Слово "свій" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «UA-BOOKS.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


СВІЙ, своя́, своє́, займ., присв.

1. Який належить собі, який є у себе. Еней з ягою розглядали Всі дива там, які були, Роти свої пороззявляли І очі на лоби п’яли (Котл., І, 1952, 148); Хаєцький.. глянув на свої шкарубкі, вкриті мозолями долоні (Гончар, III, 1959, 227); // Стос. до себе. То лихо — Попереду знати, Що нам в світі зострінеться… Не знайте, дівчата! Не питайте свою долю… (Шевч., І, 1963, 56); Про життя своє я міг би написати або дуже багато, або зовсім мало (Коцюб., III, 1956, 232); Заболочений, оброшений з голови до ніг, він, зрештою, виходить на твердий берег, на землю свого дитинства (Стельмах, II, 1962, 68); // у знач. ім. своє́, свого́, с. Те, що торкається безпосередньо себе, стосується себе. В кінці стола сидять дід із хазяїном та своє розмовляють (Морд., І, 1958, 46); Поволі накручує товариш годинника, думаючи про своє (Довж., І, 1958, 60); В кожного своє нило, в кожного своє боліло (Тют., Вир, 1964, 507); // Власт. собі. Свій літературний смак я виробив під впливом європейської літератури (Коцюб., III, 1956, 282); Перед Чумаком явно виникла загроза вислухати — в який уже раз! — Павлове доволі-таки плутане обгрунтування.. своєї вдачі, свого, як він казав, «роздвоєння душі» (Головко, II, 1957, 474); // Здійснюваний, виконуваний і т. ін. самою особою, особисто, самостійно. — Не дражни мене, дівчино, своїм щебетанням (Н.-Лев., II, 1956, 241); Іван Антонович пишався своєю реформою (Гончар, III, 1959, 203); Зачувши музику, припинив [Кузь] свої речі і попхався в коло танцюючих (Тют., Вир, 1964, 208); // Який є особистим майном, власністю; власний. На своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть [син з дружиною] (Шевч., II, 1963, 318); Старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку (Гончар, III, 1959, 145).

