Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 96

Навпаки, Катерина П ще й свого "дзигарика" козакам підкинула — у вигляді наказу про знищення запорозького козацтва. Генерал-губернатору Потьомкіну-Нечесі велено було козаків роззброїти і — кого до тюрми засадити, кого по панських маєтках розігнати, а саму Січ знищити. Раз і назавжди.

Отримавши від Потьомкіна казани, січова старшина написала йому листа, в якому дякувала за подарунок, та водночас просила про заступництво. "Люблячи (військо) любовно, — цитує фрагмент його А. Скальковський в "Історії Нової Січі..." — вживіть заходів до виконання обіцянки, котрою так запевнені й утішені, що не сумніваємося в досягненні розради в печалях наших, маючи право, живим Богом і всім світом випровдане". Датоване було цього листа 24 січня 1775 року, напередодні знищення Січі. І важко сказати чи то пером козацьким водило передчуття, чи може, кошовий уже мав якусь інформацію, яка насторожувала.

Як росіяни плюндрували в 1775 році Січ, ми вже знаємо. Як знаємо й те, що не допомогли кошовому П. Калнишевському ні імператрицині, за особливі заслуги даровані, неделъки з "патретами", ні татарські коні, ні дзиґарики. Коли Калнишевський опинивсь у тогочасній московській

"Бутирці", сам князь Нечеса власноруч написав імператриці доноса, в якому стверджував, ніби "віроломне буйство* колишнього кошового і разом з ним заарештованих таке велике, що всі вони заслуговують на смертну кару. Та, оскільки він чоловік чуйний і про бойові заслуги "батька" Калнишевського пам'ятає, то радив не страчувати, а засадити в підземелля Соловецького монастиря. Саме там, на Соловках, у монастирському підземеллі, і втішався цоканням князевого "дзигарика" наш кошовий цілих 25 років.

Придушення повстання Пугачова і знищення української козацької вольності було значною заслугою перед імперією, і Катерина II не залишилася в боргу: "Придушення пугачовського бунту завершилося, за планом Потьомкіна, знищенням Запорозької Січі* В 1776 р. Катерина II "пожалувала" його поручиком кавалергардського корпусу, подарувала і Аничковський палац, воєводство Кричевське (в Білорусії) з 14-ма тисячами душ, 100 тис, карбованців і домоглася для нього князівського достоїнства Римської імперії, з титулом Світлійшого"}

Ось так, щедро, оплачувалася імператрицею ця ганебна послуга Грицька Нечеси. Одначе бог із ними, з нагородами. В тій таки "Довідковій книзі" віднаходимо інформацію, яка розкриває суть багатьох старань Потьомкіна і яку, наскільки мені відомо, ніхто з вітчизняних дослідників досі ґрунтовно не аналізував. Ось вона : "В 1777 році князь вирушив оглядати доручені йому намісництва: губернії Новоросійську, Астраханську і Саратовську, тобто всю тодішню Південну Росію від Чорного до Каспійського моря. В цей час у голові Потьомкіна зародилася думка, за яку він узявся з усією палкістю та рішучістю свого характеру; це був проект вигнання турків з Європи і відродження Візантійської імперії — з царями російської династії. Новоросійський край повинен був слугувати першою сходинкою до величезного заходу. Голий степ належало заселити, облаштувати, озброїти. В1779році закладено м. Херсон, на правому березі Дніпра, і тут збудовано військові казарми, у вигляді мазанок. В 1780році князь прибув до Кременчуга. Імператриця наділила його всією повнотою влади і мільйонами грошей. На його поклик почали прибувати в безлюдний край поселенці з усіх країв: греки з Мореї — і з архіпелага: вірмени з Криму і Закавказзя; італійці і німці, калмики з уральських степів; запорожці, котрі втекли за кордон, тепер знову почали повертатися на старе попелище... Тим часом упало Кримське ханство; Потьомкін примусив Шагін-Гирея добровільно зректися престолу, і маніфест Катерини сповістив Європу, що Кримський півострів, острів Тамань і Кубанська країна приєднуються до Росії. Водночас цар Грузинський Іраклій присягнув на вірність Катерині і її спадкоємцям... Він оперезав фортецями Чорне море і відкрив береги його для торгівлі. Порти Херсонський, Феодосійський і Севастопольський отримали однакові привілеї з Петербургом і Астраханню. Для полегшення сполучення з внутрішньою Росією, пробито було дніпровські пороги. В самому краї почали процвітати промисловість, господарство, навіть освіта, оскільки князь всюди засновував повітові та землеробські училища, а в Катеринославі навіть збирався відкрити університет" .2

Якщо розвіяти фіміам хвалебної ідилії, то відкривається, що Запорізька Січ, її землі, виявилися в епіцентрі глобального імперського задуму, в якому, власне, не було місця ні українському козацтву, ні українському народові. А військову силу козацтва новоявлений творець російсько-візантійського Вавилону прагнув використати лише, як криваво-тілесний підмурівок для своїх ефемерних амбіцій.

Та поки Калнишевський спокутував свою вірність Російській імперії по її імперських Соловках, сама імператриця відчула, що наближається ще одна війна з Туреччиною, отже потрібні воїни, потрібні козаки. Й у травні 1779 року з'являється маніфест, яким Катерина II закликала запорожців повернутися з турецьких земель в Україну і скласти присягу на вірність їй. Козаки — де б вони не були: на Бузі, Дністрі, Дунаї, на Буджацьких лиманах — мали змогу познайомитися з цим документом, але, вислухавши обіцянки імператриці, сказали "нема дурних", і під її високу руку жоден кіш так і не повернувся.

