Замок в Піренеях - Сторінка 27

Невже хтось знайшов шаль і прихопив з собою? А може, її віднесло кудись негодою та вітром?

Вже не пригадую, що відчули, полегшу чи розчарування, знайшовши іще кілька уламків від фари. Отож нам нічого не привиділося... Тут ми ваїхали на людину, гнали ж несамовито. Інших слідів немає. Жодних слідів крові, великого каменя чи земляного насипу, що міг би спричинити такий удар при зіткненні.

Ми знову сіли в авто і поїхали далі. Ти звернув увагу на потішну засніжену вершину, схожу на цукрову голову, на протилежному краю озера, так ніби це мало щось спільного з таємничою пригодою, що спіткала нас.

Доки їхали вниз через Гемседаль, тільки й балакали про ту пригоду. Здається, ти перший завів Розмову, саме у тому місці, де ми звернули з шосе, Де я піддалась на твої умовляння, бо був ти невідпорним спокусником. Зараз нікому з нас навіть На гаДку не спало б коментувати оту ескападу.

Ми укладаємо угоду: можемо скільки завго-обговорювати фатальний випадок аж до само'і'0 дому, але від того моменту, як опинимося у Сі!о° єму помешканні на Крінґшьо, назавжди заіір()~ ваджується сувора заборона на всі розмови цр~ те, що трапилося на перевалі, — і між собою, ; сторонніми. Так і вчинили по приїзді до Осло, тієї миті все, що відбувалося біля Старечого озе_ ра, майже ніколи не згадувалося інакше, як тс я. першою своїми е-мейлами розірвала давній пакт Не думаю, що, порушивши обітницю, спровокую нові нещастя. Сподіваюся, навпаки... Тому й пишу.

Рожева шаль більше не валялася на березі оае-ра, воно й було б дивно — скільки часу минуло. Тепер ми переконалися у цьому на власні очі, і я відчула мимовільне розчарування, бо якби ми знайшли шаль, хай навіть пошматовану на клоччя звіриною, вона б стала доказом, що жінка в березовому гаю не була живою людиною з плоті та крові, а духом, що явився нам. А так ми змушені були припускати існування двох шалей, одна з яких належала жертві, а інша — усе ще лежала на плечах Брусничної Жінки.

Про жахливе нещастя ніколи не згадувалося в новинах, тож ми зійшлися на тому, що, мабугь, таки водій білого фургона заопікувався дамою з шаллю, не могли тільки дійти спільної думки, у якому стані він її знайшов. Зустріч з жінкою на горі, у березовому гаю, засвідчила тобі, що після наїзду вона відбулася легким переляком, мені

щось цілком протилежне, я не сумнівалася у п * гибелі— Не сумнівалася, що то була з'ява з потой-3£ чя Стейне! Ти вважав, що жінка, ймовірно, від-

зу підвелася, а потім просто зупинила автофур-Придумав собі, що їй треба було повернутися в рем'седаль і що вона була якимсь чином пов'язана з тим іноземним трейлером. Такий розв'язок загадки міг би стати достовірним поясненням, чому ми нічого не чули в новинах про нещасний випадок на трасі тієї літньої ночі. Я, зі свого боку, не мала й крихти сумніву, що жінка з рожевою шаллю, коли ЇЇ заносили до фургону, була або важко поранена, або мертва. Парадоксально, але ми не суперечили одне одному, стверджуючи, що за тиждень після пригоди жінка жила. Ось тільки ти бачив її серед живих, а я — у зовсім іншому вимірі.

Ми дискутували про часові рамки події. Якщо авто ледь зачепило жінку, то чи не поквапилися ми з висновками, прив'язуючи її до білого автофургона, з яким розминулися на кілька хвилин пізніше? — запитав ти. Може, вона просто пішла собі далі. Чому б це водій фургону мав повідомляти поліцію про жінку середнього віку, котра чимчикувала через перевал узбіччям 52-го шосе?

