Знак біди - Сторінка 42

Під льон дають самі лишакй, де ґлей, кажуть: виросте, а який там ріст, як засушить, обома руками не вирвеш, і низенький, ріденький, на третій номер, не більш...

"Ну, вже поїхала! — з прикрістю подумав Петрик. — Вже набалакає..."

Гості, однак, слухали нібито навіть з увагою й не перебивали. Лисий, уже розплющивши очі, поглядав на неї наче й не втомлено, просто у вічі, хоча й мовчав. А той, що в шкірянці, лише одного разу перебив, спитавши, як назва колгоспу, і вже сам, без нагадування, щось зазначив у зошиті. Либонь, відчувши їхню прихильність, Степанида виказала багато своїх кривд на порядки в колгоспі, в районі і нарешті згадала про сніданок: "Може б, зварити картопельки, та зі шкварочками?" Лисий біля столу, ніби струснувши із себе нерухомість, рішуче сказав "ні" й повернув голову до мовчазного, в шинелі, військового:

— Подивіться там...

Той швиденько вискочив у двері, а третій, коло грубки, відчинив дверцята, з яких війнуло літеплом[76] — дрова таки розгорілися.

— Ну ось, бачите! По-сибірському веселіш пішло! — бадьоро відзначив гість.

Якраз у ту мить у запічку знову закашляла Феня, Степанида подалася за ряднинку, і лисий біля столу тяжко, натомлено зітхнув. Коли вона незабаром вийшла звідти, заспокоївши дочку, той, що був у шкірянці, устав з ослінчика і, здалося, відгородив півхати своєю широкою спиною.

— Треба ж лікувати дитину. Лікаря привозили?

— Та де ж у таку завію. Може, сама як вичуняє. От зле, що молока немає, корова тільна, а більш не їсть нічого.

— Це погано. Меду треба купити.

— Ет, якби ж було за що, — стримано поскаржилась Степанида.

Невдовзі, сильно гупаючи в сінях, увійшов військовий і щось сказав. Той, що сидів біля столу, одразу підвівся, став застібувати на гаплик комір пальта, але потім розстебнув його і повідстібував усі ґудзики на грудях. Петрикові не було видно, що він дістає звідти, другий, у шкірянці, якраз заступив його, та незабаром він здогадався. Степанида невпевнено мовила: "Ні-ні! Що ви, не треба, — але одразу ж стала дякувати рівнішим голосом: — Спасибі ж вам, коли так..."

— На молоко й ліки, — тихо пояснив найстарший.

На його лисій голові вже сиділа висока чорна шапка, він запнув пальто і рушив до дверей. Петрик відступив убік, у самий кочережник[77], і ладен був крізь землю провалитись від сорому — нащо вона взяла? Як жебрачка якась — від незнайомих, та ще, мабуть, начальства, хоча б і на ліки дитині, але ж чи гарно так?

— Спасибі вам. А як же віддати? Аби хоч знати кому, — трохи збентежено говорила Степанида, йдучи за ними.

— Віддавати не обов'язково, — твердо сказав мужчина в шапці.

— Але ж борг!

— Невеликий борг.

— Знати хоча б, звідки ви?

Той, у пальті, вже виходив до сіней, за ним у двері другий, що був у шкірянці. Військовий, що йшов останнім, пропустивши їх, крадькома озирнувся й тихо гукнув у хату:

— З Мінська. Товариш Черв'яков.

Степанида на мить завмерла із затиснутим у руці червінцем, а Петрика наче приском[78] обсипало: ну й утяла жінка! У кого на милостиню напросилася! То ж сам керівник республіки! А вона про льон, про гроші... Але гості виходили із сіней, і, хоч було страшенно незручно, він мусив провести їх. Негарно було виправити людей, не довівши бодай до воріт.

