Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 69

А сам заходився брати в облогу Львів — бездарно і безуспішно. Можна собі уявити, що для таких полковників, як Нечай, Богун, Сірко, подальша служба під його командуванням почала здаватися жахливим сном. Вони відчули зраду. І дехто почав відверто говорити про це.

А тим часом Хмельницький, втрачаючи ініціативу, посилюючи опозицію собі і даючи можливість Польщі зібратися з силами, дедалі безнадійніше втягувавсь у політичні інтриги Варшави. Чи думав він тоді про те, якою кров'ю народною заплачено за його перемоги і якої ще крові коштуватиме народові його поведінка? Навряд. Мав рацію чужинець Проспер Меріме, оголосивши як вирок: "Незабаром Хмельницький переконався" що, пожалівши Польщу, він зробив її ненависть ще немилосерднішою".

Із трьох більш-менш реальних претендентів на престол — братів Владислава IV Яна-Казимира і Кароля, а також трансільванського князя Ракоці, — Хмельницький зробив ставку на Яна-Казимира. Замість того, щоб переможно вивершити розпочату війну, він споряджає посланців до столиці Польщі, а вони переказують сеймові його волю. Очевидці свідчать, що коли на Вольській рівнині поблизу Варшави проголошували королем Яна-Казимира, на обрії палали замки. їх попідпалювали козаки, які, цілком можливо, проривалися до столиці, вже не слухаючи наказів Хмельницького (а таке бувало). Втім, можливо, цей вислів слід вважати метафоричним.

Що ж зробив король, одержавши з допомогою Хмельницького корону? Спочатку завів переговори, нав'язуючи гетьманові умови, що дуже нагадували капітуляцію, і їх, ясна річ, Хмельницький відкидав. Згодом пішли умови ніби трохи м'якші. А далі... Скориставшись із часу, що його Хмельницький, можна сказати, просто подарував його величності на балачки, король зібрав нову армію й кинувся в Україну —придушувати повстання та давати лад, якого прагнули магнати. Тобто загнати збунтоване бидло, як вони зневажливо називали українських селян, назад у ярмо.

А що ж гетьман? У січні 1649 р. він урочисто входить до Києва. Зустрічали його з королівськими почестями: дзвонили в усі дзвони, стріляли з гармат, благословляв митрополит, студенти Академії прославляли його в своїх віршах — латинською та українською мовами. Кияни ще не дорозумілися, що гетьман прибув до столиці занадто рано. І підтвердженням цього виявилася навала в Україну відродженої польської армії.

А потім була битва під Зборовом. На допомогу Хмельницькому прийшла майже вся кримська орда, буджацькі татари, були навіть загони північно-кавказьких народів, зокрема черкесів. Туреччина послала йому корпус із 6 тисяч добірних яничар. Під знаменами гетьмана було понад 200 тисяч воїнів, тобто армія, за європейськими уявленнями, просто-таки величезна.

Як же Хмельницький скористався нею? Описи цієї битви існують різні. За І. Крип'якевичем, ситуація, якщо переказати її стисло, мала такий вигляд: українські і татарські полки показали таку дисципліну й витримку, що польський штаб не дізнався про їхній прихід і гетьман зміг дібрати собі відповідне місце та визначити годину наступу... Він кинув кінноту на польські обози, що розтяглися на великому просторі, й добре поколошкав, а піхотою зусібіч обступив короля з його добірними частинами... Хмельницький день у день стискав перстень своїх полків. Аж Ян-Казимир мусив просити перемир'я.

Але була ще одна деталь.

У вирішальний день битви, коли козаки розгромили основну частину королівських військ, удерлись до табору і заходились уже рубати особисту охорону короля; у мить, коли Ян-Казимир уже втратив надію і з хвилини на хвилину чекав загибелі чи неволі, — з'явився Хмельницький і наказав козакам спинитись і вийти з табору.

Це сталося надвечір. А до ранку полякам пощастило підкупити кримського хана і вкласти з ним перемир'я. При цьому — надзвичайно принизливим здається такий факт: хан просив короля оголосити амністію козакам та їхньому гетьманові. А сам Хмельницький написав королеві відверто прислужницького листа, в якому запевняв, що він, Хмельницький, "знайшов пристановище біля ніг його величності кримського хана з надією, що він допоможе мені повернути Вашу прихильність. Краще б мені померти, аніж жити ворогом мого доброчесного велителя. Бажаю лише одного — прожити свої останні дні мирно, під захистом королівської милості".

Певен: уся трагедія Хмельницького полягала в тому, що він і справді щиро зичив собі прожити останні дні під захистом королівської милості.

Коли в попередніх розділах я говорив про те, що, розпочинаючи повстання, Хмельницький бачив себе гетьманом України, але тільки за умови, що булаву він матиме з рук польського короля, то це не було моїм здогадом чи виплодом фантазії. Весь 1648 рік минув під прапорами великих перемог козацько-повстанської армії. Розгромлено кращі військові силі поляків, полягли в боях чи опинились у полоні кращі полководці Речі Посполитої, серед них — коронний гетьман М. Потоцький, його син генерал Стефан Потоцький, польний гетьман, інші воєначальники.

