Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 44

Звідки походив цей новий гетьман та за які заслуги його обрано на гетьманство, ми не знаємо. Зате відомо, що Д. Барабаш надій поляків на сяку-таку злагоду з султаном не виправдав. Перше, що він зробив, це сформував нову козацьку флотилію і повів її на Константинополь. І тут, певна річ, у столиці Високої Порти зрозуміли: як і далі таке буде, то козаки й по саду султанового палацу гулятимуть. Але вдіяти ніхто нічого не міг. Козаки висадились таки на берег, смерчем пролетіли над передмістям столиці і, захопивши чималу здобич та визволивши кілька десятків полонених, повернулися на свої чайки.

І тоді сталося те, що мало статися: султан наказав своєму Іскандеру-паші вдертися до України і не просто покарати козаків, а винищити все населення півдня України, щоб остаточно викорінити козацький дух. А викорінивши його, заселити тогочасні козацькі землі кримськими татарами та ногайцями. Досвід такого заселення турки вже мали. Саме цим способом вони устаткували Буджацьку орду в пониззі Дністра, власне, між Дністром і Дунаєм, витіснивши звідти слов'янське й молдавське населення та віддавши простір ногайцям.

Проте турецький полководець вочевидь був неготовий до такої кампанії. Ввівши війська на Поділля, він незабаром відчув, що подолати польського й українського війська йому не вдасться, і погодився на пропозицію коронного гетьмана С. Жолкевського вкласти мирну угоду. Що й було зроблено у вересні 1617 року в містечку Буші.

Ну, а що до Дмитра Барабаша, то він зумів повернутися зі своєю ескадрою на Дніпро. І навряд чи його та козаків-мореплавців дуже схвилювали погрози турків та їхні демарші. І того й того вони вже наслухались та надивились вдосталь. Як склалася подальша доля цього гетьмана, невідомо. На згадку про нього лишилося тільки письмове розпорядження, що ним він зобов'язував переяславську адміністрацію повернути землю якомусь козакові Лукашенкові — можливо, одному з тих, хто ходив з ним на Константинополь, — яку в нього несправедливо відібрав пан Саченко.

Що ж, іноді й такого вияву справедливості досить, щоб залишити свій слід в історії. Не кажучи вже про похід на Константинополь.

Петро Жицький, наказний гетьман козацького війська.

Наказний гетьман Петро Жицький був одним з найближчих сподвижників славетного Петра Сагайдачного. Біографічних даних його, по суті, не збереглося, але достеменно відомо, що в останні роки життя Сагайдачного наказний гетьман П. Жицький виконував майже всі важливі доручення гетьмана України, водив у похід бойові загони, активно займався державотворчими справами.

Під час відомої Хотинської кампанії (1621 р,), в якій Сагайдачний здобув славу видатного полководця і в час якої його поранено, Петро Жицький став одним із провідних командирів війська. Заживши довір'я гетьмана на полі бою, він не втратив репутації чоловіка, на якого можна покластися і за мирних часів. У легендарно-полемічній праці "Історія русів", що править за першоджерело для всіх сучасних дослідників, відверто сказано: повернувшись із-під Хотина гетьман Сагайдачний "ніяких інших (походів — Б.С.) не розпочинав, а при звичайних і повсякчасних майже тривогах і набігах прикордонних виряджав наказного гетьмана Петра Жицького і старшин генеральних, і полковників з корпусами і командами, залежно від потреби і потуги супротивної".

Оскільки ж чого-чого, а "потуги супротивної*"ніколи не бракувало, то неважко припустити, що перед наказним гетьманом поле діяльності розгорталося широке. Вже наступного року після битви під Хотином козаки, мабуть-таки, під командуванням П. Жицького, зробили похід на Молдову й Валахію. І дуже щасливо. Козаки повернулися з перемогою, побивши та порозганявши всі татарсько-турецькі загони, які пробували їх спинити. Похід призвів до різкого ускладнення відносин між Туреччиною та Польщею. Але про це запорожцям було байдуже. У червні 1622 року великий їхній загін на ста чайках знову вийшов у рейд — цього разу до берегів Кафи.

Проте наказний гетьман П. Жицький цікавий для нас іще одним, тим, що виводить його діяльність за межі бойових дій. Важко сказати, чи здобув він якусь спеціальну освіту, але, як з'ясовується з тієї ж таки "Історії русів", Петро Жицький був чоловіком " в архітектурі тямущим *>. Сагайдачний знав про це і вміло використовував його здібності та вподобання. Відомо, що гетьман України великої ваги надавав формуванню національної інтелігенції, захистові православ'я, розвиткові наук. Свого часу він сам навчався в Острозькій академії, а згодом, разом з усім козацьким кошем, записався до Київського богоявленського товариства, в якому формувалися духовні сили української нації.

Ще після свого московського походу — а може, й раніше — Сагайдачний замислив збудувати Київський братський монастир на Подолі. Але кому можна доручити таку делікатну справу? Звичайно ж, П. Жицькому. Під його безпосереднім керівництвом працювали архітектори й будівничі монастиря. Під його ж таки керівництвом та пильним наглядом споруджувалася — чи точніше було б сказати, поновлювалася — й братська школа, яка у 12 років після смерті Сагайдачного набула статусу Києво-Могилянської академії. І в усіх цих трудах Петро Жицький безпосередньо співпрацював з митрополитом Київським Петром Могилою.

