Чорний обеліск - Сторінка 22

Все це тяглося на три тижні довше, ніж ми сподівалися.

Староста хитро позирає на нього.

— Ну, то ще один тиждень не матиме великого значення.

Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:

— А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам'ятника.

— А чому б і ні? — встряю я. — Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо буде треба, то й лева. Наші робіники прибудуть сюди за дві години.

Писар усміхається.

— І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам'ятника, якого вже освячено? У Вюстрінгені кілька тисяч жителів.

— І майор Волькенштайн, і спілка ветеранів, — додає староста. — Всі вони палкі патріоти.

— А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.

Писар уже посміхається з неприхованим глумом.

— Ще по чарці? — питає Дебелінг і теж посміхається.

Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.

Тієї миті ми бачимо, що подвір'ям біжить якийсь чоловік.

— Пане старосто! — гукає він у вікно. — Ходіть швидше! Біда!

— Що там таке?

— Та з Бесте! Вони того столяра… Вони хотіли зняти прапор, і тоді все й сталося!

— Що? Бесте стріляв? Проклятий соціалісті

— Ні! Бесте… Його поранено…

— І більше нічого?

— Ні. Тільки Бесте…

Обличчя Дебелінга прояснюється.

— Он що! То чого ж ви зчиняєте такий гвалт?

— Він не може встати. З рота йде кров.

— Мабуть, дістав як слід по нахабній пиці,— каже горбатий писар. — Хай би не дратував людей! Зараз ідемо. Все треба робити спокійно.

— Ви мені вибачте, — з гідністю звертається до нас Дебелінг, — але я особа офіційна й мушу з'ясувати, що там було. Розрахунки доведеться відкласти.

Упевнений, що тепер остаточно спекався нас, він надягає сюртук. Ми виходимо разом із ним на вулицю. Він не дуже поспішає. І ми знаємо, чому. Коли він прибуде, люди вже не зможуть пригадати, хто саме бив столяра. Так воно вже ведеться.

Бесте лежить у тісних сінях свого будинку. Біля нього валяється роздертий прапор республіки. Перед будинком стоїть купка людей. Із залізної гвардії не видно нікого.

— Що тут сталося? — питає Дебелінг поліцая, що стоїть біля дверей із нотатником у руці.

Поліцай починає доповідати.

— А ви при цьому були? — перебиває його Дебелінг.

— Ні. Мене покликано потім.

— Гаразд. Отже, ви нічого не знаєте. Хто був при цьому?

Люди мовчать.

— Ви не посилаєте по лікаря? — питає Георг.

Дебелінг сердито поглядає на нього.

— Хіба це необхідно? Трохи води…

— Необхідно. Він помирає.

Дебелінг швидко обертається й нахиляється над Бесте.

— Помирає?

— Помирає. Стікає кров'ю. А крім того, може, ще й кістки поламані. Таке враження, що його скинули зі сходів.

Дебелінг міряє Георга Кроля довгим поглядом.

— Поки що це тільки ваше припущення, пане Кролю, не більше. Стан Бесте визначить окружний лікар.

— А хіба сюди, до нього, не покличуть лікаря?

— Це вже дозвольте вирішувати мені. Поки що я тут староста, а не ви. Поїдьте до доктора Бредіуса, — звертається він до двох хлопців з велосипедами. — Скажіть, що трапився нещасний випадок.

Ми чекаємо. На одному з велосипедів прибуває Бредіус. Він зіскакує на землю, заходить до сіней і нахиляється над столяром.

— Він помер, — каже лікар, підводячись.

— Помер?

— Так, помер. Це Бесте, правда ж? Той, у кого прострілена легеня?

Староста розгублено киває головою.

— Так, Бесте. Про те, що в нього була прострілена легеня, я не знав. Може, це з переляку… В нього було слабке серце…

— З переляку не стікають кров'ю, — сухо каже Бредіус. — Що тут сталося?

— От ми саме й з'ясовуємо це. Прошу залишитись тільки тим, хто буде свідчити. — Він дивиться на нас із Георгом.

— Ми ще повернемося, — кажу я.

Разом із нами йдуть майже всі люди, які стояли біля будинку. Мало буде свідків.

Ми сидимо в "Нижньосаксонському дворі". Я давно не бачив Георга таким розлюченим. Заходить молодий робітник і сідає біля нас.

— Ви там були? — питає Георг.

— Я був при тому, як Волькенштайн підбурював людей зірвати прапор. "Стерти ганебну пляму", — казав він.

— А сам Волькенштайн брав участь у нападі?

— Ні.

— Ну звичайно! А решта?

— До Бесте вдерлася ціла зграя. Усі були п'яні.

— А потім?