У квітні наступного року імператриця знову повторила звернення. Реакція була такою ж. А війна усе ближчала, і російські генерали нервували. Все ж таки краще було б, якби українські козаки пішли проти турків, аніж проти них. Так воно безпечніше. Ось тоді Катерина й сказала своєму фаворитові: "Слухай-но, хто там, зрештою, генерал-губернатор: я чи ти? Ну, то зроби щось, щоб повернути отих козаків". Князь знову почав слати гінців, тепер уже й від себе, але це теж не допомогло.

А тим часом повстали татари Криму, яким страшенно не подобалося бути підлеглими її величності. Свій хан — він, хоч і хан, але все ж таки свій. Вони до нього звикли. А щодо російської імператриці, то хай би вона краще своїми тата... пардон, росіянами правила.

Маючи нагальну потребу у військах, Потьомкін розіслав уповноважених по всіх паланках колишньої Січі, сподіваючись, що хоч хтось із козаків погодиться служити імператриці. За Буг, на турецьку територію, теж послав довірених осіб. Й ось до Херсона зійшлося близько тисячі охочих. Нібито й не таке вже й значне військо, але в Петербурзі вирішили, що початок непоганий. Щоправда, в 1787 році Потьомкін дозволив сформувати з козаків лише волонтерську команду, яку очолив Сидір Білий, і служба в якій стала для вчорашніх "зрадників імперії" своєрідним випробуванням на вірність. Та оскільки ніхто з козаків утікати назад, "під турка", не збирався, то вже наступного — 1788 — року було дозволено на березі Бузького лиману, в Васильківському урочищі, створити Васильківський кіш і обрати отамана, яким знову ж таки став Сидір Білий. А незабаром волонтери-козаки були перейменовані на " Чорноморське військо вірних козаків", і Потьомкін сам запросив із Петербурга клейноди зруйнованої Запорізької Січі — булаву для С. Білого та печатку. Отаманом над військом Потьомкін настановив С. Білого, а суддею А. Головатого. Таким ото побитом наш князь-козак Потьомкін-Нечеса і став засновником Українського Чорноморського війська.

Коли 1787 року Катерина зважилася на вояж своїми новими землями, козаки-чорноморці вже гарцювали, супроводжуючи її карету. Скориставшись нагодою, Сидір Білий звернувся до імператриці з проханням відродити Запорозьке козацтво, проте згоди не дістав. Відомо, що поданню звернення сприяв Потьомкін, який теж вважав, що можна було відродити Січ, але вже таку, яка б вірно служила Росії.

А потім почалася російсько-турецька війна. Як билися українські козаки під командуванням Сидора Білого, Антона Головатого, Захара Чепіги та інших козацьких командирів, знаємо з попередніх оповідей. Можу лише нагадати, що й тепер вони показали себе неперевершеними воїнами. А по війні взяли на себе охорону українських кордонів, які на той час стали вже й кордонами Російської імперії. Відтак, чисельність козацьких військ мусила поступово зростати. Визначаючи цю потребу, Катерина II надала князю Потьомкіну (це сталося на початку 1791, за іншими даними — наприкінці 1790) — звання "Великого гетьмана військ Катеринославських та Чорноморських".

Козаки поставилися до цього призначення помірковано. Сподівалися, що, маючи за гетьмана такого впливового чиновника імперії, почуватимуться впевненіше. Так воно, власне, й було. Хоча сам фельдмаршал відчував, що становище його, авторитет при дворі помітно похитнулися. В лютому 1791 він востаннє відвідав Петербург і був прийнятий Катериною II. Імператриця зустріла його досить доброзичливо. Враховуючи його заслуги перед імперією та давню свою прихильність до улюбленого фаворита, подарувала йому будинок, який увійшов в історію столиці під назвою "Таврійський палац"; і прикрашений дорогоцінним камінням мундир вартістю в 200 тис. карбованців. Проте Потьомкін уже знав, що придворні інтригани зуміли похитнути віру підозріливої імператриці у його відданість, отож приймальню Катерини II він залишав із тривогою відданого, вознесеного до вершин влади раба, який добре розуміє: будь на те воля імператриці, за кілька хвилин він міг би позбутися всіх дарованих нею чинів, титулів і маєтностей.

І все ж, нехай ніхто не наважиться звинувачувати князя Потьомкіна в тому, що він поставився до свого призначення гетьманом як до формальності. Таки нуртувало в душі цього чолова щось таке, що збуджувало в нього інтерес до козацтва, примушувало захоплюватися історією і славою козаччини.

Перше, до чого він вдався на посаді гетьмана, це звернувся до імператриці з проханням віддати козакам-чорноморцям під поселення всю землю, що пролягала між Південним Бугом, Дністром (мається на увазі пониззя цих річок) та Чорним морем. Погляньте на карту, і ви переконаєтеся, що йдеться про чималий шмат території. Крім того, їм було надано Тамань та ще цілу округу поблизу неї. Щоправда, зробивши козакам таку послугу, Потьомкін негайно послав на Дунай нові козацькі полки, де вони, разом із російськими солдатами, брали штурмом Ізмаїл, Тульчу, Ісакчу, гинули в битвах під Кілією та Бабадагом.