◊ Бра́ти (взя́ти, забира́ти, забра́ти) в свої́ ру́ки (до свої́х рук) див. рука́; Бра́ти (взя́ти, забира́ти, перехопи́ти і т. ін.) ініціати́ву до свої́х рук (у свої́ ру́ки) див. ініціати́ва; Бра́ти свій поча́ток див. бра́ти; Бра́ти своє́ див. бра́ти; Ва́жити своє́ю голово́ю див. ва́жити; Вести́ своє́ї (своє́) див. вести́; Вибива́ти (ви́бити, викида́ти, ви́кинути, вирива́ти, ви́рвати) з своє́ї ко́лії див. ко́лія; Вилива́ти (ви́лити) свою́ журбу́ див. журба́; Вино́сити (ви́нести) на свої́х пле́ча́х див. вино́сити; Виробля́ти (ви́робити) свою́ си́лу (си́лоньку) див. виробля́ти; Ви́ще своє́ї голови́ (пу́па) не ско́чиш (не підско́чиш) див. ви́ще; Віджива́ти (віджи́ти) своє́ (свій вік) див. віджива́ти; Відігріва́ти (відігрі́ти) змію́ бі́ля (ко́ло) свого́ се́рця див. відігріва́ти; Відрива́ти від свого́ ро́та див. відрива́ти1; Встромля́ти (встроми́ти) но́са не в своє́ ді́ло див. встромля́ти; Вступа́ти (вступи́ти) в свої́ права́ див. вступа́ти1; Втопи́ти свою́ го́лову (до́лю) див. втопи́ти; Вхо́дити (увійти́) в свою́ ко́лію див. ко́лія; Гра́ти свою́ скри́пку див. скри́пка; Да́лі свого́ но́са не ба́чити див. далі; Держа́ти (трима́ти) свої́ не́рви в рука́х див. держа́ти, трима́ти; Держа́тися (трима́тися) свого́ бе́рега див. держа́тися, трима́тися; Держа́тися свої́х слів див. сло́во; Доде́ржувати (доде́ржати) свого́ сло́ва див. доде́ржувати; Докона́ти свого́ див. докона́ти; Докона́ти свого́ сло́ва див. докона́ти; Доско́чити свого́ — те саме, що Докона́ти свого́ (див. докона́ти). Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі вже з Києва, що він таки свого доскочив, зробився студентом (Мирний, І, 1949, 372); Дотри́мати свого́ сло́ва див. сло́во; Жи́ти на свою́ ру́ку див. рука́; Жи́ти свої́м ро́зумом див. ро́зум; Життя́ бере́ (взяло́) своє́ див. життя́; Заво́дити (завести́) своє́ (своє́ї) див. заво́дити1; Залиша́тися (залиши́тися) при свої́й ду́мці — не змінювати своїх поглядів; За своє́ю зви́чкою див. зви́чка; За своє́ю приро́дою; рідко По самі́й свої́й приро́ді див. приро́да; Затверди́ти, як свої́ п’ять па́льців див. затверди́ти; Затяга́ти (затя́гувати, затягти́, затягну́ти) своє́ї (своє́) див. затяга́ти1; Зв’я́зувати (зв’яза́ти) своє́ життя́ (свою́ до́лю) див. зв’я́зувати; Зда́ний на свої́ си́ли див. зда́ний1; Зміря́ти (змі́рювати, змі́ряти, змі́рити) свої́ си́ли див. зміря́ти; Знайти́ своє́ мі́сце див. знахо́дити; Зна́ти своє́ ді́ло див. зна́ти; Зна́ти своє́ мі́сце див. мі́сце; Зна́ти, як свої́ (свої́х) п’ять па́льців див. зна́ти; Зно́ву (знов) за своє́; Зно́ву (знов) своє́ї: а) не вперше повторювати те саме, не вперше наполягати на чому-небудь. — Піду я в найми! — Маланка підняла руки. Вона знову за своє! (Коцюб., II, 1955, 50); Знов бісова Муха за своє: нарізку власть йому зробить! Якраз! — держи в обидві жмені! Треба самовільно брати їі, землю (Головко, II, 1957, 220); [Зет:] Заспівав би краще.. [Амфіон (презирливо махнувши рукою):] Знов своєї! (До Орфея) Хоч заспівати все-таки не вадить, колись було то звичкою твоєю (Л. Укр., І, 1951, 451); б) почати робити те саме, що й раніше. На той рік знову за своє; Пішов я з матір’ю просити (Шевч., І, 1951, 396); До виступу свого він ставився якнайуважніше.. Тому так рився старанно в книжках, забувши все навколо. І як розвиднілося вже зовсім та погасили лампу, тільки повернувся й підсів до вікна і знов за своє (Головко, II, 1957, 121); Зра́джувати (зра́дити) своє́му сло́ву див. зра́джувати; Іти́ (піти́) на свій хліб (свого́ хлі́ба шука́ти) див. хліб; Кри́кнути не свої́м го́лосом див. кри́кнути; Лама́ти (злама́ти, полама́ти і т. ін.) своє́ сло́во див. сло́во; Лі́зти не в своє́ — втручатися в що-небудь, що не стосується себе. Старий Горпишценко глипнув на дружину суворо-заспокійливо: не лізь, мовляв, не в своє (Гончар, Тронка, 1963, 66); Мі́ряти на свій арши́н див. арши́н; Мі́ряти на свою́ мі́рку; Мі́ряти своє́ю мі́ркою див. мі́ряти; Накла́сти свій знак див. знак; На свій лад див. лад; На свій пай див. пай; На своє́ копи́то див. копи́то; На своє́му сло́ві стоя́ти (ста́ти і т. ін.) див. сло́во; На свої́х вла́сних див. вла́сний; На свою́ го́лову див. голова́; Не ба́чити (не поба́чити) кого, що як свої́х вух; Ба́чити (поба́чити) кого, що, як свої́ ву́ха див. ву́хо; Не вірити свої́м ву́хам див. ві́рити; Не ві́рити свої́м оча́м див. ві́рити; Не жалі́ти (не жалкува́ти) свої́х ніг див. жалі́ти, жалкува́ти; Не свої́м го́лосом крича́ти (закрича́ти, вереща́ти, завереща́ти і т. ін.) див. го́лос; Не свої́ми рука́ми див. рука́; Ни́жче своє́ї гі́дності див. ни́жче; Обтя́жувати своє́ сумлі́ння див. обтя́жувати; Пазь своє́ див. па́зити; Перева́жувати (перева́жити) на свій бік див. перева́жувати; Переверта́ти (переверну́ти) на свій лад див. переверта́ти; Пережи́ти свій вік див. пережива́ти; Перемага́ти (перемогти́) своє́ се́рце див. перемага́ти; Перетяга́ти (перетя́гувати, перетягти́, перетягну́ти) на свою́ сто́рону (на свій бік) див. перетяга́ти; Підбива́ти (підби́ти) на свою́ ру́ку (руч) див. підбива́ти; Підбива́ти (підби́ти) під свою́ ру́ку див. підбива́ти; Позабира́ти в свої́ ру́ки див. позабира́ти; Показа́ти своє́ див. пока́зувати; Пока́зувати (показа́ти) свої́ кі́гті див. пока́зувати; Підставля́ти (підста́вити) свою́ го́лову див. підставля́ти; Плу́тати свої́ сліди́ див. плу́тати; Поме́рти (уме́рти) не своє́ю сме́ртю — померти неприродною смертю; Поме́рти (уме́рти) своє́ю сме́ртю — померти природною смертю. — Бог з ними, хай забирають [землю].., аби життя залишили, щоб хоч померти своєю смертю (Мик., II, 1957, 473); По своє́му пі́р’ю див. пі́р я; По свої́й во́лі див. во́ля; Поста́вити на своє́му див. поста́вити; Прибира́ти (прибра́ти) до свої́х рук див. рука́: Прийма́ти (прийня́ти) під свою́ ру́ку див. рука́; Приткну́ти свою́ го́лову див. притика́ти; Прихиля́ти (прихили́ти) своє́ ву́хо (у́хо) див. прихиля́ти; Роби́ти (зроби́ти) своє́ [ді́ло] див. роби́ти, зроби́ти; Розка́зувати (розка́зати) свої́ми слова́ми див. розка́зувати; Розкрива́ти (розкри́ти) свої́ ка́рти див. розкрива́ти; Свого́ доказа́ти див. дока́зувати; Свої́м горбо́м бра́ти (нажива́ти, одробля́ти і т. ін.) див. горб; Свої́м зви́чаєм див. зви́чай; Свої́ми си́лами див. си́ла; Свої́ми слова́ми — не дотримуючись слів, висловів прочитаного, почутого. [Орлюк:] Я не хочу, щоб ти була на суді.. Я все розкажу тобі своїми словами (Довж., I, 1958, 373); Свої́м ко́штом див. ко́шти; Свої́м ро́бом роби́ти див. роб; Свої́м умо́м жи́ти — те саме, що Жи́ти свої́м ро́зумом (див. ро́зум).— Оце накрутив,— промовив Килигей упівголоса, прочитавши Куликів меморандум. — І складно й жалібно. Хто це тобі так — чи не до дяка ходив?— Кулик несподівано образився: — Своїм умом живу (Гончар, II, 1959, 55); Свої́м хо́дом див. хід; Своя́ во́ля див. во́ля; Своя́ рука́ — влади́ка див. влади́ка; Сіда́ти (сі́сти) на свого́ ко́ника див. ко́ник; Сказа́ти своє́; Сказа́ти своє́ сло́во — виявити себе в якійсь справі, відіграти певну роль у чомусь, унісши щось оригінальне, особисте; Скро́плювати (скропля́ти, скропи́ти) своє́ю кро́в’ю зе́млю (шлях і т. ін.) див. скро́плювати; Спра́вдити (стри́мати і т. ін.) своє́ сло́во див. сло́во; Стоя́ти на своє́му (на свої́м) — дотримуючись певних поглядів, думок, уперто відстоювати їх. Вони стояли на своєму: їх ніхто не присилує жити вкупі (Коцюб., І, 1955, 40); Що хочете кажіть, шановні друзі, А я уперто на своїм стою (Рильський, Зим. записи, 1964, 61); Трима́тися свого́ — наполегливо домагатися чого-небудь, не йдучи ні на які поступки. Одні хоч і зараз ладні були ставати до роботи. Але друга частина цупко трималась свого (Головко, II, 1957, 238); — Ти, Мироне, тримайся свого, то не пропадеш (Стельмах, II, 1962, 45); Угамува́ти се́рце своє́ див. се́рце; Узя́ти (взя́ти, забра́ти) свої́ слова́ наза́д див. сло́во; У своє́му по́вному скла́ді див. склад1; Чу́ти (почу́ти) свої́ми ву́хами див. ву́хо.

2. Який перебуває в родинних, дружніх або інших близьких стосунках чи пов’язаний місцем постійного проживання, спільною працею, спільними переконаннями і т. ін. Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину (Шевч., І, 1963, 51); — Невже ти оце візьмешся за таке діло?.. Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком! (П. Куліш, Вибр., 1969, 185); За годину був Тарас уже своєю людиною і в чистенькій хатинці, і в невеличкому садку (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 342); Слухаючи бійця, вона впізнавала свого Юрася таким, як і сорок місяців тому (Гончар, III, 1959, 170); // у знач. ім. свій, свого́, ч.; своя́, своє́ї, ж.; своє́, свого́, с.; свої́, свої́х, мн. Той, хто перебуває в родинних, дружніх або інших близьких стосунках чи пов’язаний місцем постійного проживання, спільною працею, спільними переконаннями і т. ін. — Ти, князю, вже не любиш мене. Нащо ж я покинула рідний край і пішла в світи блукати, тинятись та поневірятись між чужими людьми?.. Тепер вже й свої не приймуть мене до себе, не пустять мене в хату (Н.-Лев., VII, 1966, 192); Б’ється Остап і рубається, аж правиця козацька зомліває, одбився далеко від своїх (Вовчок, І, 1955, 333); — Хто йде?.. — Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої? — Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі (Довж., І, 1958, 380).

Свій брат див. брат; Своя́ кі́стка див. кі́стка; Своя́ люди́на див. люди́на.

3. Власт. тільки цій особі, цьому предметові; особливий, своєрідний. Кожний край має свій звичай (Укр.. присл.., 1963, 202); [Орест (тихо до Люби):] Он ваша товаришка не любить риску, не те що ми з вами! [Любов:] У всякого свій шлях! (.. подається до дверей..) (Л. Укр., II, 1951, 32); // у знач. ім. своє́, свого́, с. Те, що властиве тільки цій особі, цьому предметові. Якщо режисерові нема чого сказати свого про відомий роман чи оповідання, — .. то де ж тоді творчість? (Літ. Укр., 24. V 1966, 1); — У одного [кобзаря] навчився тому, у другого другому, та й вийшло щось своє (Бурл., О. Вересай, 1959, 67); // Не іноземний, не запозичений, не чужий; рідний, вітчизняний. Велика російська радянська література, при джерелах якої стоять Максим Горький і Володимир Маяковський,— хіба не живе вона в свідомості всіх нас, українських радянських письменників, як своя, рідна, як література, без якої не можна жити? (Рильський, IX, 1962, 153); // у знач. ім. своє́, свого́, с. Те, що не є іноземним, запозиченим, чужим; рідне, вітчизняне. Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь (Шевч., І, 1951, 335); // Природний, не штучний. Їм [жінкам] тяжко в пеклі докоряли.., Бо щоки терли манією, А блейвасом і ніс, і лоб, Щоб краскою, хоч не своєю, Причаровать [причарувать] к собі кого б (Котл., І, 1952, 140).

Свого́ ро́ду див. рід.

4. Належний, відповідний. [Степан:] Я помщусь на ньому! [Василь:] Не треба, ні, не треба, Степане! На все свій час (Кроп., V, 1959, 154); В хаті було поприбирано, все стояло на своїм місці (Коцюб., І, 1955, 32); Він бере окраєць, шанобливо цілує його, кладе на своє місце (Стельмах, І, 1962, 649).

Іти́ своє́ю че́ргою див. че́рга; [Мов (немо́в і т. ін.)] сам не свій (сама́ не своя́, само́ не своє́) — хтось втратив душевну рівновагу, самовладання. Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка,— Мотря сама не своя (Мирний, І, 1949, 146); Вутанька була сама не своя від обурення (Гончар, II, 1959, 150); Все товариство стояло при сих словах мов само не своє (Фр., III, 1950, 321); Стефан ходив наче сам не свій (Чорн., Пісні.., 1958, 35): Не при своє́му ро́зумі (умі́) див. ро́зум, ум; При своє́му ро́зумі (умі́) див. ро́зум, ум; Свого́ ча́су; У свій час див. час; Своє́ю че́ргою див. че́рга; У свою́ че́ргу див. че́рга.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 82.