Ферма - Сторінка 22

Прийняла свої таблетки та й лягла, напади задухи щораз слабші, зате біль з руки перекинувся на весь лівий бік. Вони з Пеггі вирішили, щоб я подзвонив до лікаря, хоч той, напевно, ще в церкві. Лікар був менонітом. Пеггі дала Річарду ожини й послала його нагору, а я взявся дзвонити — телефон стояв на лутці вікна, що виходило до стайні. Граафів у довіднику набралося на чверть сторінки, але лікарем був один. Номер його не відповідав. Прислухаючись до дзвінків у трубці, я обмацував очима стайню — вигляд її, без отого незграбного оборогу, чимось мене лякав, аж раптом сяйнула думка, що стайня з оборогом була уособленням моїх батьків, і от батька не стало. Крізь порожнечу прозирав клапоть луки і кущ сумаху, де кілька листків побуріли завчасу, мов самі собою затруєні, а відповіді все не було. Над головою почувся сміх Річарда і материн голос, що мелодійно ковзав по непевнім краю якоїсь кокетливої фрази. Пеггі відкинула волосся з лиця і взялась готувати обід. Надворі підгавкували собаки.

Я вийшов на ґанок, зняв зі стовпа собачі повідки, доточені білизняним шнурком — вони висіли на цвяшку поруч із ків-шиком-міркою для води. Собаки, поки я чіпляв повідки до нашийників, скакали й звивалися у мене* під руками. Щеня ми виводили без прив'язі. А ті двоє, зіщуливши вуха, припадаючи носами до землі, потягли мене в сад. Від радості шерсть у них на загривках наїжилась, і, рвучи повідки, вони душилися в нашийниках, закашлювались. Моя рука, обмотана шнурком, аж горіла з напруги; під соняшниками вони зачули чийсь слід і припустили так, що мені довелос5убігти. На городі буйні зарості подорожника, лопухів та молочаю глушили приземкуваті темнолисті кущики полуниць. Спушена Пеггі земля посвітліла і знов затяглася кіркою. Собаки — суцільний згусток м'язів — тягли мене через дорогу на свіжоскошене поле, у знадливий новий свіч відкритих звіриних нір і слідів.

Полеглі ряди неживої трави підсихали, розмітивши схему моїх учорашніх баталій. Скошені місця були рясно в цятковані квітами, що уникли ножа або ж народилися тільки вчора; квіти-первістки — первовісники, подумав я,— чи не можна цю думку якось використати в моїй роботі? Малий коллі сполохав метелика, точніше, двох — метелика й метеликову тінь.

Наші тіні були зовсім короткі — полудневі тіні. Поволі танучи, згоряючи на сонці, невеселі хмарки уперто висіли в повітрі, мов щем — картина стратегічного краху, розгубленого, згасаючого життя. Я вже хотів повертати назад — боявся, що собаки потягнуть мене ген на край ферми. Та відразу за перевалом горба, звідки зимою видно сріблястий вершок олтонського суду, вони слухняно завернули на мій покрик і, наче тримаючи слід щоденних своїх прогулянок з матір'ю на зворотній дорозі додому, потягли мене вздовж насаджень сумаху з айлантом, по нижній межі великого поля до руїн тютюнової повітки, а звідти, перетнувши путівець — просто на подвір'я. Весело борюкаючись, мовби нехотя, дали відвести себе до загороди. До шерстяних спідничок на задніх лапах собак попричіплялися реп'яхи і якесь зеленкаве насіння, схоже формою на заокруглені наконечники стріл. Мене теж, я побачив, природа використала для власних потреб: і мої манжети штанів переносили їй насіння.

Удома Річард сидів за книжкою, а Пеггі, наготувавши бутербродів з ковбасою, розігрівала грибний суп. Стіл був накритий на трьох.

— Як вона там? Річард відповів:

— Сказала — ожина дуже смачна, а обідати не хоче. Він читав мого Вудхауза.

— Може б, ти ще раз до лікаря подзвонив, поки їсти сядем? — сказала Пеггі.

