Чорний обеліск - Сторінка 35

Там ідеться лише про буття, про буття взагалі, про повноцінне існування, про життя, і тільки про життя. Крім цього, більше ні про що. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б божевіллям.

— Браво! — вигукує Георг. — За цю нісенітницю ти заслуговуєш на ще один кухоль пива. — Він бере кухлі й передає їх крізь вікно. — Шановна пані, ще раз те саме, будь ласка.

У вікні з'являється сива голова пані Кроль.

— Може, дати вам маринованого оселедця та огірка?

— Неодмінно! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, — каже Георг, простягаючи мені кухоль. — А ти ж хворий на неї?

— У моєму віці кожна порядна людина хвора на світову скорботу, — спокійно відповідаю я. — Це право молодості.

— А я думав, що твою молодість украла армія.

— Таки вкрала. І я ще й досі шукаю її і ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійне відчуття болю у відрізаній нозі.

Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знов настає та мить, коли дивишся впритул у золотаво-зелені очі буття. Я побожно п'ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій м'яз прийняв сонячну купіль.

— Ми знов і знов забуваємо, що живемо на цій планеті лише короткий відтинок часу, — кажу я. — Тому в нас цілком хибний комплекс світової причетності — наче в людей, що живуть вічно. Ти помітив це?

— Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розважні люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того щоб витратити їх самим.

— Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?

— Не уявляю собі.

— Гаразд, один день — мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилося жити тільки тиждень?

— Однаково не уявляю собі.

— Ну, щось же робив би! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?

— Мабуть, жив би й далі так, як тепер, — каже Георг. — Крім того, мене б цілий місяць мучило препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід.

— Ти мав би ще місяць, щоб виправити його.

Георг хитає головою.

— Я мав би місяць, щоб жалкувати, що не так прожив його.

— Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистками, художниками та елегантними повіями.

— Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Уява не розчаровує. Ну, а ти? Щоб ти робив, якби знав, що за місяць помреш?

— Я? — питаю я збентежено.

— Еге ж, ти.

Я озираюся довкола. Сад, зелений, залитий гарячим сонячним промінням, виграє всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі — бездонна блакить неба, а з вікна навпроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.

— Мені треба подумати, — кажу я. — Так відразу я не можу відповісти. Тепер я тільки відчуваю, що не витримав би, якби вважав, що знаю це напевне.

— Не думай про це багато, а то нам ще доведеться відправити тебе до Верніке. Але не для того, щоб ти грав там на органі.

— Саме так, — кажу я. — Справді так! Якби ми могли знати напевне, коли помремо, то збожеволіли б.

— Ще по кухлю пива? — питає з вікна пані Кроль. — Є також малиновий компот. Свіжий.

— Врятований! — гукаю я. — Ви мене щойно врятували, шановна пані. Я стрілою мчав до сонця й до Верніке. Хвалити бога, все ще на місці! Ніщо не згоріло! Чарівне життя бавиться навколо нас метеликами й мухами, воно ще не розвіялося попелом, воно тут з усіма своїми законами, навіть тими, які ми йому накинули, як чистокровному скакунові зброю. Але все-таки, прошу вас, не давайте до пива малинового компоту! Замість нього дайте краще по шматку топленого гарцького сиру! Доброго ранку, пане Кнопфе! Чудова погода! Що ви думаєте про життя?

Кнопф витріщає на мене очі. Обличчя в нього сіре, під очима — набряки. Хвилину він стоїть нерухомо, потім сердито відмахується й зачиняє вікно.

— Ти нібито хотів йому ще щось сказати? — питає Георг.

— Хотів, але скажу аж ввечері.

Ми заходимо до ресторану Едуарда Кноблоха.

— Глянь, — кажу я і зупиняюся, ніби наскочив на дерево. — Видно, мною життя також бавиться! Цього й треба було сподіватися!

У тому кутку ресторану, де відвідувачам подають вино, біля столика, на якому стоїть букет крапчастих лілей, сидить Герда. Вона сама і якраз відрізає собі шматок печеної полядвиці з козулі. Полядвиця така завбільшки, як стіл.

— Що ти на це скажеш? — звертаюсь я до Георга. — Чи не пахне тут зрадою?

— А було що зраджувати? — замість відповіді питає Георг.

— Ні, не було. Але обдурене довір'я…

— А було довір'я?

— Годі тобі корчити з себе Сократа! — відповідаю я. — Хіба ти не бачиш, що до цього доклав свою ситу лапу Едуард?

— Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?

— Герда! А хто ж? Чоловік у таких випадках ніколи не винен.

— Жінка теж.

— А хто ж винен?

— Ти. Хто ж іще?

— Добре тобі казати. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.

Георг самовдоволено киває головою.

— Кохання — справа почуття, а не моралі,— повчає він мене. — А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття — не угода. Хіба ти йе набридав Герді своєю тугою за Ерною?

— Тільки спочатку. Вона була в "Червоному млині", коли я посварився з Ерною.

