Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 12

Нехай навіть, як твердять деякі дослідники, старшим. Але на що він міг важити в такій постаті? Та ні на що. Хіба лишень на те, щоб і по смерті пана зостатися служником при його нащадках.

Так воно, власне, й сталося. Гетьман приставив його до свого сина. Відтак Брюховецький поїхав з Юрасем Хмельниченком, як називали Богданового сина козаки, до Києва, жив з ним на одній квартирі, виконував обов'язки джури.

Можливо, й звікував би отак у служниках, і навряд чи й пам'ятав би хтось його ім'я, якби не щасливий випадок.

Побачивши, що Іван Виговський, який мав бути лише регентом, порушив заповіт покійного Богдана і, скликавши Раду, привласнив собі гетьманську булаву, Юрій Хмельницький вирішив поскаржитись на нього запорозьким козакам. Адже тільки вони ще здатні були хоч якось приборкати Виговського, якого Ю. Хмельницький вважав самозванцем.

Але кого послати на Січ? Та кого ж іншого, як не відданого джуру Івана Брюховецького? Він, родом з небагатих, якоїсь пристойної освіти не здобув, але говорити вмів красно — такий уже хист від Бога мав. А понад те молодий Хмельницький довіряв своєму служникові цілковито, може, навіть більше, ніж комусь із родичів. І Брюховецький на Січ поїхав.

Там його зустріли не як служника. Його пошанували як представника гетьмана Юрія Хмельницького. Не виникає жодних сумнівів у тому, що Брюховецький справді допоміг Юрію Хмельницькому повернути собі булаву. Козаки прислухалися до його скарги та до красномовних пояснень Брюховецького.

Проте до свого пана Брюховецький уже не повернувся. Відчувши, що на Січі до нього ставляться з повагою — як до людини, свого часу наближеної до Б. Хмельницького, він залишився. До того ж, він справді знав чимало таємниць славетного гетьмана і вмів яскраво переповісти різні історії з життя "батька Богдана", та й був таки "своїм" — не з панів. Одне слово, зоставшись на Січі, Брюховецький невдовзі здобув репутацію * душі товариства", і йому довірили, на певний час, можливо, не без допомоги Юрія Хмельницького, навіть булаву кошового гетьмана.

А щойно доскочивши цього, Брюховецький свого пана зрадив.

Подумав, мабуть, що настав тепер час і таких, як він. Що й він може поборотися за гетьманську булаву, як це роблять інші, хто тремтів колись перед Великим гетьманом не менше за самого Брюховецького.

Зі служників гетьмана — в гетьмани? А чому би й ні? Під його командою он скільки козацької голоти!

Брюховецький діяв рішуче і не гребував підступом. Поки по обидва боки Дніпра різні полковники чубилися між собою за гетьманство, він з великим загоном козаків прибув до ставки командувача російських військ Ромодановського. Для чого? Та, певна річ, не для захисту свого недавнього пана. Навпаки — щоб допомогти воєводі повалити Юрія Хмельницького" який відступивсь од союзу з Росією.

Ціле військо запорожців на боці воєводи! Це дуже його втішило. Тож коли група козацької старшини — звичайно, з намови медовустого кошового, що зачарував своїм барвистим словом мало не всіх січовиків, — запропонувала Ромодановському висунути Брюховецького на гетьманство, мовляв, відданішого за нього росіяни в Україні ніколи не мали й не матимуть, — той залюбки погодився. Адже саме відданість у Москві цінували найвище.

Б цей час на Лівобережжі з'явився свій наказний гетьман Яким Сомко, давній знайомий Брюховецького — ще з часів, коли Сомкова сестра була першою дружиною Б. Хмельницького. І він, цей Сомко, теж став до бійки за булаву гетьмана України. А хто йому протистояв? Василь Золотаренко. Полковник ніжинський. Брат, уже на той час загиблого, полковника і наказного гетьмана Івана Золотаренка. До речі, рідна сестра В. Золотаренка Ганна була третьою дружиною Б. Хмельницького. Вплутався до колотнечі й ще один зять покійного, Павло Тетеря, гетьман Правобережної України, який прийняв булаву від Юрія Хмельницького. Як бачимо, похапала один за одного за барки вся Богданова рідня.

Не будемо зупинятись на перипетіях боротьби за владу. Скажемо лише, що Брюховецький перехитрував усіх. Бажаючи поставити його, кошового, на місце, Я. Сомко наказав спалити кілька човнів та плотів, якими козаки користувалися для військових перевезень. Це була помилка. І Брюховецький її спритно використав. Як? Написав цареві, що Сомко наказав попалити геть усі човни та плоти, що їх збудовано з наказу його царської величності. Цар, мабуть, не міг собі й пригадати, чи наказував він колись будувати оті кляті човни. Але як уже є така скарга, то щось там за нею криється.

Одне слово, воєвода Ромодановський дістав наказ: Сомка до булави не підпускати. "Чорна Рада" відбулася 17 червня 1663 року. В Ніжині. Сомко й Золотаренко, які віддавна й неприховане ворогували між собою, зчинили там бійку. До них прилучились прибічники того й того. Виникла буча, що аж ніяк не додавала честі учасникам Ради. І тільки Брюховецький дивився на весь цей шарварок спокійно.

