Бранець своєї землі - Сторінка 46

Не знаю, як і дякувати...

— Ой! — Федір простяг руку до кишені.— Я й забув вам передати. Мені дали це в Севастополі, коли я повертався туди.

Він вийняв синій путівник Руперта.

— Тут годі шукати чогось цікавого,— вів далі Федір.— Не розумію, чого ви так жалкували за ним.

Руперт мовчки взяв книжечку, а коли двері за Федором зачинилися, полегшено зітхнув.

— Знаєте, Ніно, мені нелегко буде прощатися з такими друзями...

Вона лише лагідно глянула на нього.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Цього разу Ніну зрадили передбачливість і витримка: коли вони з Рупертом прибули на станцію, часу залишалося дуже мало, до того ж ніяк не могли знайти носильника.

— Ми спізнимось! — у відчаї вигукнула Ніна і, вхопивши важку валізу, потягла сама.

Сумні години розлуки вона провела, як у лихоманці: оформляла візи, купувала квитки, віднаджувала відвідувачів, що хотіли обов'язково бачити Руперта. Крім того, треба було потурбуватись, щоб принесли з пральні білизну, почистили Роланду черевики, спакували книги, викликали лікаря, який би дав Рупертові дозвіл їхати. Професор послав свою молоду асистентку, яка чомусь довго не йшла.

— Боже! Я вже думала, що ви ніколи не прийдете,— хвилювалась Ніна.

Лікарка сердилась, що її одірвали від більш важливих справ, і сухо мовила Рупертові:

— Приїхавши в Лондон, підете в тубдиспансер. Аналізи дали негативні наслідки, проте у вас гостре недокрів'я.

— Значить, це не сухоти?

— Судячи з усього, ні,— неохоче мовила вона.— У вас їх ніколи й не було.

Ще один тягар спав у нього з душі. Руперт глянув на Ніну — лице його проясніло.

— Слава богу! — зраділа вона.

— Проте цілком можливо, що у вас склероз легень,— попередила лікарка,— Отож ви мусите звернутись у диспансер...

— Що значить склероз легень? — запитав він, і не чекаючи відповіді, додав: — Я й знати нічого не хочу.

Якщо в нього немає сухот, то все інше — дурниці. Федір має рацію: він легко впорається з усім,

— Коли відчуєте слабість, прийміть ось ці таблетки.

Руперт узяв їх, потиснув руку лікарці й покликав Роланда — той знімав усе з балкона камерою, яку подарував йому Федір.

Всю дорогу в машині Ніна тримала руку Руперта.

— Я така рада,— щебетала вона.— Адже я так за вас турбувалась.

— А Тедді таки вгадав,— одмовив Руперт.

— Еге.

— А чому він їздив до Севастополя?

— Не знаю... Здається, читати лекцію морякам про фізкультуру...

"Мабуть, я ніколи не знатиму правди",— подумав Руперт.

Коли підбіцли до новенького синього вагона, Ніна ледве пробралась крізь натовп пасажирів, що юрмилися в дверях і на пероні. Купе було заставлене подарунками: квітами, іграшками для Роланда, пакунками для Джо і Тесе.

Ніна перевірила речі й лише зараз дала волю сльозам, що вже давно душили її, адже для неї все на цьому кінчалося...

Воли вийшли на перон. Зоставалась усього-на-всього хвилина. І ось обоє помітили Федора, який біг до них, хитаючись на довгих ногах.

— Все гаразд? — запитав він Руперта по-англійськи.

— Так. Ледве встигли. Усе гаразд.

— Тоді прощавайте,— мовив Федір.

Руперт потис йому руку і ще раз зазирнув у вічі, сподіваючись розгадати цю людину. Ні, мабуть, йому не вдасться це ніколи...

Потім настала черга Ніни. Вона не могла одверто говорити з ним при всіх, не мала права навіть обняти його. Руперт поклав їй щось у руку. Глянувши, вона з жахом побачила Золоту Зірку.

— Мабуть, я не заслужив її,— пояснив Руперт.— Я не повинен був її брати...

— Ні, ні І — вигукнула вона, плачучи та стискаючи його руку. Потім помітила Роланда й кинулась цілувати його; сльози падали хлопчикові на лице, і він злякано дивився на Ніну.— Йди, любий! — ледве видавила вона, почуваючи, як усередині щось обірвалось.

Свисток. Руперт підняв Роланда на сходинку і скочив за ним. Поїзд рушив. Ніна закрила лице руками, щоб ніхто не бачив її сліз.

"Чи повернусь я ще коли? — подумав Руперт.— Хто зна... Та чи й посмію?" А що чекав на нього вдома?.. Усім доведеться давати відповіді — і Джо, і Ліллу, й самому собі.

— Ой, скільки у нас подарунків! — вигукнув Роланд, заходячи в купе. На його щічці зосталися патьоки од Шийних сліз.

Як тепер жити без неї? Не бачити її, не почувати поряд себе... Він притулив до грудей голову сина і взявся цілувати його.

Під стукіт коліс повз вікна пропливали умиті дощем московські околиці. Він вийшов у тамбур, зламав об залізну стінку підступну ручку Колмена і вишпурнув її геть.

Нове життя треба починати чистим, годі чіплятися за минуле!