Голосами віщої давнини - Сторінка 48

Але, пардон, в тому ж то й річ, що в жодному з перелічених племен – кельтів, даків, гунів, готів тощо – ніяких слідів роду Сасів автор рецензова-ної мною книги не віднаходить! А по-друге, хіба сотні тисяч інших родів різних етносів — Сулимів, Гофманів, Караджичів, Потоцьких, Габсбургів, Любомирських – свого часу форму-валися не на тих самих прадавніх теренах?

За своє життя мені довелося перечитати сотні родовід-них досліджень, скажімо, з приводу тих-таки щедро розгалу-жених родово-гербових кланів Романових, Любомирських, Глинських, Острозьких, Вишневецьких, Гіреїв… Але ще ні-коли не доводилося бачити, щоб укладачі цих родових жит-тєписів зловживали увагою читачів екскурсами в життя кель-тів, даків, гунів чи ще когось там, не маючи на це відповід-них інформаційних джерельних підстав.

Ще одна біда, явно породжена необачністю автора, це фрагментарність, смислова невмотивованість та логічна не-вивершеність великої кількості тих інформаційних запози-чень, якими добродій Терлецький заповнює свою книгу. На-веду лише один із десятків можливих прикладів такої фраг-ментарності.

Хто не знає зараз про таку святу місцину, як Зарвани-ця? Чи обминає її Терлецький? Ні! На сторінці 367-й, без будь-якої логічної підводки і без будь-якого висновку чи пе-реходу до іншої теми, віднаходимо розлогу довідку з приводу того, що "Відоме з 1467 р. село Зарваниця – одне з найбільш шанованих Українською Греко-Католицькою Церквою місць прощ та відпустів у Галичині. За переказами втікач-монах з Києва від монгольської навали…" ( далі йде переказ усім нам відомої легенди, опублікованої в усіх рекламних довідниках про Зарваницю), і завершується цей пасаж словами: "У 1742 р. львівський митрополит Атанасій Шептицький коронував ікону Зарваницької Божої Матері, а в 1754 р. кардинал Джо-ванні Сімеоні оголосив щорічну прощу. Після 1867 р почало-ся масове паломництво до ікони, коли папа Пій IХ надав їй відпустового значення".

І все, на цьому будь-який подальший інтерес до За-рваниці автор втрачає. Почекайте, але ж хіба багатостражда-льна історія зарваницького осідку, зарваницької святині заве-ршується 1867 роком? То чому б не додати ще кілька рядків, в яких було б відтворено сучасне відродження Зарваниці, її роль в становленні уніатської церкви і всього християнства в Незалежній Україні? Тоді це давало б хоч якесь пояснення чи виправдання того, з якого, раптом, дива ця туристично-рекламна вставка про Зарваницю з'явилася в книжці про су-часний рід Драго-Сасів, де, з явною інформаційною проваль-ністю, зависає?

До речі, а яке все ж таки відношення до Зарваниці мали представники роду Сасів? Не заперечую, можливо, й мали, але ж, шановний авторе, аргументуйте це, переконайте мене в цьому! Таке ж враження справляють і численні довідкові вставки з приводу чернечого ордену студитів, Манявського Скиту тощо.

3

Мене одверто здивувало, що, надавши сотні сторінок розділам про осідки кельтів, даків, скіфів, гунів, волохів, ав-тор не спромігся хоча б одним розділом (саме розділом, а не фрагментарними згадками з приводу…) віддати шану селу Кульчицям, яке з кожним роком набуває все більшого зна-чення в ролі одного з провідних, компактних та достатньо досліджених осідків роду Драго-Сасів.

Хтось може заперечити, що, мовляв, цьому селу при-свячена в 1995 році видана книжка Івана Волчко-Кульчицького "Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів", яку приурочено було до 700-ліття села і 1000-ліття роду. Так, справді, таку книжку видано, але це не аргумент! Про все ін-ше, чому присвячено розділи книжки М. Терлецького, теж писали, і то не один автор, але ж його це не зупиняло. І потім, є можливість, посилаючись на цю та інші публікації, продо-вжити історію села до сьогодення, значно поглибити її. Крім того, вважаю, що авторові взагалі слід було б докладніше зу-пинитися на огляді перших дослідницьких публікацій з істо-рії роду Сасів, а також на долях самих дослідників.

