Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 42

Ваш син умисно перебільшив значення слів до безглуздя, закинувши мені злісні наміри і, на мою думку, ґрунтуючись на вашій кореспонденції. Вважатиму себе щасливим, якщо ви, Пульхеріє Олександрівно, будете спроможні переконати мене в протилежному і тим значною мірою заспокоїти. Скажіть же мені, в яких саме виразах виклали ви слова мої у вашому листі до Родіона Романовича.

— Я не пам´ятаю,— збилася Пульхерія Олександрівна,— я виклала так, як сама зрозуміла. Не знаю, як переказав вам Родя... Може, він щось і перебільшив.

— Без вашої намови він перебільшити не міг.

— Петре Петровичу,— з гідністю промовила Пульхерія Олександрівна,— доказом того, що ми з Дунею не сприйняли ваших слів як щось дуже погане, є те, що ми тут.

— Правильно, мамо! — схвально сказала Дуня.

— Виходить, я й тут винен! — образився Лужин.

— От ви, Петре Петровичу, все Родіона винуватите, а ви й самі про нього неправду написали у своєму листі,— додала, посміливішавши, Пульхерія Олександрівна.

— Я не пам´ятаю, щоб написав якусь там неправду.

— Ви написали,— різко промовив Раскольников,— не обертаючись до Лужина,— що я вчора віддав гроші не вдові роздавленого, як це справді було, а його дочці (якої до вчорашнього дня я ніколи не бачив). Ви написали це, щоб посварити мене з рідними, і для того додали, в мерзотних виразах, про поведінку дівчини, якої ви не знаєте. Все це плітка й підлота.

— Пробачте, добродію,— трясучись від злості, відповів Лужин,— у листі моєму я дуже багато писав про вас і про ваші вчинки виключно тому, що хотів виконати просьбу вашої сестриці і матері — описати їм, яким я вас знайшов і яке ви на мене справили враження. Щодо листа мого, то знайдіть хоч рядок неправди тобто що ви не витратили грошей і що в сімействі тому, хоча б і нещасному, немає недостойних осіб.

— А по-моєму, то ви, з усіма вашими чеснотами, не варті мізинця тієї нещасної дівчини, в яку ви кидаєте камінь.

— Отже, ви б зважилися ввести її в товариство вашої матері й сестри?

— Я це вже й зробив, коли хочете знати. Я посадив її сьогодні поруч з мамою і Дунею.

— Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна..

Дунечка почервоніла; Разуміхін нахмурив брови. Лужин уїдливо і зарозуміло осміхнувся.

— Самі бачите, Євдокіє Романівно,— сказав він,— чи можливе тут порозуміння? Сподіваюсь тепер, що питання це вичерпане і з´ясоване остаточно. Я ж залишаю вас, щоб не заважати дальшій приємності родинного побачення і передачі секретів (він підвівся з місця і взяв капелюх). Але, йдучи, дозволю собі висловити надію, що надалі мені не загрожуватиме можливість подібних зустрічей і, так би мовити, компромісів. А вас же особливо проситиму, вельмишановна Пульхеріє Олександрівно, подбати про це тим паче, що й лист мій був адресований вам, а не комусь іншому. Пульхерія Олександрівна трохи образилась.

— Щось ви вже зовсім нас під владу свою берете, Петре Петровичу. Дуня вам розповіла причину, чому ми не виконали вашого бажання: вона добрі наміри мала. Та й пишете ви мені, наче наказуєте. Невже ж нам кожне бажання ваше за наказ вважати? А я от вам скажу, що, навпаки, вам слід тепер з нами бути особливо делікатним і вибачливим, бо ми все кинули і, на вас звірившись, сюди приїхали, отже, і без того вже майже у вашій владі перебуваємо.

— Це не зовсім справедливо, Пульхеріє Олександрівно, і особливо тепер, коли вас повідомлено про ті три тисячі, які Марфа Петрівна відказала, і які, здається, дуже до речі, судячи з нового тону, яким заговорили ви зі мною,— додав він ущипливо.

— А взявши до уваги оці ваші слова, можна справді припустити, що ви розраховували на нашу безпорадність,— роздратовано сказала Дуня.

— Але тепер принаймні не можу на це розраховувати і особливо не бажав би перешкодити передачі секретних пропозицій Аркадія Івановича Свидригайлова, на що він уповноважив вашого братика і які, я бачу, мають для вас капітальне значення, а може, й вельми приємні.

— Ой Боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

Разуміхін не міг всидіти на стільці.

— І тобі не соромно тепер, сестро? — спитав Раскольников.

— Соромно, Родю,— сказала Дуня.— Петре Петровичу, ідіть геть звідси! — сполотнівши від гніву, звернулася вона до Лужина.

Петро Петрович, здається, зовсім не сподівався такого кінця. Він надто покладався на себе, на свою владу і на безпорадність своїх жертв. Не повірив і тепер. Він зблід, і губи його затрусились.

— Свдокіє Романівно, якщо я вийду тепер у ці двері, при такому напутті, то — зважте це — я вже не повернуся ніколи. Обміркуйте як слід! Моє слово тверде.

— Яке нахабство! — скрикнула Дуня, схоплюючись з місця,— та я й не хочу, щоб ви повертались!

— Як? Так он воно що-о! — закричав Лужин, який до останньої хвилини не міг повірити в таку розв´язку, а тому зовсім змішався,— так он що-о! А чи знаєте, ви, Свдокіє Романівно, що я міг би й протестувати.

— Яке право ви маєте так говорити з нею! — палко оступилася Пульхерія Олександрівна,— на якій підставі ви можете протестувати? І які це ваші права? Ну, чи віддам я вам, отакому, мою Дуню? Ідіть собі геть, залиште нас зовсім! Ми самі винні, що на таке недобре діло пішли, а найбільше я...