— Думаєш, їй треба лікаря?

— Чому ж не треба! Вона сама просила.

— Щось на неї не схоже.

Пегті перестала наливати молоко й підвела на мене очі, що раптом стемніли: чомусь пригадалась несподівана материна фраза про чоловіків, які шукають виправдання заподіяної жінці кривди.

— Піди і сам спитай,— сказала вона. Підіймаючись сходами, я відчув, як щось мені муляє в

кишені піджака, і вийняв звідти складену церковну програмку. Це в батька була така звичка — згорнути програмку і замість викинути — вкласти її до кишені. Він взагалі не любив нічого викидати — зайва, нікому не потрібна сентиментальність, яка свого часу вганяла мене у розпач. Я кинув зужиту програмку на купу журналів, що й досі чекали розправи на вікні біля сходів.

— Мамо?

Вона спала — лежала високо на двох подушках, виклавши голу руку на ковдру. Зверху здавалось, що голова в неї геть сива, а долоня поруч із друшляком ягід — Пеггі зібрала чимало ще зовсім зелених — зібгалась у нетвердий пухкий кулачок, як у дитини. Дві складки, що бігли від носа до кутиків вуст, уві сні поглибшали, а на щоках, донедавна гладеньких, вирисувались, паралельно до складок, дрібні поздовжні зморшки. Я вперше добачив у ній стару жінку. Досі вона бачилась мені як дещо обважнілий двійник отої прудкої юної матері, що обганяла батька по дорозі від стайні до хати. Я завжди мав відчуття, що ця юнка живе у ній і що вона вмисне, мовби за кару, ховає її від мене. Вві сні вона стала невпізнанною, недосяжною для будь-яких звинувачень, втекла від мене, сама того не відаючи, у далекий холодний край, арктику старості. Напрочуд гладенька шкіра на внутрішньому згині її руки срібно вилискувала на світлі, що лилося з вікна і цідилося золотом крізь прив'яле на краях листя герані в горщиках. Я подумав, що ніхто ж інший, тільки моя мати поливає і порає — "доглядає" ці квіти тут, у кімнаті, де, за її словами, вона й не ночує ніколи, і що скрізь, доокола, на цілому обширі ферми живуть тисячі отаких дрібних свідчень її дбайливого догляду, котрим суджено канути в землю разом із нею. І смерть у цю мить здалася мені якоюсь незначною деталлю, дефектом, що його вона не помітила, купуючи цю ферму, мізерним ґанджем, що виріс до велетенських розмірів. Мати схрапнула; рука її заворушилась, і я забрав друшляк, щоб не розсипались рештки ягід. Нахилившись, я вдивлявся в обриси її тіла, як колись, на пляжі, вивчав свій власний контур, що його мої діти, поки я лежав, накреслили довкола мене на піску — відбиток якийсь іграшковий, без жоднісіньких ознак життя.

Я пішов до нашої спальні і перевдягнувся. Внизу Пеггі, побачивши мене знов у батькових робочих штанах, запитала:

— Косити йдеш?

— Не можна — неділя.

— То ми їдемо сьогодні, чи як?

— Не знаю, буде видно.

— Прошу тебе — подзвони до лікаря.

— Боюся.

— Не будь дитиною.

Цього разу хтось підняв трубку — дружина доктора Гра-афа. По тону можна було здогадатися, що її відірвали від недільного обіду. Все почуте від мене вона голосно перепові-ла — мабуть, у сусідню кімнату, і переказала мені, що відповів лікар. Він приїде о другій тридцять. А поки нехай мати спить.

Ми теж сіли обідати. Річард спитав, коли ми поїдемо додому.

— Хочеш додому? А я думав, тобі подобається на фермі.

— Тут нема чим зайнятися.

— Якби мама чула, їй було б дуже прикро.

— А вона чула. Я їй так само сказав, і вона погодилась. їй, вона каже, тому й так добре тут, що вона ніколи нічим не займалася.