До речі, якби добродій Терлецький уважніше перечи-тав книжку І. Волчко-Кульчицького, то міг би повчитися то-му, як цей дослідник та автори тих статей, які вміщені в його книжці, в більшості своїй уміло, сумлінно пов'язують екску-рси в життя галицьких та інших племен, етносів, держав — з тією чи іншою гілкою роду Драго-Сасів, з окремими його по-статями. Втім, з приводу цієї добре скомпонованої книжки я готую зараз окрему статтю, бо, зрештою, вона має право на окрему розмову.

З багатьох інших зауважень, які виникли в мене при прочитанні книжки Михайла Терлецького "Часопростір роду Драго-Сасів", зупинюсь ще лише на кількох, найсуттєвіших. Один із розділів її називається "Велике переселення народів; скіфо-сарматський період на українських землях…". Незале-жно від того, запозичив М. Терлецький це історичне поси-лання про " скіфо-сарматський період на українських зем-лях", чи вигадав його сам, але вдаватися до подібного істо-рико-топонімічного "відкриття" я не радив би нікому.

Скіфи-сармати могли освоювати будь-які відведені їм долею ареали, але тільки не "українські землі", оскільки ні самих українців як етносу чи політичної нації, ні такого то-поніму – "українські землі" — бачить Бог, на той час не існу-вало. Принаймні ще ніхто не спромігся переконати науковий світ у протилежному. Інша річ, що цей "скіфо-сарматський період" творився на землях, на яких побутує сучасна україн-ська спільнота, або на території, яка стала територією сучас-ної Української Держави. За такого твердження жодних запе-речень не виникатиме.

По стількох книжках авторові слід нарешті визначити-ся і з написанням назви роду Драго-Сасів, бо в одних випад-ках він подає його з великих букв, в багатьох інших — із ма-лих. Дрібниця, звичайно, але…

Так само М. Терлецькому слід бути уважнішим та кри-тичнішим до цитат, які він подає. Наприклад, майже цілий розділ він присвячує Самборові. Проте дивна річ. Розпочинає він оповідь про це славне місто словами: " Одним з найбага-тших міст у Руському воєводстві став Самбір уже як адмініс-тративний центр багатого, добре укріпленого і економічно розвинутого ще за княжих часів краю". Висока оцінка, чи не так?

Але вже через якихось дві сторінки Терлецький закін-чує оповідь про Самбір вражаючими читача-галичанина фра-зами: "Самбірське передмістя формувалося садибною забу-довою. Його мешканці становили верству, яка " перебивала-ся, обробляючи злиденні клаптики землі. Решта проводила примітивну торгівлю, бо ні тутешні товари, ані комерційні звичаї не відповідали вимогам цивілізованого світу" (?!).

Га, як вам такий вбивчий пасаж?!

По-перше, публікуючи цей сумнівний "цивілізацій-ний вердикт", М. Терлецький мав би, щонайменше, послати-ся на того "великого цивілізатора", в якого він цю цитату списав. По-друге, невідомо, якого саме періоду буття міста цей "вирок" стосується. А це ж має принципове значення!

По-третє, ні автор цитати, ні автор книжки навіть не намагаються пояснити читачеві, за якими такими мірками самбірчан було звинувачено в тому, що ні "товари", ні "ко-мерційні звичаї" їхні "не відповідали вимогам цивілізованого світу". В чому це проявлялося? Невже вони були аж такими нездарами? Чи, може, нецивілізованими виявлялися такі то-вари самбірчан із сільських передмість, як картопля та сало? Або, може, самбірчани мали звичку продавали ці свої "неци-вілізовані товари", а потім наздоганяти покупців і силоміць відбирати в них продане, якраз і демонструючи таким чином, оті, як пише М. Терлецький, "комерційні звичаї", які " не відповідали вимогам цивілізованого світу"?