— Одначе ж, Пульхеріє Олександрівно,— гарячився розлютований Лужин,— подавши слово, якого тепер зрікаєтесь, ви зв´язали мене ним... і, нарешті... нарешті, я втягнений був, так би мовити, через те у витрати...

Ця остання претензія так відповідала вдачі Петра Петровича, що Раскольников, блідий від гніву і від зусиль стримати його, раптом не стримався і — зареготав. Але Пульхерія Олександрівна втратила терпець:

— У витрати? В які ж це витрати? Часом чи не про скриню нашу згадуєте? Та вам же її кондуктор задурно провіз. Господи, ми ж вас і зв´язали! Та схаменіться, Петре Петровичу, це ви нам руки і ноги зв´язали, а не ми вам!

— Годі, мамо, прошу тебе, годі! — благала Євдокія Романівна.— Петре Петровичу, зробіть ласку, ідіть собі!

— І піду, але одне тільки останнє слово! — сказав він, уже майже не володіючи собою,— ваша матуся, здається, зовсім забула, що я зважився вас узяти, так би мовити, після міського поговору, який поширився по всій окрузі відносно репутації вашої. Знехтувавши для вас громадську думку і знімаючи ганьбу з вас, я, звичайно, міг вельми й вельми сподіватись, що ви це оціните, і навіть зажадати від вас вдячності... І тільки тепер відкрились мені очі! Бачу сам, що, може, повівся вельми й вельми необачно, нехтуючи громадський голос.

— Та чи він при своєму розумі! — крикнув Разуміхін, схоплюючись з стільця і вже готовий кинутись на Лужина.

— Негідна ви і зла людина,— сказала Дуня.

— Ні слова! Ні жеста! — вигукнув Раскольников, удержуючи Разуміхіна, потім підійшов мало не впритул до Лужина:

— Прошу одразу ж вийти! — проказав він тихо і роздільно,— і жодного слова більше, бо...

Петро Петрович якусь мить дивився на нього з блідим і скривленим від злості обличчям, потім повернувся, вийшов, і вже, звичайно, мало хто ніс коли-небудь у серці своєму стільки злісної ненависті до когось, скільки цей добродій до Раскольникова. Його, і тільки його, він обвинувачував в усьому. Дивно, що, вже спускаючись сходами, він усе ще тішив себе надією, що, може, не все ще втрачено і, щодо самих дам, справа навіть "вельми й вельми" поправна.

III

Головне було в тому, що він, аж до останньої хвилини, ніяк не сподівався такої розв´язки. Він комизився до останнього, не припускаючи навіть можливості, що дві бідні й беззахисні жінки можуть вийти з-під його влади. Переконанню цьому великою мірою спричинилися пиха і той ступінь самовпевненості, який вірніше буде назвати самозакоханістю. Петро Петрович, пробившись з дуже маленьких людей, до хворобливості звик милуватись собою, високо цінив свій розум і здібності і навіть іноді, наодинці, милувався своїм обличчям у дзеркалі. Але більш за все на світі любив і цінив він, добуті працею і іншими засобами, свої гроші: вони рівняли його з усім, що було вище від нього.

Нагадуючи тепер з гіркотою Дуні про те, що він вирішив взяти її, незважаючи на поговір, Петро Петрович говорив зовсім щиро і навіть відчував глибоке обурення проти такої "чорної невдячності". А тим часом, сватаючи тоді Дуню, він цілком уже був переконаний в безглуздості всіх цих пліток, які сама Марфа Петрівна привселюдно спростувала, а все маленьке місто давно вже облишило, палко виправдуючи Дуню. Та він тепер і сам не зрікся б того, що все це знав уже й тоді. І проте він все— таки високо цінив свою рішимість піднести Дуню до себе і вважав це за подвиг. Говорячи про це зараз Дуні, він виказував свою таємну, виплека— ну ним думку, якою він уже не раз милувався, і зрозуміти не міг, як інші могли не милуватися його подвигом. Прибувши тоді з візитом до Раскольникова, він увійшов з почуттям благодійника, що готується пожати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І, вже звичайно, тепер, спускаючись сходами, він вважав себе в найвищій мірі зневаженим і невизнаним.

Дуня ж була йому просто необхідна, одмовитись від неї для нього було неможливо. Давно вже, кілька років, з насолодою мріяв він про одруження, але все призбирував гроші й чекав. Він із захопленням мріяв, у найбільшому секреті, про дівчину благонравну і бідну (неодмінно бідну), дуже молоденьку, дуже гарну з себе, благородну й освічену, дуже залякану, таку, що зазнала дуже багато лиха і зовсім би перед ним схилялася, яка б усе своє життя вважала його рятівником своїм, благоговіла перед ним, корилася, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скільки сцен, скільки солодких епізодів створив він в уяві на цю принадну і пікантну тему, спочиваючи в затишку від справ! І от мрія стількох років уже майже справджувалася: краса і освіченість Євдокії Романівни вразили його; безпорадне становище її заохотило його страшенно. Тут було навіть трохи більше того, про що він мріяв: була дівчина горда, з характером, доброчесна, вихованням і розвитком вища від нього (він відчував це), і така істота буде рабськи вдячна йому все життя за його подвиг і благоговійно схилиться перед ним, а він безмежно і повністю владарюватиме!.. Мов навмисно, незадовго перед тим, після тривалих міркувань і вичікувань, він вирішив, нарешті, остаточно змінити кар´єру, щоб мати ширше коло діяльності, а разом з тим поступово перейти й у вище товариство, солодкі мрії про яке давно вже не залишали його...