Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 78

Бився він хоробро. Відтак, після цього, першого успіху козаки почали ставитися до свого літнього полковника ще з більшою повагою. То ж не дивно, що в червні 1788 року, коли загинув Сидір Білий, на отамана справді гукнули Захара Чепігу. Головним його суперником на козацькій раді був Антон Головатий. Але козаки віддали перевагу досвідченому й відважному командирові кіннотників.

Мусимо зазначити, що поразка на виборах не загнала Головатого в опозицію. І Чепіга й Головатий повелися, як І годиться людям, що шанують звичай: кіш козацький обрав — така його воля. І ще одна деталь: знаючи про великий досвід Головатого у командуванні флотилією, Чепіга так і залишив за ним усі бойові човни, а ще — підпорядкував корпус піхотинців, якими недавно командував Сидір Білий. Цим він не тільки розширив повноваження Головатого, а й зробив його, по суті, наказним отаманом. Хоч у Чорноморському війську, що трималося російського табелю про ранги, такого титулу — "наказний" — не існувало.

На початку свого отаманування Чепізі довелося залагоджувати ще серйознішій конфлікт: між козаками і російськими військами. Річ у тім, що російські інтенданти, які мали забезпечувати українських козаків так само, як і російських солдатів, не робили цього: припасу раз у раз бракувало, платні не ставало, отож кошовий мусив одбути кілька дуже неприємних розмов з цього приводу з російським командуванням.

Вже в першій битві — за Очаків — Захар Чепіга прославив своє ім'я не лише як офіцер, кошовий отаман, а й як воїн. Його військо займало позиції з боку Хаджибея (сучасної Одеси). Напередодні штурму він мав досить приблизне уявлення про сили в місті та про слабкі місця в обороні, бо розвідники, яких він щоночі посилав до турецьких укріплень, поверталися ні з чим. І тоді Чепіга пішов у розвідку сам. А на світанку повернувся з двома полоненими турками! Ці "язики" й дали змогу краще спланувати всю Очаківську операцію. А серед козаків пішов поголос, що їхній кошовий — характерник, тобто, щось подібне до екстрасенса, який володіє гіпнозом і здатен прокрадатись до позицій ворога, змінивши зовнішність...

Ну, а вже під час штурму Очакова по-геройському билися всі козаки — і кінні, й піші, і ті, що під проводом Головатого штурмували підступи до фортеці з боку моря. До речі, тут Захар Чепіга здійснив ще два суто солдатські подвиги, завдяки яким за ним закріпилася слава характерника, безстрашного розвідника і... диверсанта. Щоб здолати опір очаківського гарнізону, треба було позбавити його продовольства. Від полонених Чепіга дізнався, що основні запаси турків зберігаються у фортечних складах Хаджибея, звідки продукти морем доставляють до Очакова. Так ось, 7 листопада 1788 року, з кількома козаками-добровольцями, вія пробирається в Хаджибей і спалює продовольчі склади. А за кілька днів до того, пробравшись в Очаків, він спалює там цейхгауз, тобто склад з обмундируванням. Отож в особі 3. Чепіги українське козацьке військо справді мало досвідченого диверсанта. Хоча на той час подібний метод боротьби регулярними військами використовувався досить слабко.

Вражена хоробрістю та особливими заслугами козаків перед імперією, Катерина II подарувала Війську Чорноморському всі турецькі землі між Бугом та Дністром, а також Кінбурнську косу з лиманами та озерами. Відтак, Чепіга утворив кілька паланок, кожна з яких мала виставляти для бойового походу полк. Називалися вони за місцем розташування: Кінбурнська, Таманська, Березанська, Подністровська. А ставка кошового отамана перебувала у селі Слободзеї (поблизу Тирасполя, Молдова).

Одначе тішились козаки царським подарунком недовго. Побоюючись, що ці землі заселять українці, які, звичайно ж, почнуть відроджувати своє могутнє козацтво, а далі ще й захочуть мати незалежну українську державу, Катерина II видала Указ: усьому Чорноморському козацтву переселитися на Кубань! Ця звістка буквально приголомшила Чепігу. Як ще це так? Він і його козаки, по суті, самі відбили у турків цю землю, стільки голів за неї поклали та стільки крові пролили, а тепер їх звідси виганяють!

До речі, ставку свою кошовий недарма розташував у Слободзеї. Саме поблизу неї відбулася дуже пам'ятна для Чепіги битва. Його кіннота йшла в авангарді російських військ. Побачивши, що біля переправи через Дністер скупчилося чимало турецького війська, тисяча козаків Чепіги налетіла на них. Але виявилося, що турків утричі більше, а донські козаки й не збиралися приходити на допомогу. Чорноморці побили чимало ворогів, але й самі зазнали відчутних втрат. Важко поранило в плече й самого кошового отамана. Одне слово, Чепіга мав що згадувати, роздумуючи над несправедливістю, до якої вдавалася російська імператриця.

Сподіваючись знайти якусь раду на цей конфлікт, Чепіга відрядив до Петербурга досвідченого дипломата — Антона Головатого. Але той повернувся ні з чим. Щоправда, за успіхи у війні йому, Чепізі, вже присвоєно чин бригадира, а Головатому — полковника російської армії. Та це не позбавило кошового клопотів, пов'язаних із військом. Одного разу дійшло до того, що, розлючені своїм тяжким становищем і тим, що російська влада не видає їм належної платні, а генерали женуть на майже каторжні роботи, козаки вирішили позбавити Чепігу булави кошового, посилаючись на те, що він уже немолодий та ще й поранений. Проте князь Потьомкін мудро розсудив, що коней на переправі не міняють, тому залишив при владі і Чепігу, й Головатого.