Я заперечила: Але ж ми й духу її не бачили, вона немов розчинилася в повітрі. І навіть якщо ми тільки зачепили її, жінка неодмінно би обурилась і перше, що мала би зробити, добравшись До людського житла, зателефонувати до поліції та повідомити, що ледь не загинула під колесами червоного фольксвагена з лижами на даху.

Ти слухав мене, стискаючи кермо міцнішЄ) Н| тоді, як ми прямували до Вестланна, рішуче ц0 хитав головою, ти мав свої аргументи: Вона не м0 гла піти в поліцію з якихось своїх причин. Бо щ0 вона робила в горах посеред ночі? Горами не мандрують у такий час доби, та й де ти бачила, аби хтось виходив просто собі провітритись за багато кілометрів від найближчих дачних будиночків чи людських обійсть. Звісно, можна опинитися в горах уночі, бо о цій порі року ночі світлі та й не надто холодно надворі, але ж тільки за крайньої потреби, тобто, маючи перед собою якусь конкретну мету або ж шукаючи втечі чи сховку від чогось.

Я не втручалася у твій монолог. Тепер ти задавав тон розмови. Лише запитала: То від чого ж вона втікала?

Хвилин чотири або й п'ять ти їхав мовчки. Ми спілкувалися вже зовсім по-іншому, немов чужі. Ми вже не були закоханою парою. Не базікали без ута-ву, не сміялися. Однак залишалися привітними та уважними. Ми не бажали зла одне одному зокрема, та вже не вміли дарувати щастя нам обом разом.

— Від кого чи від чого можна втікати? — запитала я знову.

Від водія трейлера, відказав ти. Щось там трапилося, і вона подалася в гори. Може, їй знайома ця місцевість — не такий вже й подвиг подолати пішки саме цей перевал — відтинок між спусками на схід та на захід зовсім короткий, схили з обох боків ледь не підпирають одне одного; лише Старече озеро розділяє дві долини.

-Ги глянув на мене, ніби шукаючи підтрим-для подальшої дискусії. Хтозна, вів ти далі, можливо, вона й сама втікала з місця злочину, скажімо, з місця, де скоїла жорстоке вбивство, за-катрУпИЛа чолов1ка> який довгі роки знущався з нЄї; і покинула його мертвого в кабіні трейлера з іноземними номерами. Людина, яка й сама має рнльце в пушку, не побіжить скаржитися в поліцію, що її ледь не збило авто.

Я була вражена твоєю вигадливістю і про всяк випадок затулила рота долонею, щоб ти не ПОМІТИВ, як я сміюся. Але ти помітив: "Забудь! Усе не так. Це вона водій трейлера. У кабіні вантажівки нікого не було, коли ми проїжджали повз автостоянку. Отож саме її ми побачили трохи згодом на узбіччі шосе; було прохолодно, вона накинула на плечі шаль. Жінка відвернула від нас обличчя, не хотіла, щоб її запам'ятали, бо мала зустрітися з водієм білого автофургону далі від сторонніх очей. Вони умовилися про зустріч на перевалі, аби передати щось неймовірно цінне. Декілька кілограмів білого порошку, скажімо, або всього лиш кілька банкнот, або гроші за порошок — чом би й ні? А може, щось, якийсь чималий вантаж, мали скинути там з літака? За таких обставин не кидаються без потреби до місцевих мешканців чи поліції. А ось затаїти думки про помсту людина, яку збив на Дорозі червоний фольксваген, цілком може. Прочесавши дороги, не важко було й через тиждень знайти нашого "жучка" в Геллі. Отож ми подалися на льодовик, заховалися в тамтешньому готелі, в закамарку, де немає жодного автомобільного сполучення (трейлер принаймні туди ніяк не діс_ танеться), а вона вистежила нас. Щоб покарати.. Для початку настрахати своєю безглуздою витівкою. Та що там витівка! Якщо не бракує фантазії можна знайти чимало способів позбавити людину душевного спокою на все життя. Ти теж так вмієш у якомусь зі своїх листів до мене написала про одного арабського чарівника, який наклав закляття на одружену пару, і вони розлучилися..."

