Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 43

У своїй грамоті цар Московії справді наголошує на тому, що він "не посилає" козаків на кримські улуси. Тобто підстраховується офіційним документом, який, в разі потреби, може підтвердити, що Московія нібито не зацікавлена була в тому чи іншому збройному конфлікті українських козаків з татарами. Та, водночас, у цій грамоті нема вимоги, якою цар намагався б заборонити подібні походи, чи погрожував якимись санкціями в тому випадку, якщо козаки подібний напад здійснять. А крім того, Петро Одинець повертався в Україну, маючи підтвердження (тією ж таки грамотою) того, що цро недавні бойові дії козаків проти Московії забуто і дипломатичні стосунки налагоджено. Для Сагайдачного це було дуже важливо, адже саме в цей час розгорталася широкомасштабна війна між Туреччиною і Польщею, в якій були задіяні майже всі боєздатні сили українського козацтва. І відомо, що в 1621 році ця війна завершилася блискучою перемогою польсько-українського війська в битві під українським містом Хотином.

У нас нема точних відомостей щодо того, чи брав сам Петро Одинець участь в цій битві, що розпочалася 8 вересня 1621 року, і в якій було тяжко поранено гетьмана Сагайдачного. Хоча, звичайно, можемо припустити, що брав. Документально засвідчено, що він був учасником українсько-польської війни 1625 року. Між іншим, дехто з істориків схильний називати ці події "антипольським повстанням під проводом гетьмана Марка Жмайла", що гетьманував в 1624-1625 році. Але насправді йдеться не про повстання, а про війну двох держав, в якій українськими військами командував гетьман Марко Жмайло, а польськими — коронний гетьман, тобто головнокомандуючий військами, Станіслав Конецпольський.

Основні події цієї війни розгорталися поблизу Корукового (Курукового) озера, на правобережжі Дніпра, неподалік сучасного Кременчука, де гетьман Жмайло з запорізькими козаками та повсталим селянством заклав досить добре укріплений табір. Поєднуючи дії гарнізону табору з діями загонів, котрі залишалися поза табором і нападали з засідок, Жмайло зумів остудити амбіції 30-тисячного польського війська і примусив Конецпольського вдатися до переговорів, внаслідок яких було досягнуто мирної угоди. Умови цього договору сприятливими для козаків не назвеш: реєстр козацький зменшувався до 6 тисяч, здійснювати морські походи козакам було заборонено, а чайки свої козаки повинні були спалити в присутності польських комісарів. Проте Жмайло, як людина мудра, добре розумів, що насправді, в реальному бутті, все не так похмуро: чайки вони збудують, виходити в море їм ніхто не завадить, а реєстр незабаром доведеться збільшувати. Пристаючи на ці, досить жорсткі, умови, він переслідував одну-єдину мету: врятувати тисячі й тисячі досвідчених українських воїнів, тисячі селян-повстанців, яких тут, в обложеному таборі, чекала неминуча голодна смерть, або смерть від польських каральних загонів, оскільки ні харчів, ні набоїв, ні пороху для гармат і рушниць в таборі вже майже не залишалося.

Так ось, очолював козацьку делегацію, що вела переговори з представниками коронного гетьмана Конецпольського, досвідчений дипломат і впливовий старшина запорозький Петро Одинець.

Десятеро козацьких старшин на чолі з ним прибули до польського табору 3 листопада 1625 року. Крім Петра Одинця, до делегації, уповноваженої козацько-повстанською радою, входили Іван Ларич, Лев Борута, Іван Бачинський, Богдан Пашина та інші. Як мовиться в "Історії української козаччини" Михайла Грушевського, "привезли вони нову козацьку декларацію, адресовану до комісарів, й осібні листи (до Конецпольського, як гетьмана, і до Замойського, як воєводи київського). Як у сій декларації, так і в інструкції, даній сим послам, підписаній писарем Савою Бурчевським, і також предложеній комісії, козаки, хоч у виразах скромніших і здержливіших, в самій речі повторяли погляди і жадання, висловлені в першій декларації. Робили тільки незначні уступки в тім роді, як зложення присяги, але, наприклад, означення реєстру певною цифрою все-таки промовчували, ...додавали щось нове, наприклад, аби старшині була визначена осібна платня".

Переговори були тяжкими. Поляки відчували, що можуть і мають підстави для того, щоб диктувати жорсткі умови, отож комісари коронного гетьмана упродовж кількох годин переговорів, — що тривали увесь день, — наполягали, аби реєстр козацький не перевершував 5 тисяч, а платня реєстровцям — 50 тисяч злотих. Щоправда, згодом вони погодилися, що, крім цієї суми, має бути окрема платня (доплата) старшинам. Одначе Петро Одинець вбачав в їхніх умовах ще одну, значно принциповішу проблему. Поляки вперто домагалися, щоб козаки не мали права ні самовільно призначати гетьмана, ні самовільно позбавляти його булави. Тобто гетьман повинен був стати підлеглим короля, якого той міг призначати на посаду і позбавляти її. А це означало, що поляки призначатимуть тільки тих гетьманів, котрі покірно виконуватимуть їхню волю.

Чи могло таке становище влаштовувати козаків? Звичайно ж, ні. Ось чому Петро Одинець змушений був уперто відстоювати ці інтереси козацтва, інтереси України. Так само він домагався забезпечення прав української православної церкви, котра всіляко пригнічувалася польською католицькою церквою та єзуїтським Орденом.