Оскільки сам М. Терлецький визнає себе компілято-ром, то мушу його застерегти. Біда усіх компіляторів саме в тому й полягає, що вони цитують будь-кого, будь-що і з будь-якого приводу, не завдаючи собі при цьому клопоту, ні пояснювати читачеві, кого і навіщо вони цитують; не осмислюючи цитоване і, що найжахливіше, не визначаю-чи власного ставлення до всього отого, в когось списано-го. Тому-то за жодних обставин брати з них приклад не вар-то.

Не маю сумніву, що в історичних пошуках своїх на книжці "Часопис роду Драго-Сасів" Михайло Терлецький не зупиниться. Що ж, нехай йому на цій ниві щастить. Справа, яку він робить, потрібна. Але порадив би принциповіше ста-витися до своїх творінь, вдаючись при цьому й до науково-редакторського рецензування рукописів, як це віддавна уста-лено робити в усьому науковому світі.

Львів-Трускавець-Одеса,

2012 р.

ПЕРЕД ВЕЛИЧЧЮ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

ПОЛЕМІЧНІ НОТАТКИ НА ПОЛЯХ

"ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ".

* * *

Почну зі свого власного визначення понять "цивілізація" та "цивілізованість", тому що в даній розмові це має принци-пове значення.

Цивілізація – це інформаційна субстанція, що становить собою сукупність суспільно-державних, економічних, військових, морально-етичних, духовних, мовних, мистець-ко-культурних та правових засад, які витворені, конкретною етнічною чи національно-державною формацією в конкрет-ний історичний період, на конкретній території, за конкрет-них історичних умов, на певній стадії свого еволюційного розвитку.

Цивілізація не знає, і не повинна знати, в наших дослідженнях та оцінках рівневого визначення і рівневих порівнянь.

Народ, етнос, нація, держава не можуть визнаватися "первісними", "дикими", "варварськими", "протоцивілізаційними", "недорозвиненими", "мало-" чи "надрозвиненими"...

Народ (етнос) завжди є цивілізаційно самодостатнім і високоцивілізованим, оскільки завжди перебуває у самою Природою (Вищим Розумом, Творцем) відведеній йому стадії самоорганізації, самоформування і самоусвідомлення.

Тобто, образно, концептуально кажучи: хто дозволив нам, науковим снобам ХХІ століття, вважати, що середньовічний тибетський селянин, який більшу частину свого життя про-водить на рисовому полі, молиться, медитує та духовно вдос-коналюється, вдовольняючись при цьому халатом, чашечкою рису, чітками та голими стінами своєї хатини, є менш цивілі-зованим, ніж в усіх відношеннях "упакований" сучасний американець, який більшу частину свого життя проводить між баром, комп'ютером та пультом погибельної для всього світу ядерної установки, і відчуває себе при цьому повелите-лем Всесвіту? І чому відповідні громадські формації подіб-них гомосапієнсів повинні сприйматися нами, відповідно, як "протоцивілізаційні" (тобто цивілізаційно початкові, недо-розвинені) і "високоцивілізовані"?!

А тепер вдамося до аналізу рецензованої нами книги.

Дивовижність сучасного стану людства полягає в тому, що на порівняно невеличкій планеті, більша частина якої, до то-го ж, зайнята малоосвоєнним, а останнім часом ще й досить ворожим до нас світовим океаном – якимось дивовижним і майже неприродним чином уживаються гомосапієнсові спі-льноти, які відтворюються увесь процес, усі цивілізаційні ніші, увесь спектр еволюційного розвитку – від космо-технократичного, який ми спостерігаємо в США, Японії, Південній Кореї та інших техногенно розвинених країнах; до майже (виходячи з класичних визначень), первісного, кам'яновічного, зародково-цивілізаційного, родово-племінного, які ми спостерігаємо, скажімо, на прикладі пле-мен австралійських аборигенів, або деяких еволюційно зако-нсервованих спільнот в Африці, Латинській Америці та Оке-анії.

Чому так сталося, і який смисл закладено в подібну еволюційну демонстрацію Природою, Вищим Розумом чи Богом (для кого яка субстанція є сприйнятнішою) – то вже тема окремої розмови.