Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 82

Можна було б взагалі не акцентувати увагу на цьому факті, але саме знайомство з князем, фаворитом імператриці — знайомство, про яке на Січі добре знали — ставало підставою для того, щоб згодом призначати Антона Головатого старшим козацьких делегацій, котрі вирушали на переговори з імператрицею та її міністрами. І про це навіть прямо говориться в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", як про відомий історичний факт.

І все ж таки жодних документів, завдяки яким можна було б безапеляційно з'ясувати, де саме перебував А. Головатий під час зруйнування Січі та безпосередньо після цього акту; чим займався, як реагував... очевидно не існує. Тож не дивно, що історики або зовсім уникають цього періоду, одразу ж переходячи до подій, пов'язаних із формуванням Чорноморського козацтва, тобто вимушено пропускаючи кілька років життя А. Головатого, або ж обходяться загальниками, як це зробив Д. Білий (кажу це не на докір, а задля констатації факту).

"Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Тилігула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно намагалися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли відчай дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продовжувати козацьку справу.

Білий, Головатий, уцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійло Кішки або Сагайдачного — перечекати скрутний момент, дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї. Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий".

З тим, що запорожці обрали тактику очікування, можна погодитися: справді, так було. Та й іншого способу в козаків просто не існувало. Тобто, власне, існував ще один шлях — збройної боротьби проти російських окупантів і погромників, але на той час до неї козацтво ще не готове було.

Що ж до твердження, що козаки "вирішили покінчити життя самогубством"... то, на мій погляд, так формулювати подібну інформацію, навіть посилаючись на "перекази", некоректно. Про що, власне, йдеться? Що, взагалі, всі козаки раптом взяли і вирішили покінчити життя самогубством? А саме так можна зрозуміти твердження Д. Білого. Тоді це просто абсурд. Подібних переказів не існує. Тим паче, що, — як стверджує сам Д. Білий, — на той час запорожці вже були розпорошені на величезному просторовиську між Дніпром, Дністром і Дунаєм. Хіба що на це зважилася якась невеличка група запорожців? Тоді так слід і говорити, попереднього окресливши, що то за група, де вона перебувала... За яких обставин у ній виявився А. Головатий. Тобто до подібних тверджень, із яких джерел вони не надходили б, дослідникові завжди слід ставитися дуже критично і... водночас, відповідально. Адже їх можуть підхопити, на них посилатимуться, цитуватимуть... А це елементарно дезінформуватиме цілі покоління українців.

Згадаймо, як свого часу була запущена в історичний обіг дезінформація відносно того, що генерал-лейтенант Червоної Армії Андрій Власов буцім то здав німцям Другу Ударну армію. Нікому, навіть досвідченим генералам-фронтовикам, не спало на думку з'ясувати для себе: а як можна було здати цілу польову армію! — з її парторганізаціями, політвідділами, штатними і позаштатними "стукачами"?Яким генієм слід бути для цього і який інформаційний блок-потік документації мав би існувати з цього приводу в зарубіжних джерелах. Адже йшлося вже не про панічний для червоноармійців 1942 рік. Коли здався зі своїм штабом фельдмаршал Паулюс — цей факт було зафіксовано пресою всього світу.

Як Сидір Білий та Антон Головатий і передбачали, в Петербурзі досить швидко з'ясували для себе: внаслідок винищення Січі, Росія втратила — і, що найстрашніше, Туреччина надбала — грізну військову силу. Ось тоді-то князь Потьомкін і мусив звернутися до запорозьких козаків, котрі залишилися на території України, з закликом зібратися (восени 1787) на Велику Раду та заснувати нове козацьке військо.

Не покривдьмо на честі тепер уже запорожців: охочих до участі в цьому фарсі виявилося не так вже й багато. Потьомкіна просто вразило те, що не набралося навіть тисячі бажаючих відроджувати козацтво під короною Російської імперії, з волі самої цієї імперії. Але це не завадило князеві призначити (22 січня 1788 року) гетьманом Сидора Білого, а військовим суддею — Антона Головатого. Створення цього "Війська вірних козаків" було викликане тією обставиною, що почалося повстання проти Росії кримських татар. А більшого досвіду боротьби з кримчаками, ніж його набули українські козаки, не мав ніхто. Щоб перемагати кримських татар, треба було добре знати їх тактику бою, наступу орди, способи фехтування й джигітування... Тож саме шаблями цього проросійськи настроєного Війська козацького імперія і придушила антиросійське повстання татар.

Слід визнати, що виявлена при цьому відвага козаків справила враження не тільки на князя Потьомкіна та його оточення, а й на генерала О. Суворова, що саме тоді вперше прибув в Україну. Чи то з дозволу цих генералів імперії, чи, навпаки, з їхнього недогляду, але тоді ж, восени 1787 року, українські козаки-запорожці створили свій так званий Васильківський кіш, тобто щось подібне до традиційної Січі, на раді якого кошовим отаманом обрали С. Білого.