Поки вирішувалася справа з переселенням на Кубань, козакам-чорноморцям довелося ще повоювати на Дунаї. Вони наступали на Ізмаїл з боку річки, отже, їм першим випало пройти через усі укріплення, захопити узбережні батареї й увірватися на вулиці міста. Чепіга й цього разу показав чудеса хоробрості, за які князь Потьомкін нагородив його Георгіївським хрестом II ступеня (чи класу). Здобувши Ізмаїл, козацький корпус під командуванням Чепіги першим переправився через Дунай і в битві під турецьким містом Бабадагом розгромив спільні турецько-татарські війська. Допомагав йому в цьому бою і полк донських козаків. Після цього чорноморці з'єдналися з військами генерала Рєпніна, і, разом з його драгунами та пішими полками, влаштували туркам побоїще під містом Мачин.

"При здобутті Суворовим Ізмаїла Чепіга вів на цю фортецю другу штурмову колону. Діючи потім в авангарді військ генерала Кутузова^ — описує ці події П. Короленко, — Чепіга 5 липня 1791 року розбив передовий турецький загін і ханську засаду на Бабадазькій дорозі, взяв гармати".

До цього можна додати, що він захопив також обоз і кілька прапорів. А після здобуття Бабадага, козаки Чепіги здійснили рейд, вибиваючи турків з околиць міста і навколишніх сіл. Рейд виявився вдалим: захопивши десь там, на околицях, склади, він здобув для війська великі запаси хліба, а ще — захопив турецький табір та вісім гармат. І слід сказати, що під час цієї операції Чепізі довелося долати опір 23-тисячного корпусу ворога.

Талант полководця та особисту хоробрість Захара Чепіги засвідчує І ціле гроно високих нагород, які він здобув упродовж цієї війни: два ордени Святого Побєдоносця, орден Св. Володимира 3 ст. та Золотий Ізмаїльський хрест.

"Очолюючи предків кубанських козаків-чорноморців, Че-піга здійснив немало геройських подвигів, за які не раз удостоювався похвали головнокомандуючого, сміливо водячи своїх хоробрих чорноморців проти ворога, — в свою чергу засвідчує "Довідкова книжка Імператорської Головної квартири",— Так, у турецьку компанію 1787-1791 років Чепіга 18 червня 1789 року, за наказом генерала Голеніщева-Кутузова, здійснив рекогносцировку турецької фортеці Бендери, причому з однією тисячею Чорноморських козаків бився з турками на березі Дністра п'ять годин, не поступаючись ворогові, втричі більшому за йому загін. Цей жорстокий бій Чепіга витримав до підходу йому на допомогу донських та катеринославських козаків, котрі, з'єднавшись із чорноморцями, розгромили турків. В цьому бою отаман Чепіга був сильно поранений кулею навиліт у праве плече".

Наводиться тут і кілька цікавих подробиць, які стосуються участі отамана Чепіги у здобутті Ізмаїла. Особливо він відзначився 11 грудня, коли, вже підлікувавшись після поранення і маючи чин бригадира, очолив другу штурмову колону корпусу генерала Арсеньева.

"Висадившись зі своїм загоном із судової флотилії на берег Дунаю, брав (Чепіга — Б.С.) турецькі батареї і, йдучи до самої фортеці, бив ворога нещадно, чим сприяв іншим колонам в тому, щоб вони оволоділи фортецею з боку Дунаю. Блискучий подвиг цей звернув на себе увагу головнокомандуючого, князя Потьомкіна-Таврійського, котрий і відзначив його у всепідданійшому донесенні Государині".

.. .Одначе все це в минулому. А тепер козаків збираються переселяти на Кубань. Тому й ми з вами повернімося до місії Головатого, з якою він прибув до Петербурга. Як ми вже знаємо, він не зумів, та, здається, й не прагнув, переконати імператрицю, що українських козаків слід залишити на їхніх предковічних землях, оскільки й сам був переконаним прихильником переселення. А все ж Чепіга зустрів його в Слободзеї мало не як переможця. Що ж радувало кошового? Та те, що після переселення на Кубань, його кіш не розформовується, а залишається окремим військом — зі своїми клейнодами, своїм командуванням, судом. Тобто зберігалася певна козацька автономія, майже така ж, якою користувалося й військо Донське. Між іншим, разом із грамотою про це, Головатий привіз для Чепіги подарунок імператриці — коштовну шаблю з оздобленим самоцвітами руків'ям.

Але наважуся висловити припущення: козаки-чорноморці й справді могли не дуже журитися. Адже вони знали, що свого часу Тамань належала їхнім предкам — київським русичам, отож, по суті, вони поверталися на свої рідні землі І мабуть, саме про це й говорили своїм рубакам кошовий Чепіга та полковник і суддя Головатий.

Нагадаю, що відводив кошовий своє воїнство разом з родинами поетапно: спочатку спорядив флотилію з п'ятдесяти човнів та яхти, на яких морем переправив на Кубань близько 4 тисяч козаків під командуванням полковника Сави Білого. Далі вирядив піший полк із обозом, під командою полковника Кордовського. І аж після цього вирушив на Кубань сам — ведучи за собою двотисячний полк, в обозі якого була й похідна церква.