Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 13

Така перемога давала можливість Брюховецькому добре зміцнити свої позиції на Лівобережжі. Але він вирішив, що тепер може остаточно покласти край і гетьмануванню П. Тетері чи П. Дорошенка. Для цього треба передусім захопити Чигирин. Одначе місто виявилось добре укріпленим і мало серйозний гарнізон: крім правобережних козаків, його боронили ще й загони татар і поляків.

Зате Черкаси особливого опору не чинили. Але Брюховецький їх все одно випалив — там стояв вірний Тетері гарнізон. Проте довго втішатися перемогою не довелося, оскільки незабаром і самого лівобережного гетьмана заблокували. В Каневі. Здобути міста військам поляків і гетьмана Тетері не вдалося. Канів залишився в руках Брюховецького і став навіть гетьманською столицею. Але не надовго, і не з волі Брюховецького.

Хоч вороги його згодом з-під Канева відступили, та легше від того гетьманові не стало: він устиг нажити собі ще небезпечніших недругів — серед недавніх друзів-запорожців. Як це сталося? Намагаючись зміцнити союз із Московією, а разом з тим і свою владу в Україні, він запропонував росіянам послати своїх воєвод у Кодак і на Січ. Власне, розчинив двері перед російською адміністрацією, щоб вона охопила вже й території, підлеглі січовикам. Ну, знаєте, до такого свавілля не додумувався навіть польський король, утім, може й додумувався, але реалізувати такого плану жодного разу не наважувався. Бо ж варто було б тільки поткнутися комусь до фортеці Кодак, як усе низове козацтво вибухало гнівом. Розгнівалось воно й на Брюховецького. Тим паче, що Січчю гетьман не обмежився.

Ось як змальовує ситуацію Микола Аркас: "Щоб ще більше підлеститись до московського уряду, Брюховецький прохав царя, щоб по українських городах: у Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгороді-Сіверському, Кременчугу, Кодаку й Острі, навіть на Запоріжжі, були посаджені московські воєводи з ратниками, — щоб вони зібрали усю подать грішми з міщан та з селян, котра досі йшла на жалування козацькому війську, та з кабаків (шинків), що мали позаводити скрізь на Україні, і щоб оддавали усі ті гроші просто в царську казну. Усе це дуже сподобалося московському урядові, а цар, обдарувавши гетьмана і старшину подарунками, зробив його "боярином", а старшину, що була з ним (далі йде перелік прізвищ — Б. С), призведено в дворяне".

Отак добувалися дворянські звання: подать мало не з половини України — та простісінько до царської скрині! А чого тут панькатися?! Втім, "не панькатися" гетьман почав трохи згодом, вже як був у Москві (наприкінці 1665 року). А влітку того року під боком у Брюховецького виникло нове вогнище опору і російським військам, і йому самому — полковник Степан Опара, якому вдалося підняти на бунт два полки і захопити Умань. Війська він поки що мав небагато, але незабаром до нього приєднався загін татар, а головне, його посилено підтримували поляки. Отже, столицю свою Брюховецький мусив перенести до Гадяча і знову низенько кланятися січовикам.

Зрештою, не будемо детально описувати всіх сутичок і передислокацій гетьманових військ — це ситуації в Україні істотно не змінювало. Набагато цікавіші речі діялись наприкінці року в Москві, куди гетьман, уперше в історії України, поїхав з офіційним візитом та великим почтом, що складався з полковників, іншого офіцерства. Що ж пропонував цареві наш славний гетьман? Передусім — передати під владу, царя всі міста Лівобережжя і, як уже мовилося, Січ. А також право на подать. І це тоді, коли за Переяславською угодою, підписаною Хмельницьким, царський воєвода мав бути тільки в Києві.

А чого домагався від царя? Заступництва. Більшого війська. "Сопричислении до боярства і... дозволу одружитися з княжною Долгорукою. Неважко здогадатися, що після продажу під подать цілого Лівобережжя вкупі із Січчю, цар не поскупував ні на титул, ні на княжну. Весілля було!... Мед-горілочку, чи то пак, "водочку, пили!... Одне слово, погуляли хлопці!..

Похмілля настало аж в Україні. Щоб зрозуміти, яким тяжким та болючим воно було, надамо слово ще одному історикові — Д. Яворницькому: "Повернувшись на Україну, гетьман Брюховецький зустрів тут одностайну ненависть з боку простих козаків, українських мас, усього духовенства, зокрема, колишнього друга, а тепер найлютішого ворога єпископа Мефодія, і особливо запорізьких козаків. Разом з Брюховецьким ворогами стали й росіяни". І далі історик додає, що кошовий Іван Жданович навіть написав гетьманові прозоро-погрожувального листа. А московським військам, яких гетьман послав на Січ, довелося звідти втікати.

Та й не тільки звідти. Російські бояри почали заливати людям сала за шкуру скрізь. Той-таки Яворницький наводить красномовний приклад, який не був поодиноким: Полтавський воєвода Яків Хитрово відбирав у козаків коней, виганяв їх у заший зі своїх домів, вибирав їм очі кийком і плював на них, відбирав луки і сіножаті, заслужених козаків обтяжував квартирами для своїх людей, себе величав "наибольшим человеком".

Такими "сверхчєловєкамі" вважали себе й інші російські воєводи, офіцери та й просто солдати. Все це призвело до того, що Лівобережжя зайнялося бунтами, а січовики потягли руку за правобережним гетьманом Петром Дорошенком.

