Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 41

Ось вони, Дмитро Прокопович Разуміхін,— додала вона, рекомендуючи того Лужину.

— Як же, мав приємність... вчора,— пробурмотів Лужин, неприязно і скоса глянувши на Разуміхіна, потім нахмурився і змовк. Та й взагалі Петро Петрович очевидно належав до категорії людей, які надзвичайно люб´язні в товаристві і особливо претендують на люб´язність, але які, коли щось їм не до вподоби, одразу ж і гублять усе своє вміння щодо цього і стають схожими скоріше на лантухи з борошном, ніж на спритних кавалерів, що пожвавлюють товариство. Всі знову змовкли. Раскольников уперто мовчав, Євдокія Романівна поки що не хотіла переривати мовчанки, Разуміхіну нічого було говорити, так що Пульхерія Олександрівна знову стривожилась.

— Марфа Петрівна вмерла, ви чули,— почала вона, вдаючись до свого капітального засобу.

— Аякже, чув. Одразу ж був повідомлений і навіть приїхав вас тепер сповістити, що Аркадій Іванович Свидригайлов, негайно після похорону дружини, вирушив поспішно в Петербург. Так принаймні за найточнішими відомостями, які я дістав.

— У Петербург? Сюди? — тривожно спитала Дунечка і перезирнулася з матір´ю.

— Еге ж, саме так, і вже, відома річ, не без певного наміру, коли зважити на поспішність від´їзду і взагалі на попередні обставини.

— Господи! Та невже він і тут не дасть Дунечці спокою? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— Мені здається, особливо тривожитись нема чого ні вам, ні Євдокії Романівні, звичайно, коли самі не забажаєте входити в стосунки з ним Щодо мене, я увесь час маю це на увазі, і тепер розшукую, де він зупинився

— Ой Петре Петровичу, ви не повірите, до якої міри ви мене тепер злякали,— говорила Пульхерія Олександрівна.— Я його всього тільки два рази бачила, і він здався мені жахливим, жахливим. Я певна, що це він винен в смерті небіжчиці Марфи Петрівни.

— Відносно цього не можна робити якогось певного висновку. Я маю відомості точні. Не заперечую, може, він сприяв прискоренню подій, так би мовити, за допомогою морального впливу, образи; а що стосується поводження і взагалі моральної характеристики особи, то я з вами згоден. Не знаю, чи багатий він тепер і що саме відказала йому Марфа Петрівна; про це невдовзі дізнаюся; та вже, звичайно, тут, у Петербурзі, маючи хоч якісь кошти, він одразу ж візьметься за старе. Це найбільш розбещений і пропащий серед людей, що погрузли в розпусті! Я маю неабиякі підстави гадати, що Марфа Петрівна, яка мала нещастя так любити його і викупити з боргів, вісім років тому, зробила послугу йому ще й в іншому: виключно завдяки її зусиллям і жертвам зам´ята була, на самому початку, карна справа, з домішкою звірячого і, так би мовити, фантастичного душогубства, за яке він вельми й вельми міг би прогулятись у Сибір. От який він, коли хочете знати.

— О Господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна. Раскольников уважно слухав.

— Ви правду кажете, що маєте про це точні відомості? — спитала Дуня суворо і значуще.

— Я кажу тільки те, що чув сам, по секрету, від небіжчиці Марфи Петрівни. Треба мати на увазі, що з юридичної точки зору справа ця дуже темна. Тут жила, та й тепер, здається, живе якась Рессліх, чужоземка і до того дрібна лихварка, яка займається й іншими справами. От з цією Рессліх пан Свидригайлов був здавна в деяких дуже близьких і таємних стосунках. У неї жила далека родичка, племінниця, здається, глухоніма, дівчинка років п´ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти, яку ця Рессліх безмежно ненавиділа і кожним шматком їй дорікала; навіть люто била. Якось її знайшли на горищі із зашморгом на шиї. Було визнано, що наклала на себе руки. Після звичайних процедур на тому справа й кінчилася, згодом, проте з´явився донос, що дитину... жорстоко скривдив Свидригайлов. Правда, все це було неясно, донос був від іншої ж таки німкені, жінки з певним заняттям, що не заслуговувала на довір´я; зрештою, вийшло, що й доносу не було, завдяки старанням і грошам Марфи Петрівни; все звелося до чутки. [...]

— Петре Петровичу, прошу вас,— сказала Дуня,— облишмо про пана Свидригайлова. На мене це нагонить нудьгу.

— Він зараз приходив до мене,— сказав раптом Раскольников, уперше перериваючи мовчанку.

З усіх боків пролунали вигуки, всі повернулися до нього. Навіть Петро Петрович схвилювався.

— Години півтори тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і відрекомендувався,— говорив далі Раскольников.— Він був досить жвавий і веселий і сподівається, що я з ним зійдусь. Між іншим, він дуже просить і шукає побачення з тобою, Дуню, а´мене просив бути посередником при цьому побаченні. У нього є до тебе одна пропозиція; що саме, він мені розповів. Крім того, він твердо запевнив мене, що Марфа Петрівна, за тиждень до смерті, встигла відказати тобі, Дуню, за духівницею три тисячі карбованців, і гроші ці ти можеш одержати найближчим часом.

— Слава Богу! — скрикнула Пульхерія Олександрівна і перехрестилася.— Молись за неї, Дуню, молися!

— Це справді так,— вихопилося в Лужина.

— Ну-ну, що ж далі? — квапила Дунечка.

— Потім він сказав, що сам він небагатий і весь маєток переходить його дітям, які тепер у тітки. Далі, що зупинився десь близько від мене, а де — не знаю, не спитав...

