми, власне, не тільки про це. Зважаючи на обставини, поїздка додому все ж була приємною. Можливо, тому, що усвідомлювали —це наша остання автомобільна мандрівка. Ми вже почали ставитись одне до одного з певною відстороненою турботою. Про повернення до любовного гніздечка, невимушене і жадане, немов нічого й не сталося, не могло бути й мови. Ми поводилися, наче друзі, ввічливо й прихильно.

Спершу ми переправилися поромом через фьорд, потім доїхали до Лердаля, річки та старовинної церкви. Мені знову аж перехопило горло, коли ми проминали закрут і прірву, де я тиждеіц тому злякалася, що ти хочеш убити мене або ^ накласти на себе руки. Ти зняв праву руку з керм;, і обійняв мої плечі. Твій мимовільний порив зі. грів мене. А тоді ми вибралися на перевал...

Я прямую зараз у зворотному напрямку. На цю мить я в Ґулі, сиджу в готелі Перс, тут є мережа. Я прочитав твого останнього е-мейла, відповідь відішлю звідси за мить.

Однак почуваюся незатишно, бо я не готельний постоялець, лише випадковий подорожній. Боюся, ось-ось мене ввічливо попросять забратися геть. Колись крадькома пробиралися до готелю, щоб скористатися туалетом, а нині — щоб залізти в Інтернет.

Я не міг опиратися самому собі, мусив знову опинитися в горах. Але ти пиши далі. Маєш чотири або й п'ять годин, перш ніж я знову знайду мережу, у нашому готелі. Саме туди я прямую. Я повідомив про своє прибуття, а мені сказали, що сезон вже завершується, тож, ймовірно, буду ночувати сам-один на весь готель.

Ти їдеш до Ф'єрланна, Стейне? Помахаємо одне одному в Гемседалі... Десь там ми розминемося, між нами проляже відстань на один метр, а може, на один людський вік...

...Ми бачимо перед собою блискучу холодну поверхню Старечого озера, я помічаю, як знову тремна кермі твої руки, а нога — на педалі газу. Ось

ТЯТ^ІК-Р там. Ти з'їжджаєш на узбіччя і зупиняєшся В->лс

Ми обоє виходимо з червоного фольксвагена-С^учка". Ми й далі дуже ніжні одне з одним, туск, гіркота, розкаяння від скоєного шматує останні ниточки кохання між нами. Ти викрикуєш якусь лайку, брудну і бридку. Я й не підозрювала, що ти знаєш такі слова. Я ж просто плачу.

Від рожевої шалі ані сліду. Ми бредемо понад озером, і, хоч те, що шукаємо, мало би кидатися у вічі, ніде не знаходимо.