Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 43

Одно слово, він наважився скуштувати Петербурга. Він знав, що з допомогою жінок можна "вельми й вельми" багато виграти. Принадність чарівної, доброчесної і освіченої дружини могла надзвичайно полегшити його шлях, привернути до нього, створити ореол... і от — усе гинуло! Цей теперішній раптовий, химерний розрив подіяв на нього, мов удар грому. Це був якийсь неподобний жарт, безглуздя! Він тільки трішечки покомизився; він навіть не встиг і висловитись, він просто пожартував, захопився, а кінчилося так серйозно! Нарешті, він уже навіть любив по-своєму Дуню, він уже владарював над нею в мріях своїх — і раптом!.. Ні! Завтра ж, завтра ж усе це треба відновити, загоїти, виправити. [...]

— Бог врятував! Бог врятував! — бурмотіла Пульхерія Олександрівна, але якось несвідомо, мовби ще не зовсім збагнувши все, що сталося.

Всі раділи, через п´ять хвилин навіть сміялись. Іноді тільки Дунечка блідла і хмурила брови, пригадуючи те, що сталося. Пульхерія Олександрівна і не уявляла, що вона сама теж буде рада; розрив з Лужиним здавався їй ще вранці страшним лихом. Але Разуміхін був у захопленні. Він не смів ще цілком цього виявити, але весь тремтів, мов у гарячці, наче п´ятипудова гиря спала з його серця. Тепер він має право віддати їм усе своє життя, служити їм... Та мало чого тепер! А втім, він ще полохливіше відгонив думки про те, що буде далі, і боявся своєї уяви. Один тільки Раскольников сидів на тому ж місці і здавався похмурим і неуважливим. Він, що більш від усіх наполягав на випровадженні Лужина, неначе менш за всіх цікавився тепер тим, що сталося. Дуня мимоволі подумала, що він усе ще на неї дуже сердиться, а Пульхерія Олександрівна придивлялась до нього боязливо.

— Що ж сказав тобі Свидригайлов? — підійшла до нього Дуня.

— Ага, а й справді! — вигукнула Пульхерія Олександрівна.

Раскольников підвів голову.

— Він неодмінно хоче подарувати тобі десять тисяч карбованців і при цьому висловлює бажання, зустрітись з тобою один раз у моїй присутності.

— Зустрітись! Ні за що в світі! — скрикнула Пульхерія Олександрівна,— і як він сміє їй гроші пропонувати!

Потім Раскольников переказав (досить сухо) свою розмову з Свидри— гайловим, пропустивши про привид Марфи Петрівни, щоб не вдаватись у зайву матерію, і з огидою відкидаючи навіть саму думку про можливість переказати їм будь-що, крім найнеобхіднішого.

— Що ж ти йому відповів? — спитала Дуня.

— Спочатку — що не перекажу тобі нічого. Тоді він заявив, що сам, усіма засобами, шукатиме зустрічі. Він запевняв, що пристрасть його до тебе була дурістю, і що тепер він нічого до тебе не почуває... Він не хоче, щоб ти йшла за Лужина... Взагалі ж говорив плутано.

— Що ти сам про нього думаєш, Родю? Яким він тобі здався?

— Сказати правду, нічого до ладу не розумію. Пропонує десять тисяч, а сам каже, що не багатий. Запевняє, що хоче кудись виїхати, і за десять хвилин забуває, що про це говорив. Або раптом каже, що хоче одружитись і що йому вже дівчину сватають... Звичайно, у нього є якийсь намір, і найповніше — поганий. Але й тут дивно якось припустити, щоб він так по-дурному починав справу, мавши щодо тебе поганий намір... Я, звичайно, відмовив йому, за тебе, щодо цих грошей, раз і назавжди. Взагалі він мені дуже чудним здався, і... навіть... мовби трохи божевільним. Та я міг і помилитись; тут просто, може, своєрідний обман. Смерть Марфи Петрівни, здається, справді вразила його...