— То нічого тепер нарікати. Або відмовся від неї, або Дій.

Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Офіціант Фрайданк забирає посуд.

— Де пан Кноблох? — питаю я.

Фрайданк оглядається.

— Не знаю, він весь час сидів біля столика он тієї дами.

— Ось до чого дійшло! Просто й швидко, га? — кажу я Георгові.— Я — звичайнісінька жертва інфляції. Знов залишаюсь ні з чим. Спершу втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилося бути рогачем? З тобою такого не буває?

— Борись! — каже Георг. — Ще нічого не втрачено. Іди до Герди.

— Чим мені боротися? Надгробками? Едуард дає їй полядвицю з козулі і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі, на жаль, розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду й викликав у неї апетит! У буквальному значенні цього слова!

— То відмовся від неї,— радить Георг. — Навіщо боротися? Почуття однаково не можна завоювати.

— Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?

— Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард — у святковому сюртуку, з пуп'янком троянди в петельці. Ти загинув.

Помітивши нас, Едуард насторожується. Він скоса зиркає на Герду і киває нам головою з поблажливістю переможця.

— Пане Кноблоху, — каже Георг, — правда, що вірність — душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал, чи неправда?

— Залежно від обставин, — обережно відповідає Едуард. — Сьогодні на обід битки по-кенігсберзькому з підливою і картоплею, Дуже смачні.

— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? — незворушно питає знов Георг. — Брат братові? Поет поетові?

— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.

— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в живіт, — зауважую я.

Едуард широко усміхається.

— Перемога — переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can Я ж не нарікаю, коли ви приходите з абонементами, які вже нічого не варті.

— Нарікаєш, — кажу я. — Ще й як!

Тієї миті Едуарда відштовхують убік.

— Хлопці, нарешті ви прийшли! — радісно вигукує Гер-да. — Пообідаймо разом! Я сподівалася, що ви прийдете!

— Ти сидиш там, де подають вино, — єхидно зауважую я, — а ми п'ємо пиво.

— Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.

— Ти дозволяєш, Едуарде? — питаю я. — Catch as catch can? [31]— А чому він мав би не дозволити? — каже Герда. — Він тільки радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?

Ця змія зве його вже на ім'я.

— Авжеж, я нічого не маю проти, — белькоче Едуард. — Цілком зрозуміло, я дуже радий…

Я задоволено дивлюся на нього — він червоний, розлючений, губи скривлені в злій посмішці.

— Яка в тебе гарна троянда, — кажу я. — Тобі вже три кроки до нареченого? Чи це просто любов до природи?

— Едуард дуже чутливий до краси, — зауважує Герда.

— Це в нього є,— погоджуюсь я. — А ти їси звичайний обід? Тверді битки по-кенігсберзькому з якою-небудь несмачною німецькою підливою?

Георг сміється.

— Едуарде, покажи, що ти справжній кавалер! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це неправда. Ми маємо…

— Битки по-кенігсберзькому! — перебиває її Едуард. — Ну гаразд, запросимо їх на битки. Я подбаю, щоб якнайкраще приготували…

— Полядвицю з козулі,— докінчує Герда.

Едуард сопе, як зіпсована парова машина.

— Це зовсім не мої друзі,— каже він.

— Що?

— Ми твої найближчі друзі, як і Валентин, — кажу я. — Ти ще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її відтворити вголос? Якою формою ти тепер віршуєш?

— Про що ж ви там говорили? — питає Герда.

— Ні про що, — швидко відповідає Едуард. — Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні, ось вони хто! Вони уявлення не мають про те, яке життя суворе.

— А хто ж, крім грабарів і трунарів, більше знає про те, яке суворе життя, ніж ми? — кажу я. І раптом чую слова Герди, що лунають для мене, як грім з ясного неба:

— Та де там! Ви тільки знаєте, що смерть безглузда. І тому не можете зрозуміти, яке суворе життя.

Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюся на захопленій ворогом території, проте не складаю ще зброї.

— Від кого це ти, Сивілло над темним виром скорботи, набралася такого? — питаю я.

Герда сміється.

— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші не так ставляться до життя. Едуард, наприклад, — справжній соловей.

Сите Едуардове обличчя розквітає.

— Ну, то як з полядвицею? — питає його Герда.

— Та, врешті, чом би й не пригостити їх?

Едуард зникає. Я дивлюся на Герду.

— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати твою люб'язність?

— Не так, ніби ти мій чоловік, — відповідає вона. — Просто радій, що живеш, та й годі.

— А що таке життя?

— Те, що цієї миті відбувається.

— Браво! — каже Георг. — Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.

— Ти його теж любиш? — питаю я Герду.

Герда сміється.

— Він ще зовсім дитина, — каже вона Георгові.— Ви не могли б хоч трохи розтлумачити йому, що не все завжди

буде його власністю? А надто, коли він сам нічого не робитиме для цього?

— Я весь час намагаюся пояснити йому це, — відповідає Георг. — Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважають йому зрозуміти мене.