Замок в Піренеях - Сторінка 28

Однак душевна травма давалася взнаки, гнітило відчуття провини і сорому, проймало раз у раз, досить нам було глянути одне на одного, готуючи яєчню чи наливаючи до філіжанки каву або чай.

Однак я дійшла висновку, що першопричиною нашого розлучення став таки не сором. З соромом ми якось би собі порадили. Здається, ми навіть мали намір піти до поліції і в усьому зізнатися. Так просто, Стейне! Прагнули спокутувати вину і ганьбу, які пригинали нас додолу, хоч ми й підставляли одне одному плече.

Ти ж, напевно, не забув, що ми зробили, перш ніж остаточно покласти всьому край. Ми таки зателефонували, врешті-решт, до поліції, анонімно, ясна річ— Поцікавилися, чи не було наїзду або ж дорожнього випадку на межі фюльків у горах тієї ночі, коли ми там проїжджали. Сказали, що, можливо, стали свідками пригоди. У поліції записали названі координати і час, ми мали згодом зателефонувати, самі, бо наполягли на власній анонімності. Вичекали два чи три дні, а тоді поліція нас запевнила, що жодних повідомлень про нещасний випадок не надходило ані тієї, ані будь-якої іншої ночі на тому відтинкУ шляху, бо дорога на перевалі не характерна для гір, дуже пряма і з доброю видимістю.

Несподівано ми постали перед фактом, що на гірській дорозі не виявлено жодних слідів злочину. Усе це огортало подію ще містичнішим флером, нерозв'язаною залишалася й кримінальна загадка. Нас же було двоє, і ми обоє знали, що наїхали на жінку. У такому випадку хтось інший — не поліція і не владні інстанції — мали подбати про її рештки. А я з часом цілком упевнилася, що ми мали контакт з духом жінки, яка перейшла в кращий світ.

Ось де саме проліг глибокий розкол між нами. Після пережитого я зробила інші висновки, ніж ти. Тому й не змогли ми більше бути разом. Я відразу зацікавилася містичною філософією, недаремно ж поцупила оту книжку з більярдної кімнати. Коли томик потрапив тобі на очі, я злякалася, що ти пожбуриш ним у мене. Згодом я зачитувалася Біблією, і сьогодні вважаю себе християнкою.

Воскреслий Христос з'явився перед учнями. Як на мене, його явлення мало багато спільного зі з'явою Брусничної Жінки. Про це ми теж розмовляли. Та все ж моя віра противилася тому, щ0 спершу Ісус помер, а потім його мертве тіло ожило, тому я не визнаю церковної догми про "воскресіння плоті" і не поділяю архаїчних уявлень про могили, які відкриються у Судний День. Я вірю у воскресіння Духа. Мені ближчий апостол Павло, який каже, що після фізичної смерті ми воскреснемо в "духовному тілі" у цілком іншому вимірі, відмінному від того світу, у якому живемо тут і зараз.

Я відкрила синтез між християнством і раціональною в моїх очах вірою у безсмертність душі. Хоча, як на мене, йдеться не про саму лише віру. Я бачила явлення жінки, яка загинула з нашої вини, так само виразно, як, за словами перших проповідників християнства, учні Ісуса бачили його "воскресіння з мертвих". Як гадаєш, хіба Ісус не постав перед учнями, щоб явити їм своє милосердя, тобто дати віру й надію?

Або ж, кажучи словами апостола Павла: "Бо було звіщено, що Христос воскрес із мертвих, то як може хтось із вас казати, що немає воскресіння мертвих? Бо якщо мертві не воскресають, то й Христос не воскрес. Якщо Христос не воскрес, то наша вість марна, а ваша віра не має сенсу".

Я — та, що піддалася нападу розпачу і гірко ридала, усвідомлюючи свою належність до смертної природи, а потім подалася з тобою у нашому "жучку" у лижну мандрівку зализувати душевні рани на льодовику Юстедальсбреен; та, що побивалася з розпуки, знаючи, що ніколи не зуміє на-

Ііб

сититися білим світом, — нараз знайшла спасіння у вірі у вічне життя душі, віра примирила мене з думкою про смерть.

Уже на другий або третій день після повернен-з гір наше крихітне помешкання було завалене знижками й часописами, купленими чи позиченими, про феномени, які ти називаєш "надприродними". Ти, здається, навіть не спромігся зауважити, що я ще й Біблію читала. Оце й переповнило чашу. Ти не мав віри, яка могла би позмагатися з моїми новими поглядами, а мою переміну потрак-тував за зраду. Ми замкнулися кожен у своєму світі. Ти не захотів приєднатися до мене.

Усе було саме так і не навпаки. То не я не зуміла ужитися з твоїм атеїзмом. Я змогла би, направ-ду... Та я не бачила у собі сил довго миритися з твоїм упертим похитуванням голови, з твоїм цілковитим несприйняттям моїх нових переконань. Ти не відав вагань, лише чорне і біле — крапка... Ти не відав пощади, про толерантність і не йшлося. Мені було так боляче, що я сіла у вечірній потяг до Бергена...

А через тридцять з гаком років до цієї історії додалася ще одна глава. Ти вийшов на терасу з філіжанкою кави в руках, а там — я. Тієї ж миті я наче побачила себе твоїми очима, і мене охопило тривожне передчуття.

А тепер проведімо удвох останній уявний експеримент. Мені це важливо, бо такий експеримент є для мене водночас вираженням пекучих сумнівів, які останнім часом надто докучають. Так, Стейне, я теж, буває, сумніваюся.

Згадай, як ми їхали тоді через перевал, спробуй уявити, ніби на капоті нашого авта почеплена кінокамера. Якби ми зняли увесь шлях аж до самого зіткнення, чи абсолютно певен ти, що камера зафіксувала б на плівці жінку з шаллю?

