Чорний обеліск - Сторінка 23

Вона стала зла, балакуча, сварлива — справжнісінька відьма.

Уже два тижні я домовляюся з нею про пам'ятник пекареві і з кожним днем усе тепліше думаю про небіжчика. Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли кращає, вони стають нестерпними, особливо в нашій любій вітчизні — з найпокірніших і найбоязкіших новобранців виходили найлютіші унтер-офіцери.

— У вас же немає жодного склепу, навіть щоб поглянути на нього, — ущипливо каже пані Нібур.

— Склепи, — пояснюю я, — не роблять на виставки. їх роблять на замовлення, як бальні сукні для королеви. В нас є кілька малюнків склепів, а для вас, напевне, доведеться зробити ще один, особливий.

— Авжеж! Склеп має бути незвичайний. А то я піду до Гольмана й Клоца.

— Сподіваюся, що ви вже побували там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то головне— якість.

Я знаю, що вона вже давно побувала в Гольмана й Клоца. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, їхній комівояжер. Ми його недавно зустріли і спробували заманити на шлях зради. Оскар іще вагається, але ми запропонували йому більші відсотки, ніж у Гольмана й Клоца, і він, щоб показати нам свою прихильність у ті дні, що ми дали йому на роздуми, шпигує для нас.

— Покажіть свої малюнки! — наказує пані Нібур тоном герцогині.

У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам'ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглиною і кольоровою крейдою, а для настрою ще й додане відповідне тло.

— Лев, — каже пані Нібур. — Він був, як лев! Але такий, що от-от стрибне, а не такий, що зараз сконає. На склепі має стояти лев, що от-от стрибне.

— А може, кінь, що от-от стрибне? — питаю я. — Наш скульптор виграв за такий пам'ятник кілька років тому перехідний приз берлінського району Тепліц.

Пані Нібур хитає головою.

— Орел, — каже вона задумливо.

— Справжній склеп має бути схожий на каплицю, — пояснюю я. — Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квітки й кипариси, стежки, посипані жорствою, чаша з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа з гранітних колонок і бронзових ланцюгів, важкі залізні двері з монограмою, родинним гербом або знаком пекарського цеху…

Пані Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Моріца Розенталя.

— Що ж, звучить непогано, — каже нарешті вона. — А. може, у вас є щось оригінальніше?

Я сердито дивлюся на неї. Вона відповідає холодним поглядом — споконвічний образ грошовитого покупця.

— Є й оригінальні речі,— єхидно, з ласкою у голосі відповідаю я. — Наприклад, такі, як на Кампо-Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Один із найкращих пам'ятників на тому кладовищі виконав він — постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані воскреслий покійник, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все це з білого каррарського мармуру, ангел або з розпростертими, або із згорнутими крильми…

— Дуже гарно. А що у вас ще є?

— Часто на пам'ятниках відображають також фах померлого. Можна, наприклад, вирізьбити пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою, або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться вирізьблювати з окремих шматків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.

Пані Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.

— Звичайно, можна додати ще й родину, яка молиться збоку або, злякана, намагається прогнати смерть, — веду я далі.— Але така річ коштуватиме більйони й буде готова тільки через рік або й два. Тому доведеться дати великий завдаток, а решту сплачувати частинами.

Мене раптом охоплює страх: ану ж пані Нібур пристане на котрусь із моїх пропозицій? Курт Бах може вирізьбити щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. А втім, у разі потреби можна було б замовити десь-інде скульптурну роботу.

— А ще? — невблаганно питає пані Нібур.

Я міркую, чи не розповісти цій нещадній відьмі про пам'ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і з нього виглядає рука кістяка, але врешті вирішую не робити цього. Ми в надто неоднаковому становищі: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї — ні, бо, може, вона все-таки щось купить.

— Поки що все.

Пані Нібур ще якусь мить чекає, потім каже:

— Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутися до Гольмана й Клоца.

Вона закидає жалобний серпанок на чорний капелюшок і впивається в мене чорними, як у жука, очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Натомість я холодно відповідаю:

— Ми будемо тільки раді. Це наш принцип — залучати до роботи конкурентів, щоб усі бачили, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб не сталося такого, як недавно в нашого конкурента — прізвища його я не хочу називати, — в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.

Пані Нібур знов опускає серпанок, як театральну завісу.

— Ну, я вже простежу, щоб такого не сталося!