— Мені здається, що Бесте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім добити. А вийшло так, що добили. Бесте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Може, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п'яний не відчуває своєї сили. Але вбивати його вони не думали.

— Що, хотіли тільки провчити?

— Саме так.

— Це вам сказав Волькенштайн?

— Еге ж, — зніяковівши, киває головою робітник. — Звідки ви знаєте?

— Уявляю собі. То так і було чи ні?

Робітник мовчить.

— Ну, як ви самі все знаєте, то що ж… — каже нарешті він.

— Треба докладно з'ясувати, як усе сталося. Вбивство— справа для прокурора. І підбурювання до вбивства також.

Робітник злякано дивиться на нас.

— Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.

— Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, що саме сталося.

Робітник допиває своє пиво.

— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви гадаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика на припоні? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого! Я не згоден.

Він зникає.

— Так відмовлятимуться всі,— похмуро зауважує Георг.

Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштайн. Він уже не в мундирі, в руках у нього темно-руда валізка.

— Куди він іде? — питаю я.

— На станцію. Він уже не мешкає у Вюстрінгені. Перебрався до Верденбрюка як окружний голова спілки ветеранів. Сюди він приїздив лише на освячення пам'ятника, а у валізці в нього мундир.

З'являється Курт Бах зі своєю кралею. Вони нарвали в полі квіток. Почувши, що сталося, дівчина дуже засмучується.

— Тепер бенкету напевне не буде.

— Не думаю, — кажу я.

— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. От лихо!

Георг підводиться.

— Ходімо, — звертається він до мене. — Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.

У селі раптом западає тиша. Сонце стоїть навскіс від пам ятника полеглим. Мармуровий лев Курта Баха виблискує в його промінні. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.

— Сподіваюся, що ви не будете перед лицем смерті знов заводити мову про гроші? — відразу переходить він у наступ.

— Будемо, — каже Георг. — Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.

— Доведеться вам потерпіти. Тепер я не маю часу. Ви ж знаєте, що сталося.

— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все решту. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінгу. Ми сидітимемо тут, поки не отримаємо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.

— У свідки? Які ж ви свідки? Ви не були присутні там.

— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб з'ясувати все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.

Дебелінг довго не зводить з Георга погляду. Потім спроквола питає:

— Це що — шантаж?

Георг підводиться.

— Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?

Дебелінг мовчить, і далі не зводячи з нього очей. Георг витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок грошей.

— Порахуйте і дайте розписку.

Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Георг перелічує їх і пише розписку. Я виглядаю у вікно. Поля й далі виблискують золотавими й зеленими барвами, але в них уже не гармонія буття — щось і менше, й більше.

Дебелінг бере в Георга розписку.

— Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам'ятників більше не ставитимете, — каже він.

Георг хитає головою.

— Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам'ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.

— Мабуть, до цього не дійде.

— Я так і думав.

Ми вирушаємо на станцію.

— Отже, в того мерзотника вже були гроші,— кажу я.

— Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому й хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й другого тижня.

На станції на нас чекають Генріх Кроль і Курт Бах.

— Гроші одержали? — питає Генріх.

— Одержали.

— Я так і думав. Тут дуже порядні люди. Надійні.

— Так. Надійні.

— Бенкету не буде, — каже Курт Бах, дитина природи.

Генріх поправляє краватку.

— Столяр сам винен. Нечуване нахабство!

— Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?

— Певне, що нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мав би подумати, що з цього вийде. Цілком логічно.

— Так, Генріху, логічно, — каже Георг. — А тепер, будь ласка, стули свою логічну пельку.

Генріх Кроль ображений. Він підводиться і хоче щось сказати, проте, глянувши на Георгове обличчя, стримується й починає старанно обтрушувати порох зі свого темно-сірого піджака. Потім помічає Волькенштайна, що також чекає на поїзд. Відставний майор сидить на одній із найдальших лавок. Йому хочеться швидше опинитись у Вер-денбрюці. Він не в захваті від того, що до нього підходить Генріх. Але той сідає поряд.

— Чим скінчиться вся ця історія? — питаю я Георга.

— Нічим. Не знайдуть нікого винного.

— А Волькенштайн?

— Йому теж нічого не буде. Тільки столяра покарали б, якби він залишився живий. Більше нікого. Коли політичне вбивство заподіє хтось із правих, це вважають почесним вчинком і знаходять багато обставин, що пом'якшують провину. В нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю отримали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?

Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю я, на війні ми бачили стільки мертвих — адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі,— то чого ж тепер ми так хвилюємося через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Та, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — лише статистика.

IX

— Склеп! — каже пані Нібур. — Тільки склеп, на інше я не згодна!

— Гаразд, — відповідаю я, — хай буде склеп.

За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана жінка цілком змінилася.