Чорний обеліск - Сторінка 25

І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу — так само знехтувати його?

Герда сміється й не перестає їсти.

— Не верзи дурниць, любий, — каже вона з повним ротом, — і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань іще багатший за інших, коли тебе так сердять їхні гроші.

— Чудова порада! Як же мені стати багатшим за них? Чарами?

— Так, як інші. Вони ж якось розбагатіли.

— Едуард дістав цей готель у спадок, — гірко кажу я.

— А Віллі?

— Віллі спекулянт.

— А що це таке?

— Це людина, що використовує збіг обставин. Торгує всім — від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує де тільки можна, чим тільки можна і як тільки можна, аби лише не попасти до в'язниці.

— От бачиш! — каже Герда, доїдаючи паштет.

— Ти вважаєш, що я теж повинен таким стати?

Герда розкусує булочку міцними зубами.

— Як хочеш. Але якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.

— Справді,— кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопають, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно тверезо. Я вражено розглядаю її.— Ти таки маєш рацію.

— Звичайно. Але глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?

Так, це нам. Смажена курка зі спаржею. Страва хоч і для фабрикантів зброї. Едуард сам наглядає за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.

— Груди мадам, — командує Едуард.

— Я б воліла стегенце, — каже Герда.

— Стегенце і шматок грудей мадам, — галантно виголошує він.

— О, ви люб'язні, як завжди, — зауважує Герда. — Ви справжній кавалер, пане Кноблоху! Я так і знала!

Едуард самовдоволено усміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому так сподобалася, що він пішов на ці збитки: мабуть, він хоче відбити її в мене, щоб помститися за абонементи. Відновити таким чином справедливість.

— Фрайданку, — кажу я, — заберіть із моєї тарілки цей кістяк. Я такого не їм. Дайте мені натомість друге стегенце. Чи, може, ваша курка — ампутована жертва війни?

Фрайданк дивиться на свого господаря, як вівчарка.

— Це ж найласіший шматочок, — каже Едуард. — Ті, хто любить гризти кістки, вважають його делікатесом.

— Я приходжу сюди не гризти кістки, а їсти.

Едуард здвигає ситими плечима й неохоче дає мені друге стегенце.

— Може, ти краще з'їси салату? — питає він. — П'яницям спаржа шкодить.

— Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самознищення.

Едуард відчалює від нас, як гумовий носорог. Раптом мене осяває блискуча ідея.

— Кноблоху! — гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ла Тур.

Едуард миттю обертається, ніби його хто штрикнув ззаду списом.

— Що це означає? — розлючено питає він.

— Що саме?

— Оце ревіння?

— Ревіння? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Шнайдер трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?

В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, як у них з'являється страшна підозра і переходить у впевненість.

— Це ви… — питає він Герду, — ви мене кликали?

— Якщо у вас є й салат, то я залюбки покуштую його, — каже Герда, ні про що не здогадуючись.

Едуард і далі стоїть біля нашого столика. Тепер він переконаний, що Герда — сестра Рене де ла Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. Йому здається, що його жорстоко обдурено.

— Це пан Бодмер, — каже Фрайданк, що тим часом тихенько підійшов ззаду. — Я сам бачив.

Та Едуард не чує його.

— Відповідайте, Фрайданку, лише тоді, коли вас питають, — байдужим тоном кажу я. — Могли б давно вже навчитися цього в пруссаків! А тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилицю підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ти нас пригощав цим чудовим обідом, чи розрахуватися за нього талонами?

Едуард стоїть, як спаралізований.

— Давай талони, негіднику, — глухо каже він.

Я відриваю два папірці й кладу їх на столик.

— А хто з нас негідник, ще не вирішено, безталанний донжуане, — відповідаю я.

Едуард сам не бере талонів.

— Фрайданку, — мовить він, майже втративши голос від люті.— Викиньте ці папірці у сміття.

— Стривай, — кажу я і беру меню. — Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?

— А що ви порадите, пане Кноблоху? — питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.

Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.

— Отже, компот! — гукаю я навздогін йому.

Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.

Я міркую, чи не крикнути знов, але передумую: не треба зловживати цією тактикою, щоб вона не перестала діяти.

