Чорний обеліск - Сторінка 26

Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, що раз по раз намагається вщипнути її за гладкий зад і при цьому весело хихотить. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах мовчки сновигають з бляшаними поливальницями в сірому присмерку— поливають квітки.

Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут життя тече мирно і природно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них самих та ще двох уривків простирала, на яких вони висіли, в шафі не було нічого: все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі висіли, обнявшись і ніби показуючи одне одному напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані і вбрані у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він сказав, що не візьме шафи. Проте до вечора передумав і вирішив таки забрати її. На той час мертві лежали вже на ліжку, але їх і звідти довелося зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером — це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Небіжчики залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно за нього не платили. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.

До мене наближається Ізабелла. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.

— Де ти був? — питає вона, засапана від швидкої ходи.

Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендіка та Верніке було нелегко, але я волів провести вечір із Гердою, хай

навіть не маючи нічого, крім бутербродів та картопляного салату.

— Де ти був? — перепитує Ізабелла.

— Там, за муром, — ухильно відповідаю я. — Де голов* не — гроші.

Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено поглядають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабелла зсувається на лавку.

— Чому діти помирають, Рудольфе? — питає вона.

— Не знаю.

Я не дивлюся на неї. Не хочу знов попадати до неї в полон. Досить уже й того, що вона тут сидить, виставивши стрункі ноги в тенісних штанях, ніби відчула, що я вирішив відтепер жити за Георговим рецептом.

— Навіщо ж вони народжуються, коли їм відразу доводиться помирати?

— Спитай про це вікарія Бодендіка. Він запевняє, що бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.

Ізабелла сміється.

— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відоме все.

— Так, — кажу я і раптом відчуваю хтозна-чому злість. — Він усе знає і все розуміє, він справедливий і сповнений любові — а однаково діти помирають, і помирають матері, яким вони потрібні, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.

Ізабелла рвучко обертається до мене. Вона не сміється.

— Чому не всі люди можуть бути просто щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.

— Мабуть, тому, що богові було б нудно.

— Ні,— швидко заперечує Ізабелла, — не тому.

— А чому ж?

— Тому, що він боїться.

— Боїться? Чого?

— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.

Тепер я вже дивлюся на Ізабеллу. Очі в неї зовсім прозорі, обличчя засмагле і схудле.

— Бог існує тільки для того, щоб люди були нещасні,— каже вона. — Тоді його треба і йому моляться. Тому він і робить людей нещасними.

— Є люди, які моляться богові тому, що вони щасливі.

— Справді? — Ізабелла недовірливо усміхається. — Ну, то вони моляться зі страху, що їхнє щастя скінчиться. Все зі страху, Рудольфе. Ти хіба не знаєш?

Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути тонке дзижчання пилососа. Я оглядаюся. Вікно відчинене, але загратоване — чорна в'язниця, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.

— Усе зі страху, — знов каже Ізабелла. — Тобі ніколи не буває страшно?

— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Ні, таки буває. На війні дуже часто бувало страшно.

— Я не про те питаю. То був зрозумілий страх. Я маю на думці страх без назви.

— Який? Страх перед життям?

Вона хитає головою.

— Ні, ще раніший.

— Страх перед смертю?

Вона знов хитає головою. Більше я не питаю. Не хочу заглиблюватись у це. Кілька хвилин ми сидимо в сутінках мовчки. В мене знов з'являється таке почуття, що Ізабелла не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам волю, то знов буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабелла питає:

— Чому ти нічого не кажеш?

— А що важать слова?

— Багато важать, — шепоче вона. — "-Все. Ти боїшся їх?

Я на мить задумуюся.

— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Уже не довіряємо їм.

Ізабелла підгинає під себе ноги.

— Але ж вони потрібні, коханий, — мурмоче вона. — Як же без них жити?

Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається прохолодний запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, де на шальках порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я дихатиму так спокійно, міркую я.

— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабелла.

Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не вдадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, бо ще живеш у світі, де слова й почуття — те саме, і брехня та видиво — також.

— Чому ти нічого не кажеш? — знов питає вона.

Я знизую плечима.

— Часом буває важко щось сказати, Ізабелло. І важко дати волю.

— Кому дати волю?

— Самому собі. Багато що стає на заваді.

— Ніж не може сам себе врізати, Рудольфе. Чого ти боїшся?

— Не знаю, Ізабелло.

— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Слова потрібні,— мурмоче вона.

Я не відповідаю.

— Слова потрібні, щоб боротися зі страхом, Рудольфе, — каже Ізабелла. — Слова як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стає сіре. Навіть кров уже не червона. Чому ти не допоможеш мені?

Я нарешті перестаю опиратися.

— Ох ти солодке, чуже створіння, — кажу. — Якби я міг допомогти тобі!

Вона нахиляється і обіймає мене за плечі.

— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!

— Хто кличе?

— Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!

— Ніхто тебе не кличе, Ізабелло, тільки твоє серце. Але чого воно хоче?

Я відчуваю в себе на обличчі її подих.

— Кохай мене, і вони не кликатимуть, — каже вона.

— Я кохаю тебе.

Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на хідлях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні згустки скорботи.

— Час уже йти, — кидає вона в наш бік.

Я киваю головою, але не встаю.

— Вони кличуть, — шепоче Ізабелла. — їх ніколи не можна знайти. Хто має стільки сліз?

— Ніхто, — кажу я. — Ніхто в цілому світі, кохана.

Ізабелла не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжуся, беру її на руки й несу алеєю до корпусу, де вона живе.

Коли я ставлю її на землю, вона спотикається й міцно хапається за мене. Вона мурмоче щось незрозуміле й покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима" ніби знята з невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному вбранні. Вони простують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть забрати з собою Ізабеллу й поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й веде її до палати.

Старша сестра прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендік, на мій подив, відразу ж після вечері зникає. Верніке залишається. Погода сьогодні стійка, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.

— Чому не позбавляють життя тих, хто вже цілком безнадійний? — питаю я.

— А ви позбавили б? — питає в свою чергу Верніке.

— Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?

Верніке мовчить.

— На щастя, тут немає Бодендіка, — веду я далі.— Тому ми можемо не зачіпати моралі й релігії. На фронті одному моєму товаришеві розпороло живіт, наче бикові в різниці. Він благав нас пристрілити його. Але ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні — це великий термін для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало — конало. Всім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері також.

Верніке мовчить.

— Гаразд, — кажу. — Я знаю: позбавити когось життя — це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Проте сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя — це диво, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі — акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Завжди воно диво. Але й завжди має кінець. Чого ми у мирні часи спокійно вбиваємо хворого собаку і не вбиваємо людини, коли вона скиглить з болю? А проте в безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.

Верніке знов нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б'ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.

— Бодендік, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, — веду я далі.— У тварини немає душі, а в людини є. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі того, хто став ідіотом? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти й виділяти нечистоти? Я бачив кількох ваших хворих із тих, що сидять у замкнутих приміщеннях.