Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 41

Гонитва тривала до пізнього вечора. А як геть посутеніло, турки вирішили, що козакам пощастило втекти, і припинили рух. Але козаки й на думці не мали втікати. Темної ночі вони повернули чайки в бік ворога, оточили турецький флот і майже весь його винищили. Захопивши кілька великих галер, Сагайдачний навмисне привів їх під Очаків і наказав спалити перед очима турецького гарнізону. Щоб вороги бачили, тремтіли і знали, що їх чекає на Чорному морі.

За часів Сагайдачного козаки використовували для походів не тільки чайки, а й турецькі галери, тобто великі бойові кораблі. Відомо, що 1616 року, захопивши під Очаковом кілька галер, Сагайдачний посадив на них козацькі екіпажі й піхоту і вирушив, разом з чайками, до Кафи (нині — Феодосія). Обстрілюючи місто з галерних гармат, козаки заволоділи ним, вибивши при цьому близько 14 тисяч турків і татар, і визволили кілька тисяч невільників, яких посадили на галери й повезли на Дніпро. Повернення такої кількості полонених прислужилося всенародній славі Сагайдачного. Його походи почали оспівувати в піснях та думах, про нього складали легенди — народ щиро дякував йому.

На цю добу припаде створення в Європі так званої "ліги християнської міліції", досить сильної організації, яку очолив французький князь де Невер, якого вважали нащадком останнього грецького імператора Палеолога. Ліга ставила мету створити могутню європейську армію, яка б, увібравши в себе національні формування багатьох країн, витіснила турків з Європи, а можливо, й знищила їхню імперію. Відомо, що гетьман Сагайдачний записався до цієї ліги разом з усім запорізьким військом. Існує також думка, що керівництво ліги сподівалося побачити Сагайдачного на чолі спільно європейської армії, і тільки несподівана смерть від рани перешкодила цьому призначенню.

Центром, столицею ліги було містечко Карпантрас — поблизу Авіньйона. В архівах цього містечка знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про участь козаків в антитурецькій кампанії. Втім, свій внесок у цю боротьбу Сагайдачний зробив поза планами та діями "ліги християнської міліції".

Одначе повернімося на Чорне море. Після вдалого походу на Кафу, гетьман Сагайдачний організував нову ескадру з чайок і восени того ж таки 1616 року підійшов до турецького порту Мінери. Всі 26 галер, що стояли там, козаки потопили, а потім, висадившись на берег, підійшли до Трапезунда і несподіваним штурмом опанували його фортецю. Сподіваючись розгромити козаків у морському бою, султан спорядив проти них велику ескадру під командуванням адмірала Ціколі-паші, що мав репутацію одного з найталановитіших флотоводців. Сагайдачний упевнено прийняв бій. Потопивши три великі кораблі та кілька невеличких" він примусив турків повернутися до Стамбула ні з чим.

Султан тішив себе надією, що козаків приборкає інша ескадра — під командуванням адмірала Ібрагіма-паші, яка чекала на них під Очаковом, щоб не дати дороги до гирла Дніпра. Дізнавшись про засідку, Сагайдачний робить щось цілком несподіване. Замість того, щоб пробиватися до Дніпра, він наказує вертати до турецького берега. І поки турки чатували на нього поблизу українських берегів, Сагайдачний примудрився захопити Синоп і, випалюючи турецькі узбережжя, дістатися Стамбула. Звідти, так і не зазнавши поразки, він повертається... в Азовське море, щоб уже з нього — де річками, де перетягуючи човни суходолом — добутися до Січі.

Як бачимо, досить познайомитися з життєписом П. Сагайдачного, щоб зрозуміти: будь-які твердження стосовно того, ніби Україна ніколи раніше не мала флоту на Чорному морі, здаються безглуздими. А в особі Сагайдачного маємо видатного флотоводця, який сміливо виходив на герць з могутніми турецькими ескадрами і перемагав їх.

1618 року польські війська під командуванням королевича Владислава, що перебували на той час під Москвою, опинилися в досить скрутному становищі. Король Сигізмунд ІІІ розумів: якщо не прийти синові на допомогу, він загине разом з усім військом. Але на те, щоб зібрати достатню військову силу, потрібен час і кошти. І того й того королеві дуже бракувало. Він кинувся до Сагайдачного: "Рятуй!". Гетьман бачив, що королеві й польському сенатові подітись нема куди, і погодився повести козаків під Москву. Але з твердою умовою: король дозволить розширити козацькі території, тобто території, що підпорядковувались гетьману; полегшить становище православної церкви в Україні; збільшить козацький реєстр і навіть... погодиться на те, щоб дозволити Україні судову й адміністративну автономію. Коротше кажучи, Сагайдачний примусив короля і польський уряд визнати автономію України, її особливий статус у складі польського королівства.

Під ударами козаків здався загарбаний російськими військами Путивль, потім, перейшовши вже на російську територію, козаки здобули Елець, Шацьк, Данков... Цікавий випадок стався поблизу Серпухова. Тут Сагайдачному мала протистояти російська рать під командуванням прославленого князя Пожарського. Але щойно українські козаки наблизились до неї — донські козаки кинулись урозтіч, решта війська почала відходити, а сам Пожарський раптом занедужав і, по суті, втік до Москви. Командування перейшло до князя Григорія Волконського. Але це справі не зарадило: російське військо лягло розгромом. Востаннє цар спробував зупинити Сагайдачного поблизу Донського монастиря, вже на підступах до Москви. Якби росіянам пощастило виграти цю битву, вони б не допустили об'єднання українських та польських військ. Але навіть російський літописець визнає, що в бою російських воїнів охопив жах і вистояти вони не змогли.

