Чорний обеліск - Сторінка 24

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона стоїть біля брами і сміється. Я відкладаю свій малюнок. Кнопфова дочка зникає. Вільке перестає митися. Він показує мені в Герди за спиною спершу на порожню бляшанку з-під шпротів, яку тягає подвір'ям кіт, потім на себе й підіймає вгору два пальці, нечутно шепочучи: "Дві".

Сьогодні Герда одягнена в сірий светр, сіру спідничку та чорний берет і не скидається на папугу. Вона гарна, по-спортивному струнка, в доброму гуморі. Я дивлюся на неї вже зовсім іншими очима. Жінка, якої захотів іще якийсь чоловік, хай навіть оскаженілий від любовної жаги трунар, відразу набуває нової ціни. Для людини відносна вартість має багато більше значення, ніж абсолютна.

— Ти була сьогодні в "Червоному млині"? — питаю я.

Герда киває головою.

— Смердючий хліві Я там тренувалась. Як я ненавиджу ті ресторани з холодним тютюновим димом!

Я схвально дивлюся на неї. А за її спиною Вільке застібає сорочку, витрушує з вусів стружки й додає до двох піднятих пальців ще три. П'ять бляшанок шпротів! Чудова пропозиція, але я нехтую її. На мене чекає тиждень ясного, безболісного, простого щастя почуттів і скромної уяви, коротке щастя, подароване двотижневим ангажементом у нічному клубі, щастя, половина якого вже минула, яке звільнило мене від Ерни й навіть Ізабеллу зробило тим, чим вона й повинна бути: фата-морганою, що не викликає ні страждань, ні нездійсненних мрій.

Груди мої раптом заливає хвиля глибокої вдячності.

— Ходімо, Гердо, — кажу я. — Пообідаймо сьогодні як слід! Ти хочеш їсти?

— Хочу, ще й дуже. Ми можемо десь…

— Ні, сьогодні й мови не може бути про картопляний салат чи сардельки! Ми зараз чудово попоїмо й відсвяткуємо ювілей: половину нашого спільного життя. Тиждень тому ти прийшла сюди вперше, а через тиждень ти помахаєш мені з поїзда рукою. Тож відсвяткуймо зустріч, а про розлуку не думаймо.

Гсрда сміється.

— Я сьогодні однаково не могла б приготувати картопляний салат. Надто багато роботи. В цирку було не те, що в цьому дурному кабаре.

— Гаразд. Отже, сьогодні ми підемо у "Валгаллу". Ти любиш гуляш?

— Люблю, — відповідає Герда.

— От і чудово! На цьому й станемо. Ходімо святкувати середину нашого короткого спільного життя!

Я кидаю альбом крізь відчинене вікно на письмовий стіл. Ідучи, я ще встигаю помітити безмежно розчарованого Вільке. У відчаї він підняв угору обидві руки — десять бляшанок шпротів, справжнє багатство!

— А чому ж ні? — на мій подив, люб'язно погоджується Кноблох.

Я сподівався впертої відсічі. Абонементи дійсні лише вдень, але, глянувши на Герду, Едуард не тільки згоджується прийняти їх увечері, а й зупиняється біля нашого столика.

— Будь ласка, познайом мене з дамою!

Я в скрутному становищі. Він прийняв абонементи — отже, я теж мушу зробити йому приємність.

— Едуард Кноблох, господар готелю й ресторану, поет, більйонер і скнара, — недбало кажу я. — Панна Герда Шнайдер.

Едуард кланяється. Своїми словами я й потішив, і розсердив його.

— Не вірте нічому з того, що він плеще, шановна панно.

— Навіть тому, що тебе так звати? — питаю я.

Герда усміхається.

— Ви більйонер? Як цікаво!

Едуард зітхає.

— Просто ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте цього базіки. А ви? Прекрасна, осяйна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи…

Я не вірю своїм вухам і витріщаю очі на Едуарда, ніби він плює золотом. Мабуть, Герда сьогодні володіє якоюсь магічною привабливістю.

— Облиш, Едуарде, кучеряві слова, — перебиваю я його. — Ця панна й сама близька до мистецтва. Вона артистка. А я, по-твоєму, темний вир скорботи? Краще накажи принести нам гуляш.

— Мені здається, що пан Кноблох висловлюється дуже поетично, — каже Герда, дивлячись на Едуарда з простодушним захватом. — Як ви тільки находите час на вірші? Адже у вас такий великий ресторан і стільки офіціантів! Ви, мабуть, дуже щаслива людина! Такі багаті, та ще й обдаровані.

— Та якось викручуюсь, — скромно каже Едуард, сяючи від задоволення. — То ви теж артистка…

Я помічаю, що його раптом охоплює недовір'я. Це на нього набігла тінь Рене де ла Тур, як хмаринка на місяць.

— Я хочу сказати, справжній митець, — додає він.

— Більший митець за тебе, — відповідаю я. — Панна Шнайдер не співачка, як ти щойно подумав. Вона змушує левів стрибати крізь обруч і їздить верхи на тиграх.

А тепер забудь поліцая, що сидить у тобі, як у щирому синові нашої любої вітчизни, і дай нам попоїсти.

— Леви й тигри? — Едуард витріщає очі.— Це правда? — питає він Герду. — Бо цей чоловік надто часто бреше.

Я наступаю їй під столом на ногу.