Що ж до Головатого, то він став військовим суддею, тобто другою особою в коші. До його функцій, за січовим звичаєм, входило: вести переговори, бути радником отамана, залагоджувати суперечки та конфлікти між підрозділами козацтва й окремими козаками, ну й, природно, заступати — коли виникала така потреба — кошового в бою.

Цікаво, що, звертаючись до козаків, О. Суворов дозволяв собі називати їх "Військом вірних Запорозьких козаків", тоді як, дотримуючись Указу імператриці, князь Потьомкін слова "запорозьких" принципово не вживав. Щоб не розгнівати Катерину.

Одначе повернімося до Антона Головатого. В 1788 році він знову по-справжньому відзначився, цього року в морському бою поблизу Очакова, в якому турецька ескадра зіткнулася з російською та українською. За наказом Головатого, який командував українською флотилією, козаки-моряки поводилися, як справжні камікадзе. В хуртовину вони вийшли на своїх весельних човнах, узяли на буксир російські судна, що позгортали вітрила рятуючись од шторму, і потягли їх на зближення з кораблями адмірала Гасана-паші. Нічого подібного історія морських битв, очевидно, не знала. Козаки не лише буксирували своїми чайками російські судна, а й першими атакували турецькі кораблі. Три з них пішли на дно. Інші, під натиском козацького флоту та росіян, відступили до Очакова. Та навіть під час відступу козаки на своїх весельних чайках продовжували переслідувати турецькі кораблі (російські вітрильники зостались у відкритому морі), обстрілюючи їх із легких гармат.

Можна не сумніватися, що саме цю битву оспівано в одній із народних пісень, героєм якої став Антон Головатий:

Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:

"Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі в гору:

Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу,"

А через кілька днів — нова битва. Вже сухопутна. Трагічна для козаків. Кошового отамана Сидора Білого в ній смертельно поранило. Здавалося б, авторитет Головатого як воєначальника та судді стояв тоді високо, він міг претендувати й на булаву кошового. Тим паче, що в Петербурзі, як ми вже знаємо, у нього виявився дуже впливовий покровитель: князь Грицько Нечеса. Проте, судячи з усього, Головатий не вдавався до інтриг, а цілковито поклався на волю козаків. Відтак, кількох голосів старшинської ради йому забракло, і кошовим отаманом обрали Захара Чепігу (в миру Захар Куліш).

Щодо Чепіги, то про нього мовилося окремо, як і про самого С. Білого, а поки що зауважу, що Чепізі вистачило мудрості (чи й хитрості) передати командування над усіма пішими полками та флотилією досвідченішому у військових справах А. Головатому, а під своєю рукою залишити лише нечисленну козацьку кінноту.

Головатому таке рішення сподобалося, і він негайно перетворив своїх козаків-піхотинців на піхотинців морських, з відповідним вишколом. Мало хто знає тепер, що вже в ті часи Туреччина мала спеціальний рід військ, так званих "азабів", завдання яких полягало в тому, щоб підсилювати команди кораблів, коли треба було відбивати напади в абордажних боях, або висаджувати десанти та захоплювати плацдарми, на які б могли прибувати — наприклад, поблизу фортець — підрозділи основних військ. Як бачимо, вже тоді Османська імперія мала свою непогано треновану морську піхоту.

Переймаючи цей досвід, Головатий теж по суті перетворив на "азабівр значну частину своїх козаків і незабаром вони стали у великій пригоді Росії. Петербург тоді вельми непокоїла проблема Очакова та прилеглих до нього територій. Дуже вже кортіло захопити це турецьке "місторосійсько? слави ". Але гарнізон очаківської фортеці стояв непохитно. Допомагало йому те, що він весь час діставав поповнення, продовольство та набої з кораблів турецького флоту. Стало ясно, що, передусім, треба захопити острів Березань і блокувати Очаків з моря. Кілька разів російський флот, з піхотою на борту, якою командував О. Суворов (хай дарують мені шанувальники його військового таланту), намагався штурмувати сильно укріплений острів, але щоразу зазнавав поразки. І тоді російському генералові сяйнула думка: чого це ми маємо мучитись і втрачати під Березанню російських солдатів, як є на світі українські козаки? Ось Антон Головатий і дістав наказ здобути Березань штурмом.

На той час під командою українського полководця виявилося лише 800 воїнів. Але це не завадило отаманові вночі, 7 листопада 1788 р. висадитися зі своїми хлопцями на Березань, захопити турецьку батарею і повести її вогонь по острівній фортеці. Детальний переказ подій забрав би чимало часу. Тому зазначимо головне: морська піхота Головатого фортецю взяла, її гарнізон (те, що лишилося від нього) разом із комендантом, полонила, визволивши при цьому 25 полонених козаків, яких турки тримали в острівних казематах, та захопивши 21 гармату і 13 прапорів ворога.