Голосами віщої давнини - Сторінка 46

У першому ж абзаці його читаємо: "Між схила-ми гір, вкритих вічнозеленими смереками, з цілющою дже-рельною водою та мікрокліматом, розташоване це унікальне святе місце. Перші згадки про заснування обителі сягають XIII століття і пов'язані з ченцями Іоаникієм і Пахомієм. Після спустошення у 1240 році Києво-Печерського монасти-ря монголо-татарами, ці два іноки прийшли у Карпатські го-ри, де заснували Хресто-Воздвиженський Скит.

… Про заснування монастиря у XIII ст. в Марковій пустелі писав і Іван Франко, стверджуючи, що Захар Беркут – герой Тухольки, три роки провів між старцями у монастирі. Сюди, до старців карпатських, неодноразово приходив князь Данило Галицький за розрадою і благословенням".

Загалом, ці відомості не нові, вони неодноразово з'являлися в пресі. Та якщо зараз ними відкривається офіційне видання монастиря, видане тритисячним накладом, то виникає природне питання: " А що, в такому разі, заважає настоятелеві Скита митрополитові Іоасафові, чернечій громаді та віруючим проголосити зазначений у цьому твердженні 1240 рік – роком заснування Скиту Манявського, а відтак відзначати поточного 2012 року його 772-річчя?!".

Одначе до констатації цього факту справа чомусь не доходить. Чому? Нема певності, що нині діючий монастир є спадкоємцем тодішнього? В такому разі так і слід сказати. Хоча, як на мене, є всі підстави вважати, що Скитові Ма-нявському минає восьме століття.

Та ба! У цьому ж розділі читаємо: "Манявський Хре-сто-Воздвиженський чоловічий монастир…заснований Іовом та Феодосієм Манявськими, які 1608 року прийшли у ці карпатські гущавини Маркової пустині. У 1620 році Скит от-римав від патріархів Константинопольського – Тимофія II та Олександрійського – Кирила Лукаріса ставропігійське пра-во".

Отже, роком заснування все ж таки названо 1608 рік. Як тоді бути із щойно зазначеним 1240-м роком? Де логіка? А чи згадується тут 1611 рік? Так, згадується, але тільки у зв'язку з тим, що цього року "братія…перейшла жити у нову келію". Але ж перехід у нову монастирську келію і заснуван-ня самого монастиря – події далеко нерівнозначні! Невже і в цьому виникає потреба когось переконувати?

І потім, якщо, услід за митрополитом, визнати роком заснування 1608, то 2008 року ми мали всенародно, у національному масштабі, відзначати 400-річчя Скиту. Проте цієї події не відбулося. Натомість галицька преса і громадськість переконані, що цю дату відзначали минулого, 2011 року. Як на приклад, пошлюся на розлогу статтю "400-річчя заснування Манявського Скиту", з якою виступив у надвірнянській газеті "Народне Слово" (24-25 липня 2011) депутат Надвірнянської райради, один із активістів відродження Скиту Ігор Андруняк. Ось що він повідомляє читачам:

" На свято Різдва Івана Хрестителя, 7 липня, зібралися представники духовенства, державної адміністрації і прочани з усіх районів області, Львова, Ужгорода, Тернопо-ля, Хмельницького, Рівного, Чернівців, щоб відзначити 400-річчя заснування Скиту Манявського – твердині духовності в Галичині. Святу літургію відслужив, разом з ієрархами і ду-ховенством, Партіарх УПЦ Київського Патріархату Філарет. У святкуваннях також узяли участь члени Української Народної Партії на Івано-Франківщині...

Засновником Хресто-Воздвиженського Манявського монастиря став виходець із м. Тисмениця схимонах Іов Кня-гиницький… Перша келія побудована в 1611 році Петром Ляховичем із с. Маркової. Цей рік вважається роком засну-вання Скиту Манявського – українського Афону".

Як бачимо, і в цій, і в багатьох інших публікаціях, та й просто в громадській думці, участь Патріарха Філарета у липневій літургії 2011 року в Манявському Скиті пов'язується зі святкуванням 400-річчя цього монастиря.

Але як тоді пояснити, що у вже згадуваній брошурі "Великий Скит – Український Афон", яка, нагадую, з благо-словення настоятеля монастиря і митрополита побачила світ майже через рік після цього святкування (підписана вона бу-ла до друку 25 квітня 2012), ні слова не мовиться ні про цей візит Патріарха Філарета, ні про його участь у ювілейній літургії з нагоди 400-річчя монастиря, ні про сам ювілей?!

Як взагалі могло статися, що підпорядковане Київсько-му патріархату карпатське монастирське видання навіть не згадало про таку визначну для своєї обителі і всіх вірян по-дію – візит Патріарха Київського і всієї Русі? Тим паче, що на літургію, яку Патріарх Філарет служив у монастирі, з'їхалося тисячі вірян.

Відтак виникає низка питань: то все ж таки, визнає митрополія і братія Скиту, що 1611 рік слід вважати роком заснування монастиря, чи вони так не вважають? Брав Патріарх Філарет у липні 2011 року участь у літургії в Скиті з нагоди ювілею, чи не брав? І взагалі, відбувалося 7 липня 2011 року в монастирі святкування 400-річчя заснування Скиту Манявського, чи не відбувалося?! Нарешті, чому про цю подію, за участю Патріарха всієї Руси-України Філарета, яка набула такого розголосу в пресі та привела до монастиря паству з багатьох областей, в офіційному виданні монастиря навіть не згадано?

Ще одне зауваження. У брошурі мовиться, що "бла-гословення ставропігії" було отримано від двух патріархів – Константинопольського та Олександрійського.