Надворі мело й мело, у повітрі висів смог, але на свіжому снігу було видно далеко. На битому шляху під соснячком стояли два легковички, і коло них чорніло кілька постатей — мабуть, дорогу там таки відкопали, можна було їхати.

Біля воріт, відвернувшись од вітру, Черв'яков зупинився.

— Спасибі, хазяїне, що нагріли. Здоров'я вашій доньці, — тихо побажав він.

Петрик розгублено стояв, не знаючи: кланятись, дякувати чи що? Йому аж відняло мову, а він не міг сказати й слова. Тоді Черв'яков спитав щось у свого помічника, і той уточнив:

— Як вас на прізвище?

— Багатько, — сказав Петрик і знітивсь, уперше засоромившись власного прізвища, — так недоречно прозвучало воно на цьому убогому, закиданому снігом подвір'ї.

— То багатого життя, товаришу Багатьку, — побажав наостанку голова ЦВК, і всі, угнувши голови, стали пробиратися по своїх колишніх слідах до гостинцю,

Петрик сторопів і знову не відповів нічого, тільки поглядав на цих людей і подумки повторював схвильовано: "Яке там багате!.. Яке там багате!.." Давня невгамовна тривога опанувала ним з новою силою — жита в засіку залишалося пудів із чотири, з хлібом, може, якось і дотяг би до кропиви та кваску, та аби картоплі було більше. Картопля, одначе, закінчувалась, торік на картоплю був неврожай, вона вимокла від дощів, зогнила під гудинням. І як дотягнути до нової?

23

Якось, проте, дожили до весни, не сито — здебільша голодно, та дочекались теплих днів і зеленої травички. Степанида з першої кропиви призвичаїлась варити якесь вариво, котре, якщо його добре засмачити салом, можна було і їсти. Гірше було з хлібом. Але голова колгоспу Лявон Багатько примудрився додатково виписати на трудодні три бурти торішньої картоплі, і Петрик привіз до Першотравня підводу пророслих, зів'ялих, як порхавки, клубнів. Нічого, їли, змішували з ячмінним борошном на млинці, хоч ячмінь також берегли на крупи.

Нарешті убралося в силу літо, у травні пройшли рясні дощі з грозами, і озимина навіть на ґлеєві та пагорбах дружно пішла в ріст. Житнє було якраз по цей бік гостинцю, коло яру і хутора та далі по всій Голгофі. Іноді, коли випадала вільніша хвилина, Петрик кидав оком на поле й радів: гарне мало бути цього року жито. Як не засушить влітку, не заллє на Іллі, достоїть сухим до Спаса. Сінокоси ж уже чекали, вже Лявон зібрав чоловіків на "пробу коси" в Овечій Балці біля річки. З незвички чи від недоїдання Петрик аж задихавсь, замлоїло в грудях, забило дух, але він знав: це спочатку, далі пройде, як призвичаїться, — невже ж він гірший за інших мужчин? Он і Лявон хоч і з двома пальцями на руці, а як затисне поміж них кісся, то маха косою як навіжений. Тут уже діє чоловічий гонор — ніхто не хоче опинитися в слабших, кожен скількимога пнеться за іншими. Того суботнього надвечір'я розбили ділянку, вирішили, які й де підуть бригади, домовилися завтра, в неділю, почати на зорі й косити, доки не припече сонце. Лявон наказав увечері поклепати добре коси та щоб ніхто не спізнювався, під кінець дня мали підбити підсумки, і, яка бригада скосить більше, ту тоді — на червону половину дошки, а ту, що менше, — на чорну. Другій бригаді випав якраз найлегший, від ялинника, берег оболоні, трава там була непогана, але й не дуже висока, були певні шанси перегнати третю бригаду грязівців і потрапити на червоний бік дошки.

