Бембі - Сторінка 7

- Фелікс Зальтен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Гуркіт грому ще ніби віддавався в його тілі. Він бачив, як мати, тітка Ена, Гобо й Фаліна кинулися до лісу, як, не тямлячи себе, мчав туди ж заєць і, витягнувши шию, тікав фазан. Відчувши, як раптово замовк увесь ліс. Бембі напружився і стрибнув у гущавину.

Зробивши всього кілька стрибків, Бембі наткнувся на молодого оленя, що нерухомо лежав на землі. Бембі охопив жах. Він зупинився, не розуміючи, що скоїлося. Молодий олень був мертвий; на плечі в нього зяяла велика рана, з якої текла кров.

— Не зупиняйся! — почув він поряд із собою. Це була мати. —Біжи! — гукнула вона.— Біжи, як тільки можеш!

Мати помчала далі. її наказ зірвав з місця Бембі, й він щодуху кинувся вперед.

— Що це було, мамо? — спитав він.— Що це було? Важко дихаючи, мати відповіла:

— Це був... Він!

Бембі затремтів, але не стишив бігу. Нарешті, знесилені, вони спинилися.

— Що ви сказали? Прошу, що ви сказали? — долинув згори тонесенький голосок.

Бембі підвів голову й побачив білку, що швидко спускалася донизу.

— Я весь час стрибаю слідом за вами! — вигукнула вона.— Ні, це жахливо!

— Ви були там? — запитала мати.

— Звичайно! — відповіла білка.— Я ще й досі вся тремчу!

— Вона сіла на задні лапки, спершись на свій пухнастий хвіст і виставивши білі груди; передні лапки вона притисла До серця, немов присягаючись, що каже щиру правду.

— Я сама не своя від хвилювання!

— Я теж зовсім знесиліла від страху,— сказала мати.— Просто збагнути не можу, як це все трапилося. Ніхто 3 нас не бачив Його!

— Не бачив? — палко вигукнула білка.— Помиляєтесь!

Я Давно Його помітила!

— І я] — гукнув інший голос.

То була сорока; вона підлетіла і вмостилася на гілці

— І я! —почулося десь ще вище; то на ясені сиділа сойка.

А з верховіття похмуро каркнули дві гави;

— І ми бачили Його!

Мешканці лісу були страшенно схвильовані, налякані й розгнівані.

"Кого це вони бачили?" —не розумів Бембі.

— Я так старалася! — сказала білка, тулячи лапки до серця.— Так намагалась попередити бідолашного юнака!

— І я,— мовила сойка.— — Я так кричала. Та він не схотів мене слухати.

— І мене він не послухав,— заторохтіла сорока.— А я кричала разів з десять. Я вже хотіла підлетіти до нього ближче, на кущ ліщини, під яким він стояв. Думала, може, він не чув. Аж тут саме все це й скоїлось.

— У мене голос сильніший, ніж у вас, і я кричала щодуху,— сердито сказала гава.— Проте ці панове не дуже зважають на наше плем'я.

— Таки не дуже,— погодилася білка.

— Ми зробили все, що могли,— додала сорока,— і коли трапилося нещастя, то це не наша вина.

— Такий гарний юнак,— с жалем сказала білка.— У розквіті сил.

— Гхаї — заскрипіла сойка.— Хай би не був такий гордий та більше слухався нас!

— Не був він дуже гордий,— заперечила білка.

— Не гордіший за всіх їхніх принців,— додала сорока.

— І дурний, як вони всі! — засміялася сойка.

— Сама ти дурна! — крикнула згори гава.— Вже хто-хто, а ти б мовчала. Весь ліс знає, яка ти дурепа.

— Я? — остовпіла сойка.— Вперше таке чую! Трохи забудькувата — це так, але щоб дурна!..

— Як хочеш, — зітхнувши, сказала гава.— Забудь усе, що я сказала. Але зрозумій: принц загинув не тому, що був гордий чи дурний, а тому, що ніхто не може протистояти Йому!

— Гха! — проскрипіла сойка.— Не люблю я таких розмов.

І вона полетіла.

