Голосами віщої давнини - Сторінка 39

Всі побоювалися, що поява такої держави за-надто зміцнить авторитет Папи Римського. А якщо врахувати постійне зростання в кожній з держав впливу католицьких релігійних громад, то ставало зрозуміло, що Папська держава могла виявитись загрозою для існування певних монархій, які неминуче підпадали б під вплив монархії Святого престолу. Який і так вже давно прагнув здійснювати не лише духовний, але й політичний патронат над ними.

Проте виникало чимало проблем і в ініціаторів Папської держави. По-перше, треба було з'ясувати, хто мусив завойо-вувати для неї території? Римська держава? Спеціально сформовані легіони християн з різних держав, тобто треба бу-ло влаштовувати щось подібне до Хрестових походів (до яких справа дійшла згодом), тільки вже не на захист Гробу Гос-поднього, а на захист Папської курії? Крім того, державу тре-ба було захищати від натиску сусідів, тобто випливало, що Папська держава, принаймні в перші роки свого існування, по-винна була заручитися надійним світським патроном, над яким сама вона, водночас, могла б здійснювати патронат цер-ковно-державний.

Але в ідеалі цей патронат над Папською державою мав би стати міжнародним, і Папа Римський вже подумував над ідеєю відповідного конкордату. Проте минали роки, яко-гось конкретного розвитку ідея державності папської не набу-вала, й католицьке духовенство вже почало відчувати, що час працює проти неї.

Хто ж і в який спосіб зреалізував її? Король франків Піпін Короткий. Це він, утверджуючи Франкську державу, розгромив у черговій битві – в 756 році – військо лангобардів і, на прохання Папи Римського, значну територію Середньої Італії віддав під безпосереднє управління Папської курії. У такий спосіб з'явилося перше державне утворення, яке ма-ло всі права автономії у складі Римської імперії та пе-ребувало під її захистом; і в якому, водночас, уся вища світська й духовна влада перебувала в руках "намісника Бо-га на землі"...

До речі, саме цей факт, – що Папська область була сфор-мована завдяки перемозі франків та подарована Папі королем франків, – тривалий час дозволяв королям Франції претенду-вати на провідну роль у взаєминах з "престолом Святого Пав-ла", а з 1309 по 1377 рік Папа Римський змушений був перебу-вати в Авіньйоні, в цілковитій залежності від французького ко-роля. Цей період так й увійшов в історію папства, як період "авіньйонського полонення" і Папу Римського називали в цей час "авіньонським в'язнем", що, ясна річ, не дуже личило Папі і, звичайно ж, не додавало йому авторитету.

Між іншим, якщо з'ясовувати суть конфлікту, який ви-ник тоді між Папою Римським Боніфацієм VIІ та королем Франції Філіпом Красивим, то бачимо, що полягала вона передусім в лідерстві в Західній Європі. Захопивши за допомо-гою групи італійських аристократів папу в полон і милостиво надавши йому задля резиденції невеличке містечко в південно-східній частині Франції, а відтак, домігшись, щоб на папсь-кий престол було обрано ставленика Франції, Філіп IV значно посилив свою владу та свій авторитет в усьому тодішньому цивілізованому, християнському світі.

Передбачаючи, що право на своє існування Папській державі доведеться виборювати у складній дипломатичній, а можливо, і збройній боротьбі, вже перші достойники її почали турбуватися про документальне обґрунтування територіальної приналежності відведених Папству земель. І головна проблема полягала в тому, щоб довести, що Папа Римський має право на володіння не лише землями, подаро-ваними королем Піпіном Коротким, але й усією Італією. Тоб-то від перших літ існування свого Папство почало прагнути того, чого так побоювалися і правителі Римської імперії, і правителі деяких інших держав.

Так ось, на хвилі цього самоутвердження, в папській канцелярії якраз і "виявили" отой сумновідомий документ, який здобув назву "Константинів дар".

Оскільки, повторюсь, документ нібито було скріплено підписом та печаткою самого імператора Константина Вели-кого, то аж до XV століття вважалося, що, згідно з цим до-кументом, Папа Римський, справді, має, нехай навіть гіпотетичне, право на верховну політичну владу в Римській імперії. І виглядало так, що Папа Римський, якщо й не був вищий за імператора, то принаймні поставав рівним із ним у питаннях політичного устрою держави, ролі в ній церкви, ли-царських та чернечих орденів, у питаннях судочинства, розвитку науки та міжнародних зв'язків.

Саме посилаючись на цей документ, мов на провидіння Боже чи на десницю Христову, папи римські вимагали, щоб за імператором, власне, залишалося лише право адміністративного керівництва та збройного захисту Римської імперії, а все інше нехай би лягало на плечі Папи. Втім, у Папській курії вже натякали на те, що в ідеалі імператор нібито й не потрібен, цілком вистачило б самого лише Папи.