Так от, хочу довести до відома й автора цього офіційного видання і митрополита Іоасафа, що до 1686 року винятковим правом надання ставропігії в Україні користу-вався лише Вселенський Константинопольський Патріарх! Олександрійський, Єрусалимський чи будь-який інший патріарх міг лише вручити відповідну грамоту, виконуючи волю Патріарха Вселенського, від його імені, та маючи на це його благословення. Водночас зауважу, що після 1686 року правом надання ставропігії в Україні заволоділа Московська Патріархія, і це стало одним із факторів ослаблення інституту ставропігії як такого. Тим паче, що проти нього завжди вой-овниче виступати місцеві українські митрополити і єпископат.

Що ж до ставропігії Скиту Манявському, то церковно-духовні формальності з її надання здійснив не Олександрійський Патріарх Кирило, як зазначається у брошурі, а Єрусалимський Патріарх Теофан (Феофан), який прибув до Києва в березні 1620 року, після візиту до Москви. Тоді ж було надано ставропігії Київському братству, рукопо-кладено на єпископа Ісайю Копинського, а головне, висвяче-но на митрополита Київського й Галицького ігумена Золото-верхого Михайлівського монастиря Іова Борецького. Але при цьому Патріарх Єрусалимський завжди наголошував, що вдається до згаданих дій з дозволу Вселенського Патріарха.

Зокрема, надаючи статусу ставропігії Київському брат-ству, Теофан повідомляв, що має на це "міць і дозвіл" Патріарха Константинопольського Тимофія, і цим підтверджує повноправність свого рішення: "…маючи зу-польную моць и позволение от спольбрата и сослужителя смирення нашого Кір Тимофея, вселенського патріарха Кон-стантинопольскаго, належного пастиря Русских земель, и са-мое митрополии Киевское и Галицкое отцов".

Ну а, повертаючись до полеміки з приводу дати засну-вання Скиту, скажу таке. На жаль, переглянувши різні ви-дання, в тому числі й цілком офіційно-церковні, православ-ний мирянин так і не зрозуміє, то коли ж саме було засновано монастир, якому авторитетові вірити. Як бачимо, зринає од-разу кілька дат: 1240, 1280, 1606, 1608, І6ІІ і 1612 роки.

Гадаю, що ігумену, братії монастиря та митрополії все ж таки слід остаточно визначитися з офіційною датою засну-вання монастиря Скит Манявський ( навіть якщо це рішення буде до певної міри вольовим), а також із критерієм цього визначення.

Як випливає зі згаданої брошури та з моєї розмови з Іоасафом, митрополит схиляється до думки, що роком засну-вання слід вважати 1608. Що ж, нехай так. Але тоді, на мій погляд, церковним ієрархам митрополії слід затвердити цю дату своїм колективним рішення, яке має благословити патріарх Філарет. Після цього митрополит мав би офіційно заявити, що минулого, тобто 2011 року 400-річчя монастиря не відзначалося, зате наступного, 2013 року, митрополія і вся Київська патріархія відзначатиме 405 річницю існування Українського Афону-Скиту Манявського. І, в такий спосіб, раз і назавжди заснувати традицію відзначення подібних ювілеїв.

Ів.-Франківськ – Скит Манявський —

– Одеса, 2012

ЛИЦАРСЬКИЙ

ВСЕСВІТ ДРАГО-САСІВ

НОТАТКИ З ПРИВОДУ КНИЖКИ МИХАЙЛА ТЕРЛЕ-ЦЬКОГО "ЧАСОПРОСТІР РОДУ ДРАГО-САСІВ"

1

Витворення гербово-родової шляхетної спільноти Драго-Сасів, яке відбувається на наших очах у сучасній Га-личині, — явище своєрідне і до певної міри виняткове. Згоден, на європейських обширах ще й досі, — на розвидні ХХI сто-ліття, за вселенського "розгулу демократії" та світоглядного і соціального плебейства, — існує чимало всіляких монархічних товариств, династичних "дворів" та аристократичних клу-бів... Одначе всі вони згуртовуються навколо правлячих, або давно відсторонених від трону, династій, з наміром зберегти заповідану предками корону, чи хоча б колись там, у неосяж-ному майбутньому, будь-що повернути її.

Водночас з'являються усе нові й нові лицарські орде-ни, дворянські зібрання та закриті елітарні об'єднання, на особливостях та призначенні яких зупинятися наразі не ста-ну, відсилаючи читачів до своїх монографій "Історія україн-ського лицарства", "Всесвітня історія лицарства" та інших праць. Зауважу лише, що всі ці товариства — укомплектовані спонтанно, на засадах звичайних громадських організацій (саме в такій якості вони юридично й реєструються), і згур-товуються навколо ідеї примарної елітарності та професійної кастовості.

Що ж до товариства Драго-Сасів, то воно поєднує в собі тепер уже рідкісну на європейському просторі ідею по-шуку та відродження гілок величезного родового древа, в да-ному випадку – древа Сасів, та ще й освяченого спільністю поліетнічного гербового шляхетства.

Причому зазначу, що йдеться не про збереження віко-вічних родових кланів, яке ми впродовж століть неспішно спостерігаємо, скажімо, на прикладі родоводів Шотландії, Ірландії, Країни Басків чи Уельсу, а саме про міжнародний пошук представників гербово-родової спільноти, їх згурту-вання і межову — аристократичну, соціальну та громадянську — активізацію. Тим паче, що процес цей відбувається в пост-радянській Україні, де комуністичний режим з особливою жорстокістю винищував усіх, хто міг зватися духовною осо-бою, інтелігентом чи хоча б трішечки пам'ятати про блакит-ну кров свого родоводу; і в якій прес плебейської пролетари-зації був найтяжчим та найзгубнішим.

Так от, під цим кутом зору книжка Михайла Терлецького "Часопростір роду Драго-Сасів" становить безсумнівний інтерес.