Ферма - Сторінка 23

Це все, чого я прошу в них, у тих лікарів-стерв'ятників. Нікуди я звідси не піду.

— Йдеться не про смерть твою, мамо. Йдеться про твою вигоду і здоров'я.

— Ти добре знаєш, про що йдеться.— Вона подивилась мені просто в вічі; погляд був чистий і ясний. І не прохав нічого, крім одного-єдиного — правди. Та я відчував, що в свої тридцять п'ять ще не доріс до цієї стихії. І, чи то зглянувшись наді мною, а чи впадаючи в стару свою звичку, вона почала блазнювати, витійствуючи: — Душа в мені на волю проситься. Аж чути, як смикає.

Я підхопив їй у тон.

— Бач,— сказав я,— ти тільки про себе думаєш. А ти подумай про мене — що про мене люди скажуть. Судячи з того, як доктор потис мені руку, він, здається, не надто високої думки про мене, як про сина.

— Ну,— відповіла вона,— про Хофстеттерів тут ніколи не були високої думки, то що ж тепер на сусідів оглядатися? Диваки і недолюдки — ось за кого нас мали. Батька твого тут любили, бо він нетутешній, перед таким і погонорувати можна, але ми з тобою — нам уже ніщо не поможе, Джо.

— Якщо тобі йде про гроші, то хай це для тебе ролі не грає.

З моїх слів вона могла зрозуміти, що все буде так, як вона захоче, і я навіть вдячний їй за те, що вона сама наполягає на тому, чого я запропонувати не зважуся.

Вона нетерпляче ворухнула рукою.

— Коли таке було, щоб гроші ролі не грали? Завжди грали і грають. Правда, Пеггі?

Пеггі підступила на крок.

— Може, ви хочете, щоб ми залишились?

— Ні, Пеггі, дякую. Я хочу, щоб ви поїхали. Хочу, щоб усі ви вернулися в Нью-Йорк, на свою батьківщину. Ви зробили все, що вам належало зробити — всі троє,— справили старій велику радість, і не ваша вина, що серцю її не під силу вмістити стільки радості.

— Але ж не кидати вас тут саму, безпомічну, в ліжку.

— Хто сказав, що я безпомічна? Треба буде — встану. Шелкопфи весь час позирають, чи в мене з комина дим іде, а не буде диму — навідаються. Та й собаки гавкатимуть. Кажуть же люди: "Як собі постелив, так і виспишся".— Вона поплескала рукою по ковдрі.— Не знаю, як хто, але я собі стелила сама.— В її коротенькому смішку забриніло марнославство — властиве їй, певно, ще замолоду, коли я її не знав, і вигартуване роками у гординю.

Мати глянула на Річарда.

— Приїдеш іще, Річарде?

Той, не всміхаючись, кивнув — тільки карі очі блищали, зачаровано-розгублені.

— Наступного разу,— пообіцяла вона,— я не пхатимусь у ваші з мамою справи. Старій бабі такі капості не до лиця.

— Ми побудемо до смерку,— вихопився я раптом, мало не крикнув, чуючи, як напнулися нерви і тягнуть, тягнуть мене геть звідси, до міста, геть від цієї хвороби, від цієї засмоктуючої, як вир, покірності.

Материна рука, вугласта, короткопала і спрацьована — чоловіча рука,— відмахнулась від моїх слів безапеляційним жестом.

— Дай собі спокій з тим косінням, Джо,— сказала мати.— Семмі на днях докінчить. Ти й так чимало зробив.— Вона повернула голову до Пеггі: — Добрий він хлопець, того й мене завше спокуса брала йому роботу накинути.

— Добрий він хлопець,— повторила Пеггі, радісно посміхнувшись до мене — як тоді, у сні, чи як тоді, коли ми вперше побачились,— на тій вечірці в чужій квартирі, де величезні абстракціоністські полотна на стінах були наче вікна, за якими в огні гине світ. Я почував себе там, як приблуда — неприкаяний і безпорадний; здавалось, ціле моє життя заблукало кудись не туди. Пеггі стояла, розмовляючи з Джоан; коли я підійшов, обидві жінки — Джоан в голубому, Пеггі в пшенично-жовтому — повернулись до мене, і коли Джоан сказала: Це мій чоловік, вона не по-жіночому різко простягла мені руку і сяйнула на диво широкою посмішкою, наче б не вірячи.-

— Оце посмішка,— сказала мати.— Пеггі, наступного разу, коли ти приїдеш — якщо, звісно, тебе на це стане, а я ще не вмру,— я б хотіла, щоб ти сфотографувалась для мене.

Нью-Йорк — сам по собі місто-фотографія, жива пам'ять моєї дитячої мрії про свободу — кликав мене, поривав до машини, в дорогу — путівцем, по шосе, автострадою. Мати ще раз повернулась до мене; очі її відмолоділи від сліз, що проблискували благанням.

— Джо,— сказала вона,— як будеш продавати мою ферму — не продай дешево. Візьми пристойну ціну.

Це — укладення угоди; треба бути обачним. І відповідь дати звичною нашою мовою — бо іншої в нас і не було,— мовою натяків і піддражнювань, що по-змовницькому дипломатично уникала будь-яких відвертих заяв і, озираючись в минуле, лишала його неторканим.

— Твою ферму? — сказав я.— А мені завжди здавалось, що вона — наша.