Що вона простежить, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п'є її великими ковтками. Пані Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то може мучити всіх торговців надмогильними пам'ятниками, а потім уже тільки того, якому зробить замовлення. Вона у своїй скорботі, як парубок до одруження, — може ходити до всіх, а потім їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.

З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає бляшанку апетитних кільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.

— Що ви думаєте про життя? — питаю я.

Він зупиняється.

— Уранці думаю про нього не те, що ввечері, взимку — не те, що влітку, перед обідом — не те, що після нього, і замолоду, мабуть, думав не те, що на старість.

— Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!

— Ну добре, але якщо ви все це знаєте, то навіщо питати?

— Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим, як пересплю з жінкою, не те, що після того.

— Після того, як переспиш із жінкою? — каже Вільке. — Тоді й справді на все дивишся інакше! Я зовсім забув про це.

Я вклоняюсь йому, як абатові:

— Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли жало плоті! Не кожному це вдається!

— Дурниці! Я не імпотент. Але жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хочуть заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть якщо пригощаєш їх берлінськими млинцями й портвейном.

— Де? — питаю я. — На недокінченій труні? На поліровану ви напевне не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.

— На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й, крім того, це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть небіжчика. А так це просто дерев'яний ящик.

— Згоден, але весь час пам'ятати про цю різницю важко.

— Залежно з ким маєш справу. Якось у Гамбурзі я знайшов одну жінку, якій це було байдуже. їй це навіть подобалося. Давай їй труну, і край. Я вистелив труну до половини м'якими ялиновими стружками, вони завжди так романтично пахнуть лісом. І все було гаразд. Ми натішились досхочу, і вона захотіла вилізти. Але в якомусь місці на дні труни не висох проклятий клей, стружки зсунулися, жінчині коси попали в клей і прилипли. Вона смикнула раз, другий та як зарепетує! Подумала, що то мерці її тримають за коси. Кричала, аж поки збіглися люди, і мій господар також прийшов. Її витягли, а мене прогнали з роботи. А шкода, могли б скластися гарні стосунки. У нас, трунарів, нелегке життя.

Вільке кидає на мене шалений погляд, ледь посміхається і знов задоволено виловлює з бляшанки шпротину, не пригощаючи мене.

— Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами, — кажу я. — Це страшна, повільна смерть.

Вільке відмахується.

— В мене свіжі. І дуже смачні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені гарну дівчину, и: о не боялася б мене, — таку, як ота в светрі, що тепер ч^сто заходить по вас.

Я вражено дивлюся на трунаря. Він, безперечно, має на уьазі Герду. Герду, на яку я саме чекаю.

— Я не торгую дівчатами, — гостро кажу я. — Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись-інде.

— А куди ж мені їх водити? — питає Вільке, видлубуючи з зубів риб'ячі кісточки. — В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліційної облави страшно. До міського парку? Знов-таки страшно поліції. Сюди на подвір'я? То вже краще до своєї майстерні.

— А хіба у вас немає житла?

— Є кімната, але там також небезпечно. Моя господиня — справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. А та яга ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як із дружньою послугою? Познайомте мене з дамою в светрі!

Я мовчки показую на порожню бляшанку з-під шпротів. Вільке викидає її на подвір'я і йде до крана мити свої лапи.

— Нагорі в мене є ще пляшка першокласного змішаного портвейну.

— Збережіть те пійло для своєї чергової баядерки.

— До того часу з нього вийде чорнило. Але на світі є й ще бляшанки зі шпротами, не тільки ця.

Я стукаю себе пальцем по лобі і йду до контори по альбом та складаний стільчик, щоб зробити ескіз склепу для пані Нібур. Потім примощуюсь біля обеліска — звідси чути, як дзвонить телефон, і видно вулицю та подвір'я. Ескіз склепу я оздоблюю написом: "Тут спочиває після довгих нестерпних страждань відставний майор Волькенштайн. Помер у травні 1923 року".

Підходить одна з Кнопфових дочок і здивовано заглядає мені через плече. Це котрась із близнючок, їх дуже важко розрізнити. Мати розрізняє їх по запаху, Кнопфові байдуже, де котра, а ми всі їх плутаємо. Я думаю про те, в яке становище попав би чоловік, коли б одружився з однією з таких от близнючок, а друга теж мешкала б разом із ними.

З задуми виводить мене Герда.