Мабуть, ти зараз вважаєш, що я висловлююся щонайменше дивно. Я й справді пишу про дивовижні речі...

Та, котру ми назвали Брусничною Жінкою, була з'явою з потойбіччя. Як уже мовилося, я зовсім не певна, чи змогли б ми її сфотографувати або записати її слова на диктофон. Вона була духом, який явився двом живим людям з плоті та крові. Тому помилково казати, ніби вона "матеріалізувалася". Ми ж почули не одне і те ж. Вона принесла кожному з нас окреме послання. Надто вже різнилися між собою фрази, хоча сенс у них був майже однаковий.

З літератури я довідалась про багатьох людей, які зазнали чогось схожого. Дозволь лише наголосити на одному важливому моменті. Духи, звісно, не пов'язані путами часу та простору тут, унизу, у нашому чотиривимірному — щоб не сказати, чотирикутному — бутті. Що ж їх пов'язує? Зовсім невідомо — з нашого кута зору, з нашого гріховно-плотського закутка цієї містерії, — чи Бруснична Жінка уже покинула реальний світ, чи все ще тут. А що, як вона хотіла про щось попередити, а що, як вона і досі перебуває серед нас...

Але ж ми наїхали на неї, неодмінно подумаєш ти, читаючи мої рядки, та й я весь час наполягала, що жінка загинула ще тоді, на місці, або ж упродовж кількох наступних днів. Саме про це я й запитую, Стейне. Саме це не дає мені спокою, змушує сумніватися. Чи не була, можливо, пригода біля гірського озера засторогою перед чимось? Я маю на увазі, перед чимось, що має ще трапитися?

Але як тоді бути з розбитою фарою? Ми відчули, як шарпнулися, напнувшись, паски безпеки. Шарпнулися, але не надто сильно, до того ж, повз нас щось майнуло. Не хочу сіяти сумніви, однак, те, що майнуло, могло бути й духом.

Ще тоді я подумала, надто вже незначних пошкоджень зазнало наше авто, зважаючи на обставини. Удар тебе не зупинив, ти просто поїхав далі. Хіба таке було б можливим, якби ми наїхали на оленя чи лося?

Невдовзі ми повернулися і знайшли шаль. Твоя правда, я погоджуюсь з тобою,'що все відбувалося дуже давно, і сьогодні ні в чому не можна мати цілковитої певності. Ще й поліція авторитетно заявила, що ніякого нещасного випадку на тому відтинку шляху не зафіксовано.

Лише задля того, аби впевнитися, що всі можливості вичерпано, я, насамкінець, припускаю, що Бруснична Жінка являлася нам аж тричі. Уперше на узбіччі дороги в Гемседалі, потім — поблизу гірського озера, а втретє — край березового гаю позаду старого дерев'яного готелю. Що ти на це скажеш, Стейне?

Більше вона ніколи нам не з'являлася, ні тобі ані мені. Це було перше, чим ми поцікавилися одне в одного, залишившись врешті наодинці. Вона приходила лише до нас двох укупі. Інших свідків її існування, вочевидь, немає.

Сподіваюся тепер лишень на те, що мій підсумок тодішніх подій не підірве твій душевний СПОКІЙ. Боюся, аби ти знову не надумав розірвати стосунки між нами через кардинальні розбіжності в поглядах. Мабуть, ти й досі вважаєш мене несповна розуму. Та я знаю, у тобі є потуга, аби відважитись на відвертіше тлумачення тієї загадкової містерії, хоча з плином часу ми зробили дуже різні висновки. Пригадую наші розмови першої доби після випадку, пригадую дорогу додому, до Осло. Загромаджувати помешкання усіма тими книжками я почала тоді, коли відчула, як наглухо ти замкнувся у собі. А тепер, через тридцять років, ти ще й пишеш, що боявся мене...

Але не ставмо на цьому крапку в нашій дискусії. Ми обоє якось були печерними людьми, не треба про це забувати. Побували у шкірі Homo erectus, Homo habilis i Australopitecus africanus, на планеті, де вирує життя, у неймовірно загадковому всесвіті. Я нічого з переліченого не заперечую.

Розгадка великої містерії, частинкою якої ми є, не конче повинна мати під собою фізичне або ж матеріальне підґрунтя. До того ж, можливо, ми —безсмертні душі, і саме це є нашою глибинною сутністю. А все інше — зорі та первісні панцирні жаби — у порівнянні з цим лише видима сухозло-тиця, полуда. Навіть саме сонце не спроможне на більше за жабу, і галактики не могутніші за вошу. Вони світитимуть на небі лише визначений їм час.

Ти не втомлювався нагадувати, що ми — нащадки жаб та плазунів. Та всупереч генетичній спорідненості між примітивними хордовими істотами і гомо сапієнс, людина, на мою думку, суттєво відрізняється від жаб. Ми можемо стати перед дзеркалом і зазирнути собі в очі, а очі, як відомо, дзеркало душі. Таким чином, ми є свідками таємниці власного існування. Один індійський мудрець сказав: атеїзм — це невіра у чудесність власної душі.

Тут, на цьому світі, ми і тіло, і душа водночас. Однак ми можемо пережити у собі жаб. Бруснична Жінка вже не мала тілесної оболонки, вона була дивом понад нашим світом. Мені б хотілося, щоб ти одного чудового дня осягнув божественну містерію, вість про яку вона нам принесла.

З легким усміхом я згадую, як ми знову і знову, майже ненаситно, уміли віддаватися одне одному. У моїй пам'яті збереглися окремі яскраві кадри з того останнього тижня у селищі над фьордом.