Оскільки діяльність наказного гетьмана Петра Жицького тісно пов'язана з Києво-Могилянською академією, іншими культурно-духовними інститутами тогочасної України, варто було б і далі вивчати життя цього славного лицаря, відшукуючи ще якісь сліди його старань. А поки що можемо сказати: козацькі вожді такого масштабу, як П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Мазепа, дбали не тільки про збройну оборону рідної землі, а й про її національно-культурне відродження. Називаючи цих діячів, не забуваймо згадати в їхньому ряду і наказного гетьмана часів Сагайдачного Петра Жицького, в архітектурі так само тямущого, як і в справі військовій.

Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.

Як це не парадоксально, але козацького сотника Яцка Бородавку обрано гетьманом саме тоді, коли в розквіті була слава Петра Конашевича-Сагайдачного. Просто сталося так, що 1619 року, коли Сагайдачний намагався налагодити відносини з польським урядом, щоб домогтися якомога більше прав для Православної Церкви та козацтва, частина запорізького козацтва визнала це за угодовство і позбавила його булави. Адже на Січі ніколи не бракувало козаків, націлених тільки на одне: воювати і ще раз воювати. Таким несила було збагнути, що не кожен гетьман, який прагне миру між козаками і польським урядом, є зрадником. Що іноді дипломатія дає змогу досягти більшого, ніж військо.

Треба сказати, що Бородавка поставився до свого обрання з надзвичайною серйозністю. Його аж палило протистояти Сагайдачному в усьому, і ніколи більше не допустити його до керівництва січовим лицарством. Авторитет свій він зміцнив одразу, проголосивши підготовку до морського походу. "Оце гетьман, оце вояка! — підбадьорювали себе його прихильники. — Не те, що Сагайдачний. То він веде переговори з поляками, то клопочеться висвятою митрополита та єпископів. Не козацьке воно діло!".

Нема сумніву в тому, що Бородавка був тямовитим полководцем. Зібравши відносно невеличку ескадру чайок, він хоробро добувся з нею до Стамбула, вдерся в передмістя і, перебивши частину гарнізону, що базувалася там, ґрунтовно пограбував столицю імперії. Деякі історики вважають, що турки навіть не чинили належного опору, настільки їх настрахали напади флотилій Сагайдачного. Це й дало змогу гетьманові Бородавці пройти вздовж турецьких берегів і добряче пошарпати їх.

Повернувся новий гетьман на Січ уже в славі флотоводця. Та одразу ж подбав і про імідж політика. Він, бач, визнавав січовиків, і взагалі козацтво особливою кастою. Виступивши з вимогою називати козаками всіх, хто так називає сам себе, — цебто чи не все населення України, яке, певна річ, не відмовилося б перейти до почесного козацького стану, — Бородавка спровокував масовий прилив на Січ селян. Чимало їх, а також міщан заходилось нападати на польські маєтки та на володіння української аристократії, захоплювати коней і зброю і, створюючи збройні загони, проголошувати себе козаками.

При цьому Бородавка не міг не розуміти, що козацтво як військова сила завжди має налічувати досить обмежену кількість шабель. Бо Україні несила утримувати величезну армію. І жодні, хай навіть поспіль щасливі походи до турецького узбережжя чи Криму не дадуть потрібного такому війську. Отже, лишалося одне — оголосити війну Польщі чи якійсь інші державі. Армія не здатна довго бути бездіяльною.

Навесні 1621 року поблизу Білої Церкви вже зібралося понад 50 тисяч озброєних людей, що проголосили себе городовими козаками. У Варшаві потерпали: розбурхана маса зіллється із запорожцями, й почнеться наступ на Польщу. Можливо, так воно б і сталося, але в цей час до гирла Дністра, в районі Білгорода, підійшло велике військо турецького султана. Для чого? Зачекати, поки прибудуть головні сили на чолі з Османом IІ об'єднатися з буджацькою та кримською ордами, а також із військом молдавського господаря Томші і йти на Польщу. Судячи з усього, султан вирішив остаточно послабити Річ Посполиту, а може, й зруйнувати цю імперію.

На той час в Україні було дві козацькі армії: одна під командуванням Сагайдачного, друга під командуванням Бородавки. Проте обидва гетьмани розуміли, що тепер не до з'ясування стосунків — на порозі величезна армія ворога. Якщо турки здолають Польщу, Україні теж не вціліти. Отже, слід єднатися. Але як? І на яких засадах? Хто з двох буде гетьманом?

На всі ці питання мала дати відповідь козацька рада, що проходила в урочищі Суха Діброва під Білою Церквою, куди гетьмани привели близько 40 тисяч козаків. Взяла участь у цій раді й чимала група православних священників на чолі з митрополитом Іовом Борецьким, який, до речі, активно підтримував Сагайдачного. А що на цьому військовому форумі робили священики? По-перше, закликали до єдності. По-друге, митрополит Борецький привіз послання польського сейму, який запрошував козацтво до участі у війні проти Османської імперії та обіцяв при цьому низку привілеїв. Обіцянкам, щоправда, козаки не повірили, проте загроза війни була реальною, отож амбіції слід було відкинути.

Відомо, що Бородавка виступив на раді з досить палкою промовою, під час якої заявив, що тепер перед запорізьким військом тремтять уже не тільки польська й турецька землі, а й цілий світ.