Але сам Дорошенко пообіцяв Брюховецькому поступитися булавою, якщо той піде супроти росіян. Пропозиція, погодьтеся, була принадною. Гетьман Брюховецький раптом відчув, що коли стане на чолі бунтів, які вже й без нього палали по всьому Лівобережжю, він, по-перше, візьме під контроль ситуацію, по-друге, поверне собі довіру населення і запорожців, а там, чого доброго, якщо Дорошенко справді додержить слова, то й стане гетьманом " по обидва боки Дніпра ".

Щоб надати своєму відступництву хоч якоїсь подоби законності, Брюховецький терміново, в січні 1668 року, скликає старшинську раду. І про що ж там ішлося? Лівобережний гетьман ошелешив присутніх повідомленням: козаки перехопили листа, що його російський цар пересилав ханові, А в листі тому правитель Московії підбиває кримчаків — так само, як оце недавно поляків, — на спільний виступ проти України, яку має намір остаточно зруйнувати, всю старшину перебити і назавжди покласти край козацтву.

Чи існував такий лист насправді? Існував. Можливо, не все в ньому мовлено настільки категорично, як про це йшлося на раді, але достеменно відомо, що запорожці таки полонили одного разу російське посольство, з яким до Криму рухався і ханський гонець Магомет-ага. І що серед іншого, росіяни везли й листа ханові. Одне слово, підстави для ухвали Ради знайшлися. Але якою була сама ухвала? Категоричною і незаперечною: російські гарнізони, що перебувають в українських містах, треба перебити, воєвод повиганяти і щоб і надалі не бігати від царя до короля та від короля до царя, прийняти протекторат турецького султана. Ідея учасникам ради сподобалася. Хоч ніхто й не крився з нелюбов'ю до Стамбула та з побоюваннями, що союз із султаном не може бути аж таким надійним та вигідним. Проте іншого виходу тодішні тверезі політики (до них належав і Дорошенко, якого на Раді не було) не бачили. Воно й правда: краще піддатися до слушного часу імперії, що вже показує ознаки занепаду, аніж тій, яка агресивно входить у силу.

Повстанський рух з описаним спрямуванням зародили запорожці на чолі з полковником Іваном Сохою. Вони почали очищати від росіян територію Миргородського адміністративного полку. Соху підтримав полковник Урбанович, що розпочав бойові дії в районі Глухова. А далі пішло-покотилося: повстанці штурмували місто за містом, ті з росіян, що не встигали тікати поза межі України, гинули од шабель. Цар Олексій Михайлович намагався попідпирати свої гарнізони військами і звернувся з цим до Брюховецького. Той мовчав. І цар зрозумів: в Україні тепер не просто бунт черні, а збройний виступ самого лівобережного гетьмана, — і спробував підкупом нацькувати запорожців проти "заколотників". Не допомогло.

Тоді на Україну рушив бєлгородський воєвода князь Григорій Ромодановський, який уже мав чималий досвід боїв з нашим народом. І військо зібрав величеньке. Здавалося б, російський наступ мав би сконсолідувати українське воїнство навколо Брюховецького, І схоже, що так би воно й сталося, якби... не дедалі вищий авторитет правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він не давав на відкуп українських земель московським збирачам податей, не виторговував собі титулів, віддаючи українські міста, а з ними й Січ під владу російських воєвод. Тож чи варто дивуватися, що, тільки-но Дорошенко оголосив, що вирушає на війну з росіянами, щоб не допустити військ Ромодановського до окупації Лівобережжя, як деякі полки негайно приєдналися до нього. А за ними подалися загони запорожців і татар.

Отже, як бачимо, дещо припізнився зі своїм антимосковським виступом Іван Брюховецький. Поладнати із запорожцями та дістати визнання народу він вже не допоміг. Дорошенко ж, відчувши, що сила і правда за ним, ультимативно порадив лівобережному гетьманові: "Віддай свою булаву!"

Повіримо Дорошенкові: порада була вельми слушною. Але замість того, щоб прислухатися до неї, Брюховецький надумався дати бій "порадникові". Мало це статись на Лівобережжі, поблизу Диканьки, оскільки Дорошенко вже переправився через Дніпро і заходивсь порядкувати на теренах Брюховецького.

Можливо цей бій і вдався би Брюховецькому, але до нього не дійшло. Зробили свою справу агітатори Дорошенка, які попереманювали на свій бік переважну більшість тих, хто йшов за Брюховецьким. У його ставці залишився тільки запорозький полковник Чугуй зі своїм невеличким загоном, загін татар та кілька сотень найближчих прихильників. Отже, про битву не стало мови.

Розуміючи це, Дорошенко послав до Брюховецького гінця, в ролі якого виступив сотник Дрозденко. Сотник був чоловіком прямолінійним. Тож до дипломатії вдаватися не захотів — визнав за краще просто заарештувати гетьмана разом з його штабом. Втрутився полковник Чугуй, який спробував відбити Брюховецького. І може, й відбив би. Але тут частина козаків, які ще були коло Брюховецького, раптом почала випоминати йому все: і російських воєвод по українських містах, і боярство, і княжну Долгоруку... Вони не дали Дрозденкові виконати свого заміру: а самі схопили гетьмана й брутально притягли до Дорошенка.

Що діялось далі, ми вже знаємо.