Польський табір у цей час перебував в оточенні. Ще б кілька днів облоги, кілька штурмів, і захисники його або б полягли, або потрапили в полон. То ж чи варто дивуватися, що появу Сагайдачного з його козаками королевич Владислав (майбутній король Владислав IV) сприйняв як Божий дарунок. 1 жовтня 1618 року українсько-польські війська розпочали штурм Москви. Сам Сагайдачний був уже біля Арбатських воріт. Один зі штурмових загонів розламав Острожну браму, і козаки рушили туди. Та коли вже, здавалося, жодна сила не здатна зупинити українське військо, гетьман Сагайдачний наказав припинити штурм і відійшов до міста.

Відступив з власної волі, не маючи, по суті, жодних зри-мих причин для такого вчинку. Якби москвичі гідно поцінували його і поставились до українського гетьмана по-лицарському — так, як він поставився до них — вони б давно вже спорудили в центрі столиці пам'ятник цьому полководцеві.

А все ж таки, чому Сагайдачний відступив?

* * *

"Гетьман Сагайдачний уособлює собою якщо не історичну велич народу, то принаймні мрію про цю велич, будь-який інший народ світу давно б витворив із нього легендарного героя і своєї історії, І свого епосу.

Ми ж, українці, маючи такого великого полководця, заздрісно зачитувалися подвигами чужинців, шкодуючи, що наша бездержавна минувшина занадто скупа на славетних воїтелів".

Богдан Сушинський

Існує десятки версій, з допомогою яких історики намагалися витлумачити цей вчинок Сагайдачного. Особисто мені він нагадує вчинок Аттіли, який обліг Рим. але у вирішальну мить зрікся спроби захопити його. Сагайдачний чудово розумів, що, здобувши Москву, він дасть змогу Польщі приєднати Росію до своєї імперії. Як мудрий політик, гетьман визнавав за краще мати двох ослаблених ворогів, ніж одного могутнього. Тож коли 1620 року король Сигізмунд III зажадав від Сагайдачного повести війська під Цецору, щоб допомогти коронному гетьманові Станіславу Жолкевському вистояти проти турків, той не послав жодного полку. І поразка польської армії була жахливою. Всі хроністи засвідчують, що там, разом із Жолкевським, поліг увесь цвіт польської нації.

Одначе турки на цьому не заспокоїлися. Султан Осман II зібрав під свої прапори 400-тисячну армію (в тому числі 100 тисяч татар) і ладнався до походу на Краків, тодішню столицю Польщі. Відчуваючи, що Річ Посполита опинилась у величезній небезпеці, король і польський уряд скликали у Варшаві Велику Раду. Запросили на неї і гетьмана Сагайдачного. Проте він не поквапився до столиці. Спершу висунув перед королем та сенатом кілька вимог, від виконання яких залежало: погодиться козацтво допомагати полякам у їхній боротьбі з Туреччиною чи ні. Що ж то були за вимоги?

Передусім гетьман вимагав визнати Іова Борецького митрополитом Київським. Річ у тім, що в червні 1620 року Україну відвідав патріарх Єрусалимський Феофан, який повертався з Москви, де висвятив у російські патріархи Філарета. Скориставшись із того, що шлях Феофана пролягає через українські землі, гетьман України зумів умовити патріарха, щоб той висвятив І. Борецького на київського митрополита, а кількох священників — на єпископів українських земель. Тож тепер Сагайдачний вимагав від поляків гарантій того, що вони і визнають, і підтримуватимуть київську митрополію. А ще — визнають владу українського гетьмана над Україною, скасувавши при цьому посаду "козацького старшого", що його призначав польський уряд; припинять утиски козацтва...

Поляки мусили на все погодитись. І тоді козацьке військо виступило проти турок. Сили були вбивчо нерівними. Сорок тисяч козаків та вісімдесят сім тисяч поляків проти чотирьохсот тисяч турецько-татарських військ! За всіма канонами війни, султан Осман II просто був приречений на перемогу. Війська зійшлися під Хотином, поблизу Дністра. Під час першої атаки турків, що мала місце 8 вересня 1621 року, козаки спершу продемонстрували досить мляву оборону. Це додало яничарам духу, і вони величезною масою наблизились до обвідних ровів, що ними козаки оточили свій табір. Та саме в пору, коли турки заметушилися, ладнаючи перехід через рів, козаки вдарили з гармат і мушкетів. Після кількох залпів турки кинулись навтікача до свого табору. Скориставшись із паніки, козаки перейшли в атаку і, не перестаючи палити з мушкетів та пістолів, прорвалися аж до турецького обозу.

Якби того дня козаки й не досягли остаточної перемоги над турками, то, принаймні, позбавили б їх обозу, а це вже можна було вважати за напівперемогу. На жаль, поляки на чолі з коронним гетьманом Каролем Ходасевичем козаків не підтримали.