— Упокой, Господи, її душу! — промовила Пульхерія Олександрівна,— вік, вік за неї Бога молитиму! Ну, що б з нами було тепер, Дуню, без цих трьох тисяч! Господи, наче з неба впали! Ой, Родю, адже в нас уранці всього три карбованці за душею лишалося, і ми з Дунечкою на те тільки й покладалися, як би годинник де-небудь швидше в заставу віддати, аби тільки не просити в цього, поки сам не догадається.

Дуню якось уже занадто вразила пропозиція Свидригайлова. Вона все стояла замислившись.

— Він щось жахливе надумав! — проказала вона пошепки, про себе, майже злякано.

Раскольников помітив цей надмірний страх.

— Мабуть, доведеться мені не раз ще його бачити,— сказав він Дуні.

— Будемо стежити! Я його вистежу! — енергійно крикнув Разуміхін.— Очей не спущу! Мені Родя дозволив. Він мені сам сказав оце недавно: Бережи сестру". А ви дозволите, Євдокіє Романівно?

Дуня усміхнулась і простягнула йому руку, але неспокій не сходив з її обличчя. Пульхерія Олександрівна боязко на неї поглядала; проте три тисячі її, очевидно, заспокоювали.

За чверть години всі дуже жваво розмовляли. Навіть Раскольников хоч і мовчав, але якийсь час уважно слухав. Ораторствував Разуміхін:

— І чого, чого вам їхати звідси! — захоплено і палко розливався він,— і що ви робитимете в тому поганенькому місті? А головне, ви тут усі вкупі і одне одному потрібні,— вже ж так потрібні, зрозумійте мене! Ну, хоч якийсь час... Мене ж візьміть у друзі, в компаньйони, і вже будьте певні, що почнемо вигідне діло. Слухайте, я вам докладно все це розтлумачу — весь проект! У мене ще вранці, коли нічого ще не трапилось, в думці вже крутилось. От у чому річ: є у мене дядько (я вас познайомлю; найлагідні— ший і найповажніший дідуган!), а в цього дядька є тисяча карбованців капіталу; а сам живе на пенсіон і не бідує. Другий рік, як він пристає до мене, щоб я взяв у нього цю тисячу, а йому б по шість процентів платив. Я його хитрість бачу: йому просто хочеться допомогти мені; але торік мені не треба було, а цього року я тільки й чекав, коли приїде, і надумав узяти. Далі ви дасте другу тисячу, з ваших трьох, і от і досить на перший випадок, от ми й об´єднаємось. Що ми будемо робити?

Тут Разуміхін заходився розвивати свій проект і багато говорив про те, як майже всі наші книгопродавці і видавці мало тямлять у своєму товарі, а тому вони звичайно й погані видавці, тим часом як порядні видання взагалі окупаються і дають процент, іноді значний. Саме про видавничу діяльність і мріяв Разуміхін, який уже два роки працював на інших і непогано знав три європейські мови, хоч днів шість тому і сказав Раскольникову, що в німецькій "швах", щоб умовити його взяти на себе половину перекладацької роботи і три карбованці завдатку; він тоді сказав неправду, і Раскольников знав, що він каже неправду.

— Ну, чого, чого ж нам своє втрачати, коли в нас один з найголовніших засобів опинився — власні гроші? — гарячився Разуміхін.— Звичайно, треба докласти праці, та ми й будемо працювати, ви, Євдокіє Романівно, я, Родіон... деякі видання дають тепер чималий процент! А головна основа нашого починання в тому, що знатимемо, що саме треба перекладати. Будемо і перекладати, і видавати, і вчитись, все разом. Тепер я можу бути корисним, бо маю досвід. От уже мало не два роки по видавцях швендяю і всю їх підноготну знаю: не святі горшки ліплять, повірте! І чого, чого мимо рота шматок проносити! Та я сам знаю і в таємниці держу творів два-три таких, що за саму тільки думку перекласти і видати їх можна карбованців по сто взяти за кожну книжку, а за одну з них я й п´ятсот карбованців за саму думку не візьму. І що ви гадаєте, скажи я кому, ще й не повірить, чого доброго, такі твердолобі! А вже щодо клопоту різного, друкарень там, паперу, продажу, це ви мені доручіть! Усі закапелки знаю! Помаленьку почнемо, до більшого дійдемо, принаймні на харч заробимо, і вже, в усякому разі, своє повернемо.