— То що ж, що ж він хоче запропонувати Дунечці? — спитала перелякана Пульхерія Олександрівна.— Сказав він тобі?

— Сказав.

— Що ж?

— Потім розповім.— Раскольников замовк і почав пити чай.

Петро Петрович витяг годинник і подивився.

— Треба йти в справі, отже, й не заважатиму,— додав він з дещо пікі— руваним виглядом і почав підводитись.

— Залишіться, Петре Петровичу,— сказала Дуня,— адже ви мали намір просидіти вечір. До того ж ви самі писали, що хочете про щось поговорити з матусею.

— Мав намір, Свдокіє Романівно,— значуще промовив Петро Петрович, сівши знову на стілець, але все ще не випускаючи з рук капелюха,— я справді хотів поговорити і з вами і з вельмишановною вашою матусею, і навіть про дуже важливі речі. Але як і брат ваш не може при мені говорити про деякі пропозиції пана Свидригайлова, так і я не бажаю і не можу розмовляти... в присутності інших... про деякі вельми й вельми важливі речі. До того ж капітальне і настійне прохання моє не було виконане...

Лужин набрав ображеного вигляду і поважно примовкнув.

— Прохання ваше, щоб брата не було при нашому побаченні, не виконано виключно на мою настійну вимогу,— сказала Дуня.— Ви писали, що брат образив вас; я гадаю, що це треба негайно з´ясувати і ви повинні помиритись. І якщо Родя вас справді образив, то він мусить і буде просити у вас пробачення.

Петро Петрович одразу ж закомизився.

— Є деякі образи, Свдокіє Романівно, яких, і при найщирішому бажанні, забути не можна. В усьому є межа, яку переходити небезпечно; бо, раз переступивши, повернутись назад уже не можна.

— Я вам не про те, власне, говорила, Петре Петровичу,— з деяким нетерпінням перебила Дуня,— зрозумійте як слід, що все наше майбутнє залежить тепер від того, чи з´ясується і уладнається все це якнайшвидше, чи ні? Я прямо, з першого слова кажу, що інакше не можу собі це мислити, і коли я хоч трохи дорога вам, то, хоч і важко, а з усією цією історією треба сьогодні ж покінчити. Повторюю, якщо брат винен, він проситиме пробачення.

— Дивуюсь, що ви ставите так питання, Свдокіє Романівно,— дедалі більш роздратовувався Лужин,— цінуючи і, так би мовити, обожуючи вас, я водночас вельми й вельми можу не любити когось з ваших домашніх. Претендуючи на щастя стати вашим чоловіком, разом з тим не можу взяти на себе зобов´язання, що не відповідають...

— Ах, покиньте весь час ображатися, Петре Петровичу,— схвильовано перебила Дуня,— і будьте тією розумною і благородною людиною, за яку я вас завжди вважала і хочу вважати. Я подала вам слово, я ваша наречена: довіртесь же мені в цій справі і повірте, я зможу розсудити без— сторонньо. Те, що я беру на себе роль судді, це такий же сюрприз моєму братові, як і вам. Коли я, одержавши вашого листа, запросила його сьогодні неодмінно прийти на наше побачення, я йому нічого не сказала про мої наміри. Зрозумійте, що коли ви не помиритесь, то я ж муситиму вибирати між вами: або ви, або він. Так поставлено питання і з вашого і з його боку. Я не хочу і не повинна помилитись у виборі. Для вас я мушу розірвати з братом; для брата я мушу розірвати з вами. Я хочу й можу дізнатися тепер напевно: брат він мені чи ні?

— Євдокіє Романівно,— роздратовано мовив Лужин,— ваші слова багато що мені одкривають, скажу більше, навіть ображають мене, зважаючи на те становище, яке я маю честь займати у відношенні до вас. Не кажучи вже про те, що ви ставите ніби в один ряд мене і... зарозумілого юнака, що для мене дивно і образливо. Я зрозумів вас так, що ви припускаєте можливість порушення слова, яке ви дали мені. Ви кажете: "або ви, або він?", отже, тим самим показуєте мені, як небагато важу я для вас... я не можу допустити цього, зважаючи на відносини і... зобов´язання, які існують між нами.

— Як! — спалахнула Дуня,— я ставлю ваш інтерес поряд з усім, що досі було мені дороге в житті, що досі становило все´моє життя, і раптом ви ображаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!

Раскольников мовчки і в´їдливо усміхнувся. Разуміхіна всього пересмикнуло; але Петра Петровича це не переконало; навпаки, він щодалі ставав більш причепливим і дратівливим, наче добираючи в цьому смаку.

— Любов до майбутнього супутника життя, до чоловіка, повинна переважати любов до брата,— проказав він сентенційно,— і, в усякому разі, я не можу стояти в одному ряду... Хоч я й казав оце зараз, що в присутності вашого брата не бажаю і не можу викласти всього, з чим прийшов, проте я тепер же маю намір звернутись до вельмишановної вашої матусі, бо вважаю, що необхідно вияснити дуже капітальний і образливий для мене момент. Син ваш,— звернувся він до Пульхерії Олександрівни,— вчора, в присутності пана Разсудкіна (чи... здається, так? даруйте, забув ваше прізвище,— люб´язно уклонився він Разуміхіну), образив мене, перекрутивши мою думку, яку я виклав вам тоді в приватній розмові, за кавою, а саме, що одруження з бідною дівчиною, яка вже зазнала життєвого горя, по-моєму, вигідніше з точки зору подружнього життя, ніж з такою, що зазнала розкошів, бо це корисніше для моральності.