— Не можна їхати, поки не дізнаємось, наскільки це з нею серйозно. Може, доведеться тебе з мамою самих додому відправити.

Серце моє вже повнилось передчуттям, розросталось до самих країв — найдальших куточків і межових каменів — нашої ферми; скоро почнеться осінь, листопад, дерева, просвічені наскрізь, небо чисте-чисте, тіснява зір уночі, розсипи айстр, перші приморозки...

Пеггі сказала:

— Я гадаю, їй треба мати коло себе досвідчену медсестру.

— Може б, Джоан згодилась на цю роль. Щоб підробити. Тоді б я платив їй замість аліментів.

— Це, по-твоєму, дотепно?

— А ти уявляєш, скільки коштує досвідчена медсестра?

— Багато менше, ніж я — ти це хочеш сказати?

— Багато-пребагато менше. І все одно чимало. Річард запропонував:

— Ми б могли їй дзвонити щовечора, в один і той самий час — довідуватись, як у неї справи.

— Або взагалі встановити приватний телезв'язок: повернув ручку — і видно, >як вона тут.

— Я десь читав, таке вже практикується в родильних палатах.

— Прошу пробачення. Знову відстав від життя.

— Чого ти до Річарда чіпляєшся? — озвалася Пеггі.— Свої настрої можеш зганяти на мені, а на ньому нічого.

— Он як? А я думав — ми всі одне законне ціле. Ти, я, Річард, Маккейб і ще з чотири десятки інших добродіїв без особливих прикмет.

Вона потяглася через стіл, щоб дати мені ляпаса; я піймав її руку на півдорозі й викрутив так, що їй знов довелося сісти. Однак вся ця сцена, що розігралась перед широко відкритими очима Річарда, вийшла на користь не мені, а їй. Лиш на мить зумівши відірватися від неї, вирватися на поверхню, я знову відчув, як мене підмиває, затягує, затоплює її владна, сліпа і сліпуча порожнеча.

Вклавши зболену руку в ліву долоню, вона проказала, карбуючи кожне слово:

— Я хочу, Джо, щоб ти собі добре затямив одне. Не смій мені більше колоти очі своєю Джоан. Ти вибрав сам. Я тебе не силувала, я старалась вести гру чесно, а вибрав ти сам. Маєш мені щось по суті сказати — кажи, але не смій дрочити мене, як отого цуцика. Нічого мене носом в діру тицяти. Треба буде мені поступитися чимсь, щоб за твоєю мамою був належний нагляд — я, звичайно, поступлюся, але я — не Джоан, і всім це було ясно з самого початку, і каятися з цього приводу я не збираюся.

Я хотів вибачитись, бо зрозумів, що вона цілком випадково вторглася в моє короткочасне видіння, стала між мною і фермою — вже моєю фермою, якою вона буде восени, з теплом її листу, розлогістю полів і безмежністю доброти у кожній галузочці. І сказав:

— Не говори дурниць. Ти молодчина.

Однак у тому, що сама вона не вписалась у це видіння, була, я відчував, і її вина, якась черства неподатливість, що щеміла в мені образою, аж поки, по годині мертвої мовчанки, рівно о другій тридцять, не прийшов лікар, розносячи запах антисептичного мила і квашеної капусти.

Коли він пішов, ми піднялися нагору. Пеггі з Річардом спинилися віддалік, а я рушив прямо до ліжка. Минула третя, і я уявляв собі, як на автостраді густішає недільний потік машин. Мати напівлежала, сиве її волосся темніло на тлі білої подушки. Вона ще більше схудла; шкіра на обличчі здавалась паперовою, як буває зі сну, а на ледь викривлених губах малювалося щось, схоже на вдоволення.

— Що він вам сказав?

— Що тобі, мабуть, варто лягти в лікарню.

— Надовго?

— Поки не зменшиться імовірність повторення таких приступів.

— А для чого її зменшувати? Чого він не дає мені померти тут, на моїй батьківщині? Тут померли мої батьки, мій чоловік, і я теж хочу померти тут.