У Дуні очі блищали.

— Те, що ви кажете, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу,— сказала вона.

— Яв таких справах, звичайно, нічого не розумію,— озвалася Пульхерія Олександрівна,— може, воно й добре, та знову ж і Бог знає, як воно вийде. Що не кажіть, діло нове. Звичайно, нам лишитись тут необхідно хоч на якийсь час...

Вона подивилася на Родю.

— Як ти гадаєш, брате? — спитала Дуня.

— Я гадаю, що в нього дуже розумна думка,— відповів він.— Про фірму, звичайно, мріяти наперед не слід, але п´ять-шість книжок дійсно можна видати з вигодою. Я й сам знаю один твір, який неодмінно піде. А щодо того, що він зуміє повести діло, то в цьому немає й сумніву: він на цьому розуміється... А втім, у вас ще буде час домовитись...

— Ура! — закричав Разуміхін,— тепер стривайте, тут є одна квартира, в цьому ж будинку, тих же хазяїв. Вона окрема, з цими номерами не сполучається і мебльована, ціна помірна, три кімнатки. От на перший випадок і займіть. Годинник ваш я завтра віддам у заставу і принесу гроші, а далі все уладнається. А головне, можете всі троє разом жити, і Родя з вами... Та куди ж ти, Родю?

— Як, Родю, ти вже йдеш! — навіть злякалася Пульхерія Олександрівна.

— І в такий момент? — крикнув Разуміхін.

Дуня дивилась на брата з недовірливим подивом. В руках його був кашкет; він збирався йти.

— Що це ви наче ховаєте мене або навіки прощаєтесь,— якось дивно промовив він.

Він наче усміхнувся, але мовби це була й не усмішка.

— А втім, хто ж знає, може, востаннє бачимось,— вихопилося в ньо— го. [...]

Не стану тепер описувати, що було того вечора у Пульхерії Олександрівни, коли повернувся до них Разуміхін, як він їх заспокоював, як палко запевняв, що треба дати відпочити Роді, поки він нездужає, присягався, що Родя прийде неодмінно, ходитиме щодня, що він дуже, дуже розстроєний, що не треба дратувати його; змальовував, як він, Разуміхін, доглядатиме його, знайде йому доброго лікаря, відомого, цілий консиліум... Одно слово, з того вечора Разуміхін став у них сином і братом.

А Раскольников пішов просто до будинку на канаві, де жила Соня. Будинок був триповерховий, старий, зеленого кольору. [...]

Поки він блукав у темряві, не розуміючи, де б міг бути вхід до Капе— рнаумова, зненацька за три кроки від нього відчинились якісь двері; він вхопився за них машинально.

— Хто тут? — тривожно спитав жіночий голос.

— Це я... до вас,— відповів Раскольников і ввійшов у малюсінький передпокій. Тут, на продавленому стільці, в скривленому мідному свічнику, горіла свічка.

— Це ви! Господи! — слабо скрикнула Соня і стала наче вкопана.

— Куди до вас? Сюди?

І Раскольников, силкуючись не дивитись на неї, швидше пішов у кімнату.

За хвилину ввійшла з свічкою і Соня, поставила свічку і стала сама перед ним, зовсім розгублена, в невимовному хвилюванні і, видно, злякана таким несподіваним його приходом.