Рішуче не погоджувався Одинець і з вимогою поляків видати їм керівників цього повстання та керівників попередніх козацько-селянських бунтів.

Коли Петро Одинець привіз до табору польську декларацію, козаки тривалий час, власне, упродовж усієї ночі, радилися, що діяти, як їм далі бути. Вони ще мали близько 20 тисяч шабель. Але довго протриматися в обложеному таборі вже не могли. Отже, залишалося або погоджуватися на умови поляків, або ж прориватися. Дійшовши згоди з окремих, найважливіших пунктів, вони знову направили до польського табору Петра Одинця та його товаришів. У декларації, яку Одинець передав польським комісарам цього разу, гетьман Жмайло і все товариство козацьке рішуче відмовлялися видавати своїх провідників, цілком логічно пояснюючи, що всі отамани козаків і повстанців — виборні, отож вони лише виконують волю всього війська. Відтак перед королем завинили не вони, а все військо.

Ще один день минув у складних переговорах. Судячи з усього, Петро Одинець справді виявився талановитим дипломатом, який умів і вислуховувати, і переконувати; і на якого авторитет польської шляхти, її психологічний тиск не впливали. Але, щоб полегшити переговори, козаки позбавили булави гетьмана Марка Жмайла й обрали гетьманом Михайла Дорошенка (діда відомого гетьмана Петра Дорошенка). Ну а про талант Одинця як дипломата свідчать остаточні умови договору між поляками та козаками, який став справжнісіньким дипломатичним тріумфом Петра Одинця. Врешті-решт поляки все ж таки погодилися збільшити реєстр з п'яти до шести тисяч осіб; а платню реєстровцям збільшили з п'ятдесяти до шістдесяти тисяч злотих.

Що ж до вибору гетьмана, то й тут Петро Одинець і коронний гетьман вдалися до компромісу. Зійшлися на тому, що обирають гетьмана самі козаки, але затверджує його король. Уявляю собі, як, сприймаючи цей пункт, козаки хитрувато всміхнулися. Хотіли б вони бачити, як це король може не допустити до влади того гетьмана, якого вони самі собі обрали. І хто слухатиме в цій справі польського короля? При цьому угодою було обумовлено, що коли гетьман вмирає чи гине в бою, козаки мають право обирати його "на тимчасово", не питаючи дозволу в польського керівництва.

В особі Петра Одинця українське козацтво виявило талановитого, досвідченого дипломата, який добре знав і тогочасні закони Польщі, і козацькі, польські та світові воїнські традиції; чудово орієнтувався в політичній ситуації, яка склалася на той час у Східній Європі. І якби Жмайлові чи комусь із його сучасників вдалося проголосити незалежність України, Одинець цілком міг би очолити її дипломатичний корпус.

Після підписання Коруківської мирної угоди, гетьман Михайло Дорошенко, у супроводі старшин, прибув до польського табору. Цей візит мав засвідчити остаточне примирення. І відомо, що коронний гетьман Станіслав Конецпольський особисто вітав його і навіть влаштував на честь козацького гетьмана офіційний прийом із застіллям.

Можна не сумніватися, що серед осіб, які супроводжували гетьмана під час цього візиту, був і колишній кошовий отаман, здібний український дипломат Петро Одинець, подальші життєві сліди якого губляться в мороці століть.

Дмитро Барабаш, гетьман запорізького козацтва.

Можливо, ми тому так мало знаємо про Дмитра Барабаша, що діяльність його припадає на епоху славетного Петра Сагайдачного, чия постать здатна затьмарити кого завгодно. Проте і Сагайдачний не був ідеальним гетьманом. Принаймні багатьом козакам він таким не здавався. Час від часу суперечності між цим талановитим, але суворим, вимогливим гетьманом, і козацькою сіромою, та й старшиною, настільки загострювалися, що Сагайдачного позбавляли булави, чи, може" він і сам позбувався її. І тоді зі старшинської маси виринав наступний вождь. Володарем булави і козацьких симпатій він ставав ненадовго. Але іноді траплялося так, що встигав зробити чимало, вписуючи і своє ім'я в літопис українського лицарства. Саме таким вождем і постає перед нами Дмитро Барабані.

На чолі козацького руху він постав за досить романтичних, але разом з тим і скрутних для козаччини часів. Після тривалого морського походу гетьмана Сагайдачного в 1616 році, коли було здобуто турецькі міста Кафу, Синоп і Трапезунд, надзвичайно загострилися польсько-турецькі відносини, що поставило Польщу в дещо делікатне становище. З одного боку, вона побоювалася, що відповіддю Туреччини на морські напади Сагайдачного може бути війна, а Річ Посполита до неї аж ніяк готовою не була, з другого — короля і польський сейм дуже непокоїло зростання могутності українського козацтва і, зокрема, те, що в нього раптом з'явився такий відважний і талановитий полководець.

Дійшло до того, що поляки вирішили створити спеціальну урядову комісію, яка б вивчила питання статусу козаків, їх військових дій та запропонувала план приборкання українського лицарства. Саме на час створення цієї комісії Сагайдачний, можливо, з дипломатичних міркувань, одійшов від справ, а булава виявилася в руках Дмитра Барабаша.