Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 42

Замість того, щоб негайно вийти зі свого табору й щосили вдарити турків з флангу, польське військо спокійнісінько стежило за тим, що діється на полі бою, ніби там, під Хотином, ішлося не про долю Польщі, а точився звичайнісінький лицарський турнір. Така поведінка союзників настільки обурила козаків, що більшість із них вимагала негайно кинути поле битви — нехай, мовляв, турки розбираються з польським воїнством без них. Це дуже налякало польське командування. До козацького табору прибула велика делегація, якій — не без допомоги Сагайдачного — ледве вдалося погамувати українське військо.

Загалом, у цій битві, що тривала понад п'ять тижнів, жодна зі сторін перемоги так і не здобула. Але, посилаючись на те, що миру попросив султан, поляки й досі вважають, що вони вийшли з хотинської битви переможцями. Одначе, свідки подій трималися думки, що успіху польсько-українське військо домоглося саме завдяки талантові Сагайдачного. Стримуючи переважаючі сили ворога, гетьман, вже будучи на той час тяжко пораненим, так уміло вибудував оборону і так вчасно давав накази про контратаки, що турки, попри всі свої зусилля, не добрали способу здолати козаків. Про талант Сагайдачного мовиться ще й тому, що в розпал битви польський головнокомандуючий Ходкевич і королевич Владислав (він, до речі, прибув під Хотин із суто "королівським" запізненням) тяжко похворіли на пропасницю. Та якщо Ходкевич справді захворів і помер від хвороби, то королевич Владислав (на думку деяких хроністів) просто впав у відчай, отож хвороба його видається, м'яко кажучи, дипломатичною.

Визнаючи першість Сагайдачного та відзначаючи його талант і мужність, королевич Владислав відвідав його після бою (Сагайдачний лежав знесилений раною, в нього починалася гангрена), і почепив йому на шию коштовне намисто з оздобленим рубінами портретом короля Сигізмунда III та подарував карету, якою гетьман добувся до Києва.

До речі, цікава деталь. Щоб підкреслити, що в цій битві не було ні переможців, ні переможених, султан і королевич Владислав вишикували свої війська на рівнині одне проти одного. При цьому польське військо стояло розгорнуте у формі орла з розпростертими крильми, а турецьке — у формі півмісяця. Попереду своїх військ стояли султан і королевич. Простоявши так цілу годину, турки попрощалися з поляками схилянням голів та прапорів, а поляки — схилянням голів. Доповнили цей лицарський спектакль подарунки: султан подарував королевичеві бойового слона і коня, а королевич султанові — коня і дві гармати. Козаки, які зазнали в цій битві чималих втрат і виявили найбільшу мужність, стояли при цьому "на гальорках" і переглядали все, що діялось на полі недавньої битви, як величезну виставу просто неба. Та все одно їм припала найбільша нагорода: вони пішли з-під

Хотина з довічною славою мужнього, нездоланного воїнства.

До Києва Сагайдачний повернувся тяжко хворим. Уже перед смертю одержав королівську грамоту, в якій Сигізмунд ІІІ дякував йому за допомогу в Хотинській битві і запевняв: "Обіцяємо дарувати вам удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості*.

Помер гетьман України Сагайдачний 10 квітня 1622 року і похований у Києво-Братському монастирі. Майже все своє майно і маєтності він заповідав Київській та Львівській братським школам, що теж слід сприймати, як мудрий приклад для його наступників, для всіх заможних в Україні сущих.

В особі гетьмана Петра Сагайдачного український народ має видатного полководця і політичного діяча світової величі. Чого, здається, всі ми так досі й не усвідомили.

З перших років незалежності України ім'я гетьмана Сагайдачного почав носити на своєму борту флагман українського військово-морського флоту. І в цьому є вища справедливість: в особі Сагайдачного Україна має справді видатного флотоводця.

Петро Одинець, кошовий отаман низових козаків, український дипломат.

Саме тоді, як гетьман Петро Сагайдачний водив (1618-1619) козаків у Московію, на допомогу польському королевичу Владиславу (сину Сигізмунда III, майбутньому королю Польщі Владиславу IV), запорізькі козаки на чолі з отаманом Петром Одинцем (р. н. і см. невід.) здійснили рейд татарськими улусами аж до Перекопа. Ще не досягши мурів Ор-Капі (татарська назва Перекопа), козаки виграли кілька битв з загонами татарських мурз і, як згодом Петро Одинець повідомляв наближеним до російського царя чиновникам, "багатьох татар побили й у полон побрали, а було їх зо п'ять тисяч".

Погромивши та розвіявши ці загони, кошовий Одинець виявив, що шлях на Перекоп власне, відкритий. І хоча й фортецю перекопську, і сам перешийок завжди охороняла досить сильна татарська залога, наважився напасти на місто. Судячи з усього, до штурму Перекопа справа не дійшла. Та в цьому й не було потреби, адже здобувати таку могутню фортецю мало сенс лише тоді, коли бачиш під своїми хоругвами цілу армію, націлену на здобуття столиці ханства, всього півострова. Що ж до козацького корпусу Петра Одинця, що складався з кількох полків, то він ставив перед собою досить скромне завдання: здійснити рейд до Перекопа, погромити татарські улуси і, перемігши ординців у кількох битвах, ослабити військо хана, зірвавши підготовку до чергової навали на Україну. І мети своєї козаки досягли. Цей успіх згодом, уже в 1620 році, дозволив повідомити царським чиновникам, що "була їм, козакам, справа по сей бік Перекопа, під самою стіною; татар було на Перекопі зо сім

тисяч, а на заставі з 11 тисяч; татар вони багатьох побили, багато люду християнського з рук татарських звільнили; з цією службою і язиками татарськими прислали їх до государя".