Слушної хвилини, коли всім стало ясно, що ні Сомко, ні Золотаренко булави не варті, вірні Брюховецькому січовики підхопили свого кошового на руки понад голови і винесли в центр кола: маєте собі гетьмана! Оскільки всім присутнім по саму зав'язку набридла гризня основних претендентів, вони залюбки пристали на пропозицію запорожців. Уже хоч би тому, що виступив з нею не хто інший, а таки запорожці. До того ж, Брюховецького волів бачити на чолі України і воєвода Ромодановський, а отже й російський цар.

Отак, не вигравши жодної битви, навіть обминаючи поля боїв, спритний служник двох гетьманів Хмельницьких раптом постав на чолі української держави. Щоб зменшити кількість претендентів на булаву, він уже за місяць-два наказав обох полковників — Якима Сомка і Василя Золотаренка — стратити. А добрий десяток їхніх прибічників зі старшини переправив у кайданах до Москви. Щоб там їх навчили "как надародіну любіть", та заслали до Сибіру.

Деякі дослідники твердять, що саме з часів Брюховецького започаткувалася в Україні жахлива традиція: всякого, хто насмів мати власну думку, — до Сибіру. Про існування якого переважна більшість українців до того навіть не здогадувалася.

Незабаром Брюховецький порозганяв таким способом мало не всю старшину, замінивши її вихідцями із запорізьких низів. Україна дістала змогу чи не першою в світі стежити за цікавим експериментом: сірома, яка ще вчора затято галасувала про утиски адміністрації та військової старшини, сьогодні сама збиткувалася з простого люду. Залосівши вакансії територіально-адміністративних полковників, писарів, сотників, вона похапцем збагачувалася, вчилася писати доноси, випрошувала села та хутори, колінку вала від щастя, здобувши хоч якесь "сопричисленіє" до російського дворянства. Брюховецький зі свого боку ревно дбав про те, щоб дворянами стали всі полковники, яких він призначив.

А ще експеримент переконав народ у тому, яке воно страшне лихо: часто змінювати адміністрацію, та ще й давати при цьому владу голоті, сіромі — "черні", як віддавна і в усіх країнах називали тих, хто шляхом бунту, галасу, розбою, а не шляхом чесної праці, прагнув поліпшити собі добробут. Бо для того, щоб якомога швидше забагатіти, ця "чернь" визискувала й утискувала населення набагато лютіше, ніж це робили багаті попередники.

Згодом, майже через три століття, такий самий експеримент провели в Україні комуністи, створюючи нову, партноменклатурну аристократію. До чого це призводило, ми бачили. Але тоді, в XVII столітті, народ прозрів значно швидше за нас. Соціальне напруження почало наростати з таким прискоренням, що Брюховецький відчув: треба щось діяти. Але що?

Він знову звернув погляд до запорожців, які ніколи особливої любові до Московії, як і до інших чужинців, не плекали. Прислухався й до народу, що дедалі гучніше обурювався зі свавілля російської та його власної адміністрації. Побачив, що назріває повстання. І зміркував: буде краще, коли його очолить він сам, зі своїми прибічниками. Очолить, але скерує в інше русло — на боротьбу за незалежність. Так він, Брюховецький, стане загальновизнаним гетьманом в Україні — яким був колись його пан.

Й ось тут можна дещо спростувати із закидів наших класичних істориків Брюховецькому. Майже всі вони одностайні в думці, що він вислужувався перед Москвою. Тим часом, ми бачимо, що незалежно від мотивів, які спонукали Брюховецького до бунту, саме поривання до непідлеглості України вже мало в собі щось позитивне. Відзначимо цей момент, і повернімось до теми.

Ще коли Брюховецький був кошовим отаманом, гетьман Я. Сомко скаржився на нього цареві та російським можновладцям:

" Чого раптом Брюховецький називає себе гетьманом? У Запоріжжі бувають лише кошові отамани. Брюховецькому не можна вірити, бо він наполовину лях, був ляхом і охрестився, а у війську не служив і козаком не був, слугував Богданові Хмельницькому, й наказано було йому бути у дворі, а на війну Богдан його з собою ніколи не брав".

У цих словах майже вичерпна характеристика того, як сприймало Брюховецького чимало сучасників та яке уявлення склали про нього згодом історики.

Проте Брюховецький мало цікавився чиїмись оцінками. Він готувався протистояти військам правобережного гетьмана Павла Тетері, якого підтримували війська польського короля Яна-Казимира і наказного гетьмана П. Дорошенка.

А хто ж підтримував Брюховецького? Стряпчий Григорій Косагов зі своїми московітами та Іван Сірко.

На Сірка Брюховецький покладав особливі надії — на його талант, його авторитет. Та коли надіслав йому листа з проханням прибути з військами під Чигирин та ще й привести із собою загін калмиків, які союзне заприязнилися на той час із запорожцями, гуртом виступаючи проти кримчаків, Сірко не прибув. Не те, щоб відмовився виконати наказ, а просто так складалися обставини. А може, й не хотів особисто протистояти Тетері й Дорошенкові, та ще й польському королеві. Навіщо псувати стосунки одразу з усіма? Раптом за тиждень-два доведеться воювати вже під їхнім командуванням?

Замість Сірка, до Чигирина підійшов з невеличким загоном отаман Чугуй. Це дуже зіпсувало настрій Брюховецькому. Але, як показали подальші події, даремно. Чугуй напав на польське військо, коли воно переправлялося на лівий берег Дніпра, і завдав йому неабияких втрат.

В цілому ж кампанія розгорталася на користь Брюховецького.

Його війська відтіснили поляків од Глухова, а далі й розгромили їх у битві під Новгород-Сіверським.