— Що тут сталося? — питає Герда: вона ні про що не здогадується.

— Нічого, — невинно відповідаю я і ділю надвоє кістяк курки. — Це лише маленький приклад до тези великого Кла-узевіца про стратегію: "Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається".

Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюся на неї і вирішую ніколи більше не водити її у "Валгаллу", а керуватися залізним правилом Георга: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.

Ніч. Я сиджу у своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з "Староміського двору". Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кидає тінь від будинків, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: у того, хто сам не відчуває спраги, завжди мирний настрій, а ночі тепер такі, що встояти неможливо. Та я все-таки задля обережності повісив годину тому на обох дорогих хрестах таблички: "Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!" Коли земля надто волога, закохані чомусь вибирають саме хрести, мабуть, тому, що за них зручніше триматися, хоч, здавалося б, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку — з доброю порадою, але передумав. Пані Кроль устає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перше ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливий, проте, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.

Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Ось вона вже ближче, чути важкий тупіт. Я дерев'янію. Це різник Вацек. Він зникає у дверях своєї квартири — на дві години раніше, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину тепер великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло. Вацек сновигає по кімнаті, як примара. Я міркую, чи не попередити Георга Кроля, але заважати закоханим — невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Проте цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці й за хвилину знов з'являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець — видно, має намір дочекатися Лізи. Я дивлюся на годинник: пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Георга. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, й потрапить просто в обійми різникові, то напевне вигадає якесь схоже на правду пояснення. Вацек, мабуть, повірить їй, та все ж таки краще, якби він її не побачив.

Я тихенько спускаюся вниз і вистукую на Георгових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Георг висуває голову. Я розповідаю йому, що сталося.

— От чорт! — каже він. — Спровадь його кудись!

— У таку пору?

— Спробуй! Використай усі свої чари.

Я спроквола виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, простую до Вацека.

— Чудовий вечір, — кажу я.

— Чудовий, хай би його чорти взяли, — відповідає різник.

— Теж правда, — погоджуюсь я.

— Тепер уже це довго тривати не буде, — раптом твердо каже Вацек.

— Що саме?

— Ви добре знаєте що! Свинство. А що ж іще?

— Свинство? — стривожено перепитую я. — Так?

— А що ж? Чи ви, може, іншої думки?

Я дивлюся на ніж за халявою і вже бачу, як Георг із перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.

— Залежно, як хто дивиться, — дипломатично зауважую я.

Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Георга. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.

— Незабаром усе поміняється, — похмуро каже Вацек. — Проллється кров. Винних буде покарано.

Я дивлюся на нього. Він довгорукий, кремезний і, мабуть, дуже сильний. Я міг би турнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться зі стільця, завдати ще одного удару в пах або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів добре стукнути його головою об бруківку. Поки що цього вистачило б — але що буде потім?

— Ви слухали його? — питає Вацек.

— Кого?

— Та ви ж знаєте! Його! Кого ж іще? Він же тільки один такий є!

Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Георговій кімнаті.

— Кого я мав слухати? — голосно питаю я, щоб виграти час і дати знак Лізі: хай якнайшвидше тікає в сад.

— Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!

— Адольфа Гітлера! — полегшено проказую я за ним. — Он кого!

— Цебто як — он кого? — з викликом питає Вацек. — Хіба ви не за нього?

— Звичайно, за нього! А надто тепер! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!

— То чого ж ви не слухали його?

— Але ж його тут не було.

— Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. В нас там є потужний приймач. Він усе змінить! Ото була промова! Він знає, що й до чого! Все піде по-іншому!

— Зрозуміло, — кажу я. Ця фраза — універсальна зброя всіх демагогів світу. — Так, усе піде по-іншому! А може, зап'ємо промову кухлем пива?

— Пива? Де?

— У "Квітці", за рогом.

— Я чекаю на свою жінку.

— Ви зможете чекати на неї і в "Квітці". А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатися про все докладніше. В мене приймач не працює.

— Про все, — каже різник і підводиться. — Він знає все. Все, запевняю вас, товаришу!

Вацек заносить стільця до сіней, і ми в лад крокуємо до літнього ресторану "Квітка" втішатися дортмундським пивом.

X

У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає каштановою алеєю.