Як бачимо, Петро в своїй розмові з думним дяком Грамотіним (а саме він розпитував українського козацького отамана) виразно підкреслює, що козаки були лише по цій бік Перекопу, не проникаючи на півострів. Але навіть на цій, континентальній, території їм вдалося звільнити чимало бранців-християн, а саме звільнення полонених завжди слугувало основним стимулом для організації подібних походів й основним їх виправданням.

Тобто з походом усе нібито з'ясовано. Незрозумілим залишається одне: чому, власне, кошовий отаман Петро Одинець доповідав про це думному дячкові Грамотіну та іншим чиновникам московитського царя? Адже це лише 1620 рік; до часу, коли Україна, з волі Б. Хмельницького, виявилася "возз'єднаною" з Московією, залишається 34 роки. Під час спільного польсько-українського походу на Московію Петро Сагайдачний та Михайло Дорошенко отримали кілька вагомих перемог, українські козаки навіть побували під стінами самої Москви, було здобуто чимало міст... Але врешті-решт в вересні 1620 року між королевичем (від імені короля) та росіянами було укладено мирну угоду. Проте вона регулювала взаємини між польським і московитським державним керівництвами, а українське козацтво, Україна мала в цій справі свої інтереси, як, водночас, і свої проблеми у взаєминах з сусідньою державою. Та й взагалі, слід було якось виходити зі стану війни та ворожнечі і налагоджувати співпрацю, керуючись при цьому давнім принципом; "кожна війна врешті-решт завершується миром". Саме тому гетьман Сагайдачний і спорядив до Москви поважну делегацію, на чолі якої постав отамана Петро Одинець.

Чому зупинив свій вибір саме на ньому? Особливих пояснень це не вимагає. Передусім, сам Одинець участі в поході на Московію не брав, отже з морально-етичної точки зору йому легше було вести переговори. Крім того, він очолював січове козацтво, могутню військово-козацьку організацію, тобто за ним стояла значна військова сила, яка, в свою чергу, теж була зацікавлена у налагодженні взаємин з Московією, як з природним союзником у боротьбі проти Кримського ханства. Тобто в даному випадку, маючи всі повноваження кошового отамана, Одинець, водночас, поєднував їх із повноваженнями та інтересами українського гетьманату, а відтак, усієї України.

Фіксуючи прибуття в березні 1620 року цієї делегації до Москви, писар думського дяка Грамотіна повідомляє нам: "У нинішньому, 1620 році, прислали до царської величності від усього війська посланців своїх Петра Одинця з товаришами і з грамотою, а в грамоті своїй царській величності писали і усно приказним людям посланці казали, що гетьман, отамани, сотники й усе військо, пам'ятаючи те, як предки їхні, всі запорозькі гетьмани й усе військо попереднім великим государям повинність чинили і їм служили, й за свою службу жалування для себе мали, так у тій повинності й нині у царської милості хочуть бути й за порогами, хочуть службу проти всіляких неприятелів виявляти".

Ну, щодо того, що всі попередні гетьмани та отамани козацькі служили їхній московитській царській величності, тут московські думні дячки явно перебільшують, вже тоді демонструючи нахабну імперську безпардонність. Інша річ, що козаки були не від того, аби отримувати від Московії фінансову та збройну допомогу, адже, виступаючи проти кримського хана, вони в такий спосіб, по суті, захищали кордони Московії, знесилювали їхнього спільного ворога. Ця допомога тим паче потрібна була, оскільки між Польщею і Туреччиною укладено мирний договір, згідно з яким Польща взяла на себе зобов'язання стримувати козаків від морських походів проти Туреччини, взагалі, від збройних конфліктів з турецькими військами. Проте Московія теж не готова було до протистояння з Туреччиною. Крім того, російський цар взагалі відмовився допомагати українським козакам, мотивуючи свою відмову тим, що, мовляв, в даний час кримська орда на московитські території нападів не чинить.

Козаків така постановка питання, ясна річ, обурила: адже вони добре розуміли, що татари тільки тому й не чинять нападів на Московію, що над ними постійно тяжіє загроза нападу українських козаків. Щоб вільно почуватися в поході проти Московії, татарам слід ліквідувати загрозу нападу з боку Запоріжжя, козаки якого можуть скористатися тривалим відлученням хана й орди і здійснити черговий рейд на Перекоп або й на Кафу. Саме Україна залишалася тим природним військо-політичном бар'єром, тільки здолавши який, кримський хан міг дозволити собі похід на Москву.

До речі, ця відмова була засвідчена спеціальною грамотою, яку царські чиновники вручили Петру Одинцю разом з "легким жалуванням" гетьману Сагайдачному (в 300 карбованців): "Надалі, — мовилося в тій грамоті, — ми вас у вашому жалуванні не забудемо, зважаючи на вашу службу, а на кримські улуси нині вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Гірей сам, царевичі, князі й мурзи на наші держави війною не ходять і людям нашим шкоди ніякої не чинять, і наші люди також кримським улусам шкоди не роблять".

Втім, варто уважно вчитатися в цей документ.