Здавалося б, усе дає Хмельницькому підстави для того, щоб проголошувати незалежність України чи принаймні на цілий світ заявити, що його армія, український народ домагаються цієї незалежності. А він натомість посилає своїх представників на елекційний сейм — для участі у виборах польського короля. То що це, як не визнання того, що Україна була, е і надалі буде складовою частиною польського королівства? А коли так, то всіх козаків, усю армію українську разом із ним, Хмельницьким, слід віднести до заколотників, зрадників, що зняли руку на короля. І ставитися до них відповідно. Що король, уряд Польщі, всі поляки, та й значна частина українського суспільства, й робили.

Проте Хмельницький на цьому не зупинився. Вже після урочистого в'їзду до Києва, де його зустрічали як полководця, як гетьмана України, гетьмана самостійної держави, Хмельницький відбуває до Переяслава. І приймає там високочиновну польську делегацію на чолі з королівським комісаром в Україні Адамом Кисілем, що прибула для переговорів. І що ж там діється? Зішлемося на працю дослідника В. Сергійчука "Іменем Війська запорозького". Ось що він пише: "Наступного дня (тобто 20 лютого 1649 p. — B.C.) на Шевській вулиці, перед резиденцією Богдана Хмельницького, відбулася церемонія передачі від нового короля гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв під бунчуком у колі полковників та іншої старшини". Про цю ж подію говориться і в працях інших істориків. "З гетьманською булавою король віддавав все Чигиринське староство,— пояснює, наприклад, суттєві деталі історик Орест Левицький, учень Драгоманова, президент Всеукраїнської Академії наук. — Ось чому Чигирин з того часу стає столицею всієї України".

Тобто ось вам підтвердження того, що Хмельницький усе ж таки свого домігся: одержав булаву гетьмана з рук польського короля. До того ж, новообраного, Яна-Казимира, перед яким не мав жодних ні юридичних, ні моральних зобов'язань, як перед його попередником Владиславом IV, якому Хмельницький свого часу присягав, з яким воював під одними прапорами, мав певні домовленості.

Але, прийнявши булаву гетьмана з рук польського короля, він де-юре і де-факто анулював усі здобутки народно-визвольної армії, всього українського народу у боротьбі проти польської корони. Відтак, якщо дотримуватись елементарної логіки творення політичного статусу, подальша збройна боротьба проти Польщі, проти королівських військ не мала сенсу, не мала юридичного підґрунтя.

Мене вражають ті наші тлумачі історії, які прагнуть довести, що в цей час Хмельницький нібито боровся за створення непідлеглої України, що він обстоював цю ідею; навіть якщо взяти до уваги те, що, приймаючи булаву, він критикував політику польського уряду стосовно України. І нема нічого дивного в тому, що провідні полководці народно-визвольної армії, справжні патріоти, борці за самостійну Україну, такі як І. Богун, Д. Нечай, Й. Глух, І. Сірко, М.Гладкий виявилися в опозиції, почали різко засуджувати ці абсолютно однозначні, пропольські, а згодом і проросійські ходи та демарші Хмельницького.

"Вершителі доль можуть розпоряджатися всіма долями, за винятком своєї власної".

М. Булгаков

Як би ті чи інші історики не намагалися трактувати те, що сталося під Зборовом, зрозумілим залишається одне: ціною величезних втрат повстанці розгромили армію поляків і ледь не взяли в полон самого короля. Ніхто і ніщо, здавалось, уже не могло зупинити їх. Ніяка сила не могла вирвати з їхніх рук, їхньої долі цю, можливо, остаточну перемогу над осоружним ворогом. І все ж така сила знайшлася. Нею став сам командувач повстанської армії гетьман Хмельницький.

Змусивши козаків припинити бій на його переможному етапі, давши можливість королю Яну-Казимиру врятуватися, він, по суті, зрадив свою армію. Зрадив, попри всі мотиви, якими керувався при цьому.

Ось як подає цю щасливу для Польщі і трагічну для України сцену історик М. Аркас: "Вже козаки ускочили в табір. Тоді король вигукнув: "Пробі, рятуйте мене і вітчизну!"." Козаки вже розпорошили королівську варту і вже от-от мали схопити короля. Коли тут пролунав на ціле поле могутній вигук гетьмана козацького: "Згода!" Зупинилися козаки й одступили. Потроху вщухала й січа — то гетьмана узяв острах накласти руку на свого короля, і він хотів зробити край бойовищу. Але трудно було одразу спинити розбурхане море — розлютоване військо, і тільки ніч угамувала переможців. 9-го серпня поляки склали умови з ханом, і він, вдоволений поляками, почав умовляти Хмельницького, щоб той замирився з ними і не дуже впирався Хмельницький пристав на те. Ось на яких умовах зложено було так звану Зборовську згоду...".

Ось так! Бо деякі дослідники й у цьому випадку намагаються звинуватити татар. "У чому?" — спитати б їх.

Буквально за кілька днів по битві Хмельницький і сам утямив, чого накоїв, та було вже пізно. Що ж Україні припало в результаті цієї, в цілому переможної для неї, битви? Прикро відома Зборовська угода. Іронія долі полягала в тому, що вкладали умови цієї угоди та диктували її суть ... розгромлені поляки. Причому умови незбагненне принизливі. З якого дива, наприклад, повстанці раптом втрачали землі Волині, Поділля, Галичини і Білої Русі, що їх вони вже визволили од польського панування? Підписавши угоду, Хмельницький зголосився й на те, щоб в Україну повернулися польські шляхтичі та знов поосідали по своїх маєтках.

Цікаво, що текст угоди канцлер Оссолінський з візиром Сефером-Казі вкладали майже без участі козаків.