Гава вела далі:

— З мого роду Він теж багатьох уже знищив. Він убиває, коли схоче. І ніщо не може допомогти нам.

— Треба всім нам бути насторожі,— кинула сорока. .— Звичайно,— сумно сказала гава.— До побачення. І вона полетіла геть разом із своїми родичами. Бембі озирнувся. Матері поряд уже не було.

"Про що вони говорили?—думав Бембі.— Я не міг усього зрозуміти. Хто такий Він? Може, це гой, кого я зустрів тоді в чагарнику?.. Але ж Він не вбив мене..."

І враз Бембі згадав молодого оленя, що, закривавлений, лежав на траві з пробитим плечем. Непорушний, мертвий...

А ліс знову співав на тисячі голосів, сонячне проміння пробивалося крізь верховіття дерев, усе було залите світлом, пахло листя, високо вгорі кричав сокіл, а десь унизу, близенько, голосно сміявся дятел, немов нічого не сталося. Та все це не тішило Бембі. Він ніяк не міг позбутись почуття, що йому загрожує невідоме, сграшне. Він не розумів, як інші можуть бути веселими і безтурботними, коли життя таке тяжке і небезпечне. Зараз у нього було одне-однісіньке бажання: зайти глибоко-глибоко в ліс, у найгустіші хащі, знайти собі там, за непрохідною живою огорожею, сховок і ніколи більш не повертатися на луг.

Щось тихо зашаруділо в чагарнику. Бембі здригнувся. Перед ним стояв старий ватажок.

Бембі весь напружився, готовий як стій кинутися навтіки. Старий ватажок дивився на нього своїми великими, глибокими очима:

-— Ти був при цьому?

— Так,--гихо відповів Бембі. Серце в нього ладне було

вискочити з грудей.

— Де твоя мати? — запитав ватажок. Вембі відповів ще тихіше:

— Не знаю.

Старий не зводив з нього очей.

— І ти не кличеш її?

Вембі глянув на поважну сиву голову, на благородну корону старого вождя і раптом набрався мужності. Я можу бути й сам,— сказав він. _ Старий ще якийсь час дивився на нього, потім, уже лагід-и,ше, спитав:

— Чи ти не те маля, що недавно плакало, зоставшись без матері?

Бембі трохи засоромився, проте відразу опанував себе,

— Так, це я,— признався він.

Старий мовчав, але Бембі здалося, що його очі полагідні шали.

— Ви нагримали на мене годі, старий ватажку,— схвильовано сказав він.— За те, що я боявся бути сам. Відтоді я вже не боюся!

Старий дивився так само допитливо, але в його очах Бембі помітив усмішку.

— Старий ватажку,— довірливо почав Бембі,— що сьогодні сталось? Я нічого не розумію; що це за Він, про якого всі говорять?.. — і замовк, злякавшись похмурого погляду старого.

Ватажок тепер дивився повз Бембі кудись у далину. Нарешті він поволі сказав:

— Умій слухати, вмій відчувати запах, умій дивитися Вчися сам розуміти життя.— Він ще вище звів увінчану короною голову.— Бувай здоров.— І, не додавши більше й слова, зник.

Малий залишився сам, і йому знов стало сумно. Але оте "Бувай здоров" ніби луною віддавалося в серці Бембі. Старий ватажок так ласкаво попрощався з ним... Отже, він не злий...

І незнайоме почуття урочистої гордості сповнило Бембі. Так, життя суворе і сповнене небезпек. Але хоч що б там сталося в майбутньому, він навчиться витримувати все

І Бембі поволі рушив у лісову гущавину.

З велетенського дуба, що стояв край лугу, опадало листя. Опадало воно й з інших дерев.

Одна дубова гілляка, високо здіймаючись над сусідніми, сягала далеко понад луг. Аж на кінчику виступало два листочки.

— Як усе змінилося! — сказав один листок.

— Так,-— підхопив другий.— Багатьох із нас не стало сьогодні вночі... Здається, на нашій гілці лишилися тільки ми з тобою.