— Я була в цирку, — пояснює Герда, не розуміючи, чому це його так зацікавило. — І знов вертаюся туди.

— Що в тебе є попоїсти, Едуарде? — нетерпляче питаю я. — Чи нам треба спершу подати автобіографію в чотирьох примірниках?

— Зараз я сам погляну, — галантно каже Едуард, звертаючись до Герди. — Для таких гостей! Для чарівниці манежу! О, вибачте панові Бодмеру його дикунську поведінку. Він виріс на війні серед селян-торфовиків і своїм вихованням завдячує одному істеричному листоноші.

Він перевальцем відходить від нашого столика.

— Показний чоловік, — зауважує Герда. — Він одружений?

— Був колись одружений. Але він такий скупий, що дружина втекла від нього.

Герда мацає адамашкову скатертину.

— Певне, була дурна, — мрійливо каже вона. — А мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.

— Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.

— Звичайно, їх треба кудись вигідно вкладати. — Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. — Я вважаю, що цей твій приятель уміє вкладати гроші, хоч він і поет.

— Можливо, — кажу я, трохи здивований її словами. — Але іншим від того немає ніякої користі. І найменше його дружині. Вона через нього не розгинала спини від ранку до ночі. Для Едуарда одружитися — це означає придбати дармову робітницю.'

На обличчі в Герди з'являється загадкова усмішка, як у Мони Лізи.

— Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, хлопчику?

Я спантеличено дивлюся на неї. Що тут діється? Чи це ще та сама Герда, з якою я вчора в літньому ресторані "На лоні природи" їв бутерброди з кислим молоком на скромні пять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?

— Едуард гладкий, брудний і безнадійно скупий, — рішуче кажу я. — І завжди був такий, а я вже його знаю не один рік.

Знавець жінок Різенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не подібна до інших жінок. Вона уважно розглядає великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:

— Напевне, йому потрібна людина, яка б дбала про нього. Звичайно, не так, як квочка! Хтось такий, хто оцінив би те, що в ньому є гарного.

Тепер я вже не можу приховати своєї тривоги. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Навіщо я притяг її сюди, між це срібло й кришталь?

— В Едуарді немає нічого гарного, — кажу я.

Герда знов сміється:

— У кожній людині є. Треба лише вміти його побачити.

На щастя, тієї миті з'являється офіціант Фрайданк. Він велично несе на срібній таці паштет.

— Що це таке? — питаю я.

— Паштет з печінки, — пихато відповідає Фрайданк.

— Але ж у меню стоїть картопляна юшка!

— А це меню склав сам пан Кноблох, — каже Фрайданк, колишній єфрейтор інтендантської служби, і відрізає від паштету два шматки: великий Герді і маленький — мені.— Чи, може, ви волієте картопляну юшку, що стоїть у меню? — люб'язно питає він. — Можна замінити.

Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую вимагати юшку, коли раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граційно міняє тарілки і дає мені ту, де більший шматок.

— Так годиться, — пояснює вона офіціантові.— Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?

— Воно-то так… — розгублено мурмоче Фрайданк. — Вдома… Але тут…

Колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені відрізати тільки скибочку, і він наказ виконав. Але вийшло все навпаки, і тепер нажаханий Фрайданк бачить, що йому доведеться щось робити на свій розсуд. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, гордій крові, і вже не одне сторіччя, але вирішувати щось самому — то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги у свого господаря, сподіваючись отримати новий наказ.

З'являється Едуард.

— Подавайте на стіл, Фрайданку, чого ви стовбичите?

Я хапаю виделку і швидко відділяю шматок від паштету, що лежить переді мною, саме тієї миті, коли Фрайданк, вірний першому наказові, знов пробує поміняти тарілки.

Офіціант застигає на місці. Герда пирскає зі сміху. Едуард, спокійний, як полководець, збагнувши, що сталося, відштовхує Фрайданка, відрізає другий добрячий шматок паштету, швидко кладе його на Гердину тарілку і єхидно питає мене:

— Смачний?

— Нічого, — відповідаю я, — шкода тільки, що не з гусячої печінки.

— А він і є з гусячої.

— А на смак — ніби з телячої.

— Ти коли-небудь їв гусячу печінку?

— Едуарде, я навіть блював гусячою печінкою, стільки її з'їв, — відповідаю я.

Едуард сміється в ніс.

— Де? — зневажливо питає він.

— У Франції, під час наступу, коли мене вчили бути чоловіком. Тоді ми захопили цілу крамницю паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.

Я не кажу йому про те, що мені занудило, бо ми знайшли й господиню крамниці—стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки й поприліплювало їх до розвалених стін, а сиву голову відірвало й настромило на гачок від полиці, наче на спис якогось варварського племені.

— А вам подобається? — питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело всілася біля темного виру світової скорботи.

— Смачний, — відповідає Герда й налягає на паштет.

Едуард по-великосвітському кланяється і відпливає, ніби слон, що пустився в танок.

— Бачиш, — радіє Герда. — Він зовсім не такий скупий.

Я відкладаю виделку.

— Слухай ти, пропахле тирсою циркове диво, — кажу я їй. — Ти бачиш перед собою чоловіка, чию гордість, висловлюючись Едуардовим жаргоном, тяжко вражено, бо його дама втекла від нього з багатим спекулянтом.