Останні слова переповнили чашу, я вже не приховувала, що потішаюся з твоєї балаканини. Я поклала руку тобі на ногу — ти наче не мав нічого супроти цього, я ж відчувала, що це наші останні дотики, останні прояви фізичної ніжності — і мовила: "А шаль, Стейне! Якщо жінку не покалічило, чому вона, попри нічну прохолоду, скинула з себе чи загубила рожеву шаль?"

Не знаю, чи ти й сам надто вірив у свої примарні теорії. Хоч казав, що просто намагався думати раціонально. Маєш право, Стейне! Однак особливість Брусничної Жінки полягає не лише в тому, що вона неймовірно схожа на ту, яку ми збили при дорозі, а в її появі, у тому, як вона з'явилася край березового гаю, доки ми милувалися кущем наперстянки — ті ніжно-рожеві дзвоники були такі череватенькі й надзвичайно життєрадісні — і як потім так само несподівано пропала. Тоді — маю на увазі, сидячи в авто по дорозі додому, усю дорогу до Ґуля, Несбюена і далі до Крьодерена, Сокни, Гьонефосса та Соллігьоґди — я вже заходилася розвивати своє містичне бачення подій навколо нас, ти ж принаймні уважно слухав, не лише з причини постсимбіотичної люб'язності, з якою ставляться до душевнохворих. Усе дуже яскраво стояло ще перед очима, а ти ніяк не міг позбиратися докупи в своїй розгубленості. Я й словом не обмовилася про поцуплену з більярдної кімнати книжку, яку щоранку читала по годинці, доки ти спав. Хіба не дивно, що ми знайшли ту книжку незадовго до зустрічі з Брусничною Жінкою?

Поступово я почала розуміти: зустріч з Брусничною Жінкою можна трактувати як знакову. Нам, що однаково палко любили життя і впадали в безмежний відчай від того, що одного дня усе, геть усе, безслідно мине, раптом було дано знак, що ми лише проїздом на цьому світі і що наші душі продовжать своє існування в іншому. Бруснична Жінка всміхалася усмішкою Мони Лізи, лукаво й загадково. Ходімо! Ми долучилися до великого дару. Ще й сьогодні, коли оце пишу тобі, мені б так хотілося поділитись з тобою цим тріумфом. Ніколи не пізно...

Полегша була ще й в іншому. Жінка з рожевою шаллю більше не страждала. Чи не применшувало це трохи нашу вину? Ми урвали її земне існування, убили її тіло — неважливо, коли саме це сталося —відразу чи збігло кілька днів — і думка про це жахала; однак своєю з'явою Бруснична Жінка засвідчила, що вона лише перейшла в інший вимір. Хіба не тому вона показалася нам? Щоб простити і дати нову наснагу до життя! Вона промовила до мене:

"Ги є тим, чим я була, а я е тим, чим ти сша неш". Не бійся, цим самим сказала вона. На тебе чекає те, що й мене. Ти ніколи не помреш... дЛя тебе вона теж мала слова розради: "Тебе слід сіуДо би покарати за перевищення швидкості, хлоп_ чику". З її погляду, тобто, з її нового погляду, твій вчинок був переступом, не важчим за водійську неуважність — з кожним може трапитися у цьому багні, яке називається життям і в якому всі ми борсаємося. Отож те, що сталося — цілковита дрібниця,'бо наша тілесна оболонка крихка і невічна, а потойбічне життя чистіше і стабільніше.

Отак, різними словами, вона сказала нам, по суті, одне і те ж саме.

Не встигли ми й до тями прийти, як знову опинилися вдома, а там вже діяла заборона на будь-які балачки про те, що трапилося.