На тому й розійшлися пізно увечері з дякового подвір'я, де зо три роки як улаштувалася контора колгоспу. Петрик поспішав у свою Яхимівщину, бо треба було встигнути поклепати косу, мантачка ж у нього була дуже погана — шматочок бруска, ніби змилок, затиснутий у дерев'яну колодочку, — таким доки намантачиш косу, інші обійдуть тебе далеко. Але Лявон пообіцяв: уранці злітає в містечко й привезе півсотні мантачок на всіх, у сільпо вже заплачено гроші, тож буде неодмінно. Кінно це година часу, та й по справі.

Сподіваючись на нову мантачку, Петрик не взяв свого старого "змилка" і, почавши косити, швидко відчув, що коса стала тупішати, а Лявона з мантачками досі не було. Мужики пройшли вже два прокоси, вже над ялинником піднялося сонце, роса, правда, ще трималася густої трави, що гарно клалася в пухлявий звивистий рядок. Петрик усе частіше поглядав на краєчок ялиннику, з якого на оболонь вибігала доріжка, — чи не з'явиться голова з торбою мантачок. Але все даремно. Під сніданок уже, коли з косарів стекло чимало поту й намокли зрібні й кужільні спини, з ялиннику вибіг і став, ніби чогось налякавшись, менший Лявонів син Матійко. Петрик подумав попервах, чи не прислав його голова з мантачками, але в руках у хлопця не було нічого. Коли він підійшов ближче і хтось із косарів грубувато спитав про батька, хлопчик повалився задки в траву, затулив обличчя руками і зайшовся безгучним плачем.

— Що таке? Що з тобою?

— Тата... вночі... забрали...

Косарі постовпіли, ближчі мовчки постромляли коси в сіножать, дальші ще докошували рядки, але по одному йшли до ялинника — вони вже зрозуміли, що сталося. Лявона Багатька? За що?

Хлопця якось заспокоїли, недружно, упівсили докосили до сніданку, хоч більше сиділи, курили, скупо перемовляючись. Дехто казав: помилка, Лявона ж не візьмуть, бо він же не ворог, не "шкідник", ніколи не йшов супроти, колись постраждав за радянську владу. Звісно, що тут непорозуміння, помилка, кому треба, розберуться і за день-два випустять.

Коли Петрик приплентався з косою додому, Степаниди в хаті ще не було, не прийшла вона й на полуднє, і він не знав, куди вона зникла, задля якої потреби. Оказія з Лявоном збентежила й приголомшила всіх, люди не знали, що думати і що чинити. З полудня Петрик на косовицю не пішов — у нього опустились руки, до того ж він дуже переживав за Степаниду, думав: хоч би не забрали і її.

Степанида прибігла надвечір — задихана, спітніла, без хустинки на розкудланій голові, в просяклій потом перкалевій кохті, — виявляється, вона вже збігала в містечко, до райкому, міліції, довідувалась, за що — Лявона? Та даремно. Ніхто їй нічого не сказав, усі вовкувато мовчали, вона посварилася з головою виконкому Капустою, якого просила заступитися, а той сказав — ні. На подвір'ї втомлено впала на призьбу, сумно відповіла на схвильовані Петрикові запитання і після роздумів, трохи заспокоївшись, оголосила:

— Треба збирати підписи.

— Які підписи? — здивувався Петрик.

— За Лявона. Що він наш, більшовик, а не шкідник.

Петрик помовчав, подумав.

— А далі що?

— А далі подати в НКВС. Нехай подивляться.

Того ж вечора у Феньчиному зошиті списала щось із три сторінки й, прихопивши хімічний олівець, побігла у Висілки. Невдовзі мала прийти з паші корова, треба було доїти, а господиня зникла до півночі. Оббігала всі двори у Висілках, повернулась уночі мовчазна й схвильована і, зробивши дещо по господарству, уклалася спати. Петрик також ліг пізно, хоч назавтра планували розпочати новий обліг за ялинником, то був неблизький світ, вставати треба було ще раніше. Устав, щойно задніло, тільки-но засиніло на сході небо, а Степаниди вже не було, вже побігла.