— Ніхто не відає, що чекає на нього завтра,— сказав перший.— Пам'ятаєш, як було ще тепло і світило сонечко, раптова буря або злива несла смерть багатьом із нас, ш*

молодим і дужим. Ніхто не відає, що чекає на нього,

— Тепер сонце світить так рідко,— зітхнув другий листок.— Та не додає те світло сили...

— Чи правда,— спитав перший,— чи правда, що коли нас не стане, на наше місце прийдуть інші листки, а потім ще інші?..

— Певно, що так,— прошепотів другий.— Але не варю про це думати, все одно ми цього не зрозуміємо...

— І тільки дарма сумуватимемо,— додав перший. Вони трохи помовчали. Потім перший тихо, ніби сам до

себе, сказав:

— Але чому ми повинні опасти? Другий запитав:

— А шо з нами буде, коли ми опадемо?

— Ми опинимося внизу...

— А що там, унизу?

— Хтозна,— відповів перший. — Кажуть різне, та напевно ніхто нічого не знає.

Другий спитав:

— А там, унизу, ми будемо що-небудь відчувати, усвідомлювати?

— Хто може це сказати? Жоден з опалих листків не повертався звідти, щоб розповісти, як там...

Знов залягла тиша. Потім перший листок лагідно сказав:

— Не журись так, адже ти весь тремтиш...

— Та ні,— відповів другий.— Я тільки злегка здригаюся. Просто не відчуваєш уже себе так міцно...

— Не говорімо більше про таке,— мовив перший листок.

— Гаразд... Не говорімо... — сказав другий.— Але про що ж нам тоді говорити? — Він трохи помовчав, потім сказав: — Хто з нас раніше полетить униз?..

— Це ще не скоро буде,— заспокоїв його перший.— Пригадаймо краще, як гарно, як прекрасно було нам раніше! Пам'ятаєш, як гріло сонце, як наливалися ми соками життя? Пам'ятаєш? А роса рано-вранці!.. А ніжні, чудові ночі...

— Тепер ночі жахливі,— сказав другий листок.— І тягнуться без кінця-краю.

— Нам не годиться нарікати,— лагідно мовив перший листок. — Адже ми пережили багатьох інших.

— Я дуже змінився? —боязко спитав другий листок.

— Анітрішечки! — запевнив перший.— Це я пожовк зморщився, а ти й тепер такий гарний, як був.

— Та годі тобі,— перебив його другий.

__Ні, справді,— запально повторив перший.— Повір

щені! Ти й тепер такий гарний, як першого дня. Щоправда, ця тобі з'явились ледь помітні невеличкі жовті смужки, але з ними ти ще кращий.

— Дякую,— зворушено прошепотів другий листок.— Я цьому не вірю... не зовсім вірю... але дякую тобі за те, що ти такий добрий. Ти завжди був до мене добрий... Я аж тепер по-справжньому це зрозумів.

— Мовчи! — сказав перший і замовк сам; сум заважав йому говорити.

Минали години.

Над верховіттям дерев промчав холодний, мокрий вітер.

— Ох... Тепер уже... — мовив другий листок.— І я... Голос його затих. Він м'яко відірвався від гілки й полинув униз.

Надійшла зима.

Світ невпізнанно змінився. І непросто Бембі було пристосуватись до цього нового світу. Все обернулося так, немов олеиі, що були досі багатими, раптом збідніли. Бембі ще не знав злиднів. Він звик до розкошів і достатку, звик не журитися про їжу, спати в чудовій зеленій хижці, схованій від чужого ока, ходити в гарній гладенькій червонястій шубці.

Тепер усе було інакше. Щоправда, спочатку зміни в природі навіть тішили Бембі. Йому подобалось, як білий густий туман ранками огортав луг, а коли сходило сонце, танув у його промінні. Припав до серця малому іній, що враз робив луг і дерева незвичайно білими. Якийсь час У Бембі викликав захоплення могутній крик велетнів-Оленів, його родичів. Увесь ліс здригався від їхнів голосів. І^мбі й страшно ставало, коли він чув поклик цих королів, 1 "одночас серце його завмирало від захвату.