6

Хоча Константин Великий (6л. 274-337) правив за два століття до появи в курії документа під назвою "Константинів дар", проте авторитет цього імператора був ще досить високим. Мудрий правитель, він свого часу чима-ло зробив для того, щоб упорядкувати адміністративну систему Римської імперії, поділивши її на чотири великі префектури – Італію, Галлію, Східну Провінцію та Іллірію, на чолі кожної з яких стояв повновладний намісник імператора; це він першим в імперії відокремив цивільну владу від військової, підпорядкувавши військове командування цивільному, імператорському, і в такий спосіб убезпечивши його від свавілля тріумфаторів, котрі вміло здобували перемоги на по-лях битв, але виявлялися дуже слабкими, хоча й дуже амбітними, цивільними правителями в мирний час.

Щоправда, Константину Великому доводилося постійно конфліктувати з тими ж таки франками, король яких і пода-рував землю Папській області, але вважалося, що це несуттєво. Інша річ, що він в 326 році заснував місто (що виникло на руїнах давньогрецької колонії Візантія) Константинополь, су-часний Стамбул, і перетворив його в 330 році на східну столи-цю Римської Імперії, перенісши в такий спосіб центр політичного та економічного життя у східні провінції та за-тримавши, завдяки своїм війнам і реформам, занепад імперії.

Проте головні здобутки його папський престол вбачав на ниві церковній. Відомо, що спеціальним Міланським едиктом від 313 року Константин Великий милостиво дозво-лив вільне сповідування християнства на всій території Римської імперії, остаточно легалізувавши усі християнські громади та захистивши їх від переслідувань язичництва. До речі, саме за цей акт він і був наділений церковниками титу-лом "Великий". І вшановують його за це не лише католики, але й православні всього світу.

В травні 2001 року мені випало брати участь у з'їзді лицарського Ордену Святого Константина Великого в італійському місті Ароні, що на півночі Італії. Цей Орден, що носить ім'я візантійського Імператора, є міжнародним, і, до речі, православним, а Великим Магістром Ордену став Його блаженність митрополит Міланський та Лангобардійський Євлопос. Тобто, як бачимо, першозасновника Константино-поля в Італії, та й не лише в ній, вшановують і в наш час. Од-наче повернімося до часів минулих і до історії з документом, що має назву "Константинів дар".

Усе було б гаразд, його й досі вважали б однією з ва-тиканських святинь (втім, дехто саме такою і вважає його), якби ж то не одна високосвятійша неприємність. Вже від дня введення свого в церковно-політичний обіг, документ цей у декого з церковників, політиків й особливо з табору, супро-тивного Ватикану, почав викликати великий сумнів. Ясна річ, і при дворі римського імператора, і при дворах інших правителів не бажали посилення ролі та авторитету, а тим паче – реальної вла-ди Папи Римського. Але суть недовіри полягала не лише в цьому. По-перше, у багатьох дослідників викликав сумнів сам факт появи цього документа. Ще б пак: виданий у IV столітті, він чомусь з'являється на світ божий лише в другий половині VIII століття!

Звичайно, Європа знає чимало фактів, коли певні, ши-роко відомі документи на якийсь час зникали і вважалися втраченими людством, а потім, через століття, рап-том являлися йому, й особливих проблем володарям не ство-рювали. Але, по-перше, до його появи в VІІІ ст. про цей до-кумент чомусь ніхто навіть не чув. І це про документ, яким Костянтин Великий дарував Папі Римському владу над Рим-ською імперією! Та такий документ від дня своєї появи стає політичною, церковною і науковою сенсацією. На нього обов'язково сотні разів посилалися б папи римські, ще почи-наючи з ІV століття. Нарешті, це не той документ, який може "завалятися" десь між канцелярськими паперами, і пролежа-ти там майже чотири століття!

Одначе до цих, суто аналітичних, висновків додалися ще й висновки наукові, зроблені заповзятим італійським уче-ним, талановитим філологом та філософом-гуманістом Лоре-нцо Валла (1407-1457). Дослідивши документ з погляду фі-лології, – а саме філологам, як правило, вдається викривати добре містифіковані підробки, – він зумів довести, що перед нами – груба фальшивка, сфабрикована не раніше ніж... у се-редині VІІІ століття, тобто майже через чотириста років після правління Костянтина Великого, і саме в той час, коли було створено Папську область, а отже, закладено початки ваті-канської державності. І нагадаю, що саме тоді ж, у середині VІІІ століття, його й було виявлено.

Для Ватикану це викриття стало скандально-неприємним. Оскільки Лоренцо Валла, цей прихильник епікуреїзму, взагалі відзначався критичним ставленням до священних книг та документів католицизму, то відкриття його виклика-ло бурхливу, хворобливу реакцію в колах, близьких до Папи, відтак він зазнавав усіляких релігійних утисків і переслідувань.

Проте аргументовано, науково заперечити його докази так нікому і не вдалося, і, починаючи з XVI століття, навіть найпереконливіші апологети ідеї верховної влади Папи Римського, якщо не над усією Західною Європою, то принаймні над Італійською державою, на "Константинів дар" намагаються або зовсім не посилатись, або ж посилаються з певними пересторогами, обов'язково полемізуючи при цьому з опальним філологом. Наприклад, доводячи, що, можливо, цей документ став копією